Курсовая работа: Сергій Радонежський – політичний діяч Середньовічної Русі
Єпископ Афанасій пішов до церкви, взявши з собою Преподобного. Почалась Божественна літургія і Сергій став ієродияконом, а на другий день – ігуменом. На наступний день ієромонах Сергій один відправив Божественну літургію.
По закінченні літургії, єпископ Афанасій проголосив над Сергієм молитву. Потім він запросив нового ігумена в свої келії і там, в батьківській з ним розмові наодинці, наставляв його в правилах апостольських.
Так скінчилась розмова і єпископ, благословивши нового ігумена, відпустив з миром.
З нетерпінням братія очікувала свого ігумена. Із сьозами синовської любові поклонились вони йому до землі. Радів і святий ігумен, дивлячись на радість своїх чад.
Повчаючи братію, він говорив: «внимайте себе, братие, всехъ молю: прежде имейте страхъ Божий и чистоту душевную и любовь нелицемерную, къ симъ и страннолюбие, и смирение съ покорениемъ, постъ и молитву. Пища и питие въ меру, честь и славы не любите, наче же всего боитеся и поминайте часъ смертный и второе пришествие».
Дійсно, воно написане самим Преподобним Сергієм, чи лише записано його учнем.
Ігуменство Преподобного Сергія нагадувало ігуменство Преподобного Феодосія Києво-Печерського: та ж строгість до себе і любов до братії, та ж невтома в праці, безсонна ніч. Він учив не стільки словом, скільки своїми прикладами. На втіху братії кожен день відправляв він Божественну літургію. Ніяка втома чи турботи не могли завадити йому прийти в церкву до будь-якого Богослужіння і виходив він з церкви завжди останнім. Протягом усієї служби він стояв як свіча, не дозволяв собі доторкнутись до стіни. Сидіння в церкві не дозволялось ніколи. В сані ігумена як і раніше, продовжував допомагати братії в домашніх справах: варив кутю або коливо, яке в той час приносили до церкви в пам'ять усіх великих свят, особливо просфори завжди готував сам, не допускав нікого із братії брати участь у цьому, навіть пшеницю для цього молов сам.
Мало-по-малу збільшувалась обитель Сергієва. Там, де були непрохідні хащі, ніколи не ступала нога людська, тепер розквітла обитель, її келії, спочатку розкидані без порядку по дрімучих лісах, мало-по-малу були поставлені чотирикутником навколо церкви, яка таким чином стояла серед монастиря в своїй пустинній красоті і була видна з усіх келій.
2.2. Паломництво до Лаври
Одним із правил порядку, встановлених Преподобним Сергієм в своїй обителі, вимагалось, щоб після вечері братія не ходили із келії в келію і не розмовляли один з одним, кожен в своїй келії повинен займатись молитвою. Бувало, що в глибоку ніч, особливо в довгі осінні і зимові ночі, ігумен здійснивши свою молитву, тихо обходив усі келії, і через малі віконця бачив: хто чим займається.
Сергій забороняв братії виходити із монастиря для збирання по селах допомоги від мирян обителі, кожен чернець повинен був добути сам для себе їжу працею своїх рук і в результаті недостатку – просити і з терпінням чекати милостині від Бога. Не рідко траплялось, що ні у кого з братії не було ні шматка хліба, ні жменьки муки, навіть не вистачало солі, а про масло та інших припасів не могло бути й мови.
Були випадки, що недоставало вина для здійснення літургії, пшениці для просфор, воску для свічок: вони запалювали березову або соснову гілку, яка з димом і тріском світила, ось при такому освітленні вони відправляли ранішню або всю службу, з важкістю читаючи в напівтемряві канони і псалтир.
Знаходились такі, які похолодали два дні і почали нарікати. Преподобний ігумен бачив, що братія починає сумувати, зневірюватись, потрібно було їх підкріпити. «Потерпимо, щоб отримати нетлінні вінці від Христа», - продовжував Сергій – «ви скорбите через недостачу їжі, але ж сталось це на короткий час, заради випробовування нашої віри. Божа вдячність ніколи не дається без скорботи і спокуси: без вогню, говорить святий льствічнік, золото не буває чистим. Дасть Бог, пройде скорбота – дочекаємось радості, бо так завжди буває, що радість приходить після скорботи: «вечеръ, написано, водвориться плачь, а завтра радость (Пс. 29, 6)». Так і ви: сьогодні терпите потребу в хлібі і нестачу і їжі, а завтра – Бог дасть – ви будете насолоджуватися достатками і їстимете і питимете. Я, грішний, вірую, що Бог не залишить місця цього».
Так втішав братію ігумен, і Бог, дійсно, чудесним чином виправдав віру його. Він ще розмовляв з братією, як почувся стукіт у монастирські ворота, чернець поглянув у віконце і побачив – до воріт хтось привіз багато хліба. Будучи сам голодний, від радості не відкривши ворота побіг до преподобного.
- «Отче» - казав він – «привезли багато хліба, благослови прийняти!».
- «Відкрий їм, хай увійдуть», - сказав ігумен.
Монастирські ворота відкрились і в них в’їхало декілька возів, наповнених печеним хлібом, рибою і іншими запасами для монашої трапези. Усі прославили Божу милостиню, а Преподобний Сергій весело сказав: «Ось тепер, ви можете нагодувати своїх годувальників, які привезли їх». Негайно він наказав вдарити у дзвони і усім іти до церкви, тут він відслужив благодатну молитву Господу Богу і лише після цього благословив братію сідати за трапезу. Всі сіли і сам ігумен став ділити привезений хліб. Він був ще теплим і м’яким, ніби то щойно спечений. І Преподобному Сергію, за його дивне терпіння на заміну черствих шматків гнилого хліба, Бог послав чудодійну їжу, бо за словами Давида, теперішня убогість не загине до кінця (Пс. 8, 19).
Був, наприклад, ще такий випадок: коли Преподобний вибирав собі місце для пустинного життя, він не надавав переваги, щоб поблизу була вода. Так було до семи років по заснуванню обителі. Але із збільшенням числа братії, недостача вади стала відчутнішою. Не одноразово братія жалілися йому, що доводиться далеко ходити за водою.
Одного разу, після такого наполягання братії, він узяв з собою одного ченця і пішов з ним у лісову долину під монастирем. Тут він знайшов небагато дощової води, поклонився над нею і молився.
Помолившись і перехрестивши вибране місце, як відразу ж з-під землі пробилося джерело холодної води і вона потекла швидкою річкою по долині… З цього часу багатолюдна обитель Сергієва не мала недостачі у воді. Преподобний Епіфаній, учень Сергія, свідчив, що бували випадки зцілення від цієї води. Так ця річка отримала назву Сергієвої ріки.
Близько 1352 – 1354 років при Великому Князі Іоану Іоановичу, братові Симона Івановича Гордого, по окраїнах Сергієвої обителі почали селитись землевласники. Ніхто не забороняв їм вирубати ліс, до якого не торкалась ще рука людини. Мало-по-малу перетворились чагарники в чисте поле, яке засівали хлібом. Згодом біля монастиря була покладена дорога в північні міста і обитель стали навідувати не лише прості люди, але й бояри.
Особливо привертала до Преподобного Сергія поголоска про чудесне зцілення, в якому проявлялась Божа благодать. Послухаємо тепер розповідь блаженного учня Сергія.
Жив на окраїні його обителі один чоловік, який мав велику віру до Преподобного. У нього був єдиний син, який важко захворів. З вірою поніс в обитель на своїх руках. «Тільки б мені донести його до чоловіка Божого» - роздумував чоловік – «а там, я вірю, він неодмінно зцілить його». І він доніс сина живим до келії Преподобного. Але поки він просив ігумена помолитись про зцілення дитини, поки Сергій готувався здійснити молитву, дитина, від тяжкого приступу відпустила дух…
Утративши останню надію, розчарований батько із сльозами почав дорікати Преподобному, що він замість бажаної утіхи, лише збільшив його скорботу. Безутішний батько, залишивши своє дитя в тісній келії, сам пішов приготувати труну для любимого дитяти…
Зжалився Преподобний над батьком. Зоставшись на одинці з померлим, він став молитись… Ще не закінчив він своєї молитви, як дитя ожило, відкрило очі і простягнуло руки до Преподобного.
Повернувшись, батько приніс усе необхідне для поховання, але святий ігумен зустрів його на порозі келії словами: «Бачиш, дитя твоє зовсім не померло».
Здивований батько не міг повірити словам його, але побачивши сина живим, впав до ніг чоловіка Божого.
- «Ти обманюєш і не знаєш сам, за що дякуєш. Коли ти ніс сюди свого сина, він знесилився і від холоду впав в обмірок, а тобі здалося, що він помер. Бачиш, от він зігрівся у мене і теплій келії, а тобі знову здалося, що він воскрес…»
Із зростаючим числом відвідувачів, покращилось і матеріальне становище обителі. Але душа Сергія по колишньому залишалась вільною до усякої пристрасті до земних речей. Ченці, які проживали з ним багато років, розповідали Епіфанію, що ніколи нова одежа не була на його тілі, ніколи не одягався він у красивий чи м’який одяг. Замість дорогого сукна він носив тканину із простої овечої шерсті, такої старої, що інші відмовлялися носити. Більша частина такої одежі була пошита його руками. Ця одежа у нього одна і таж – і літом і зимою.
Одного разу, не стало хорошого сукна в його обителі, була всього одна половина, гнила. Ніхто у братії не хотів нею користуватись: один передавав її іншому, і так обійшла вона сім чоловік. Але Преподобний Сергій взяв її, сам зшив собі рясу і, надівши її на себе вже не хотів розставатись з нею, поки вона на протязі одного року не розлетілася від гнилості.