Курсовая работа: Символіка православних таїнств

Благодать Божа в таїнстві Покаяння прощає гріховну провину, виліковує і оживотворює душу, подає сили не грішити більше, але збирати чесноти.

Видатний пастир-духівник XIX ст. єпископ Феофан Затворник (1815-1894) у своїй книзі “Листи про християнське життя” пише, звертаючись до своєї духовної дочки: “Ввійдемо в самих себе і почнемо перебирати, що є в нас. Втручання у цю справу якоїсь сторонньої особи не доречне й зовсім неможливе. Ввійти у вас і розібрати справи вашої совісти ніхто не може, крім вас самих, і прошу вас це зробити. Я подам на цей випадок лише декілька вказівок... Щоби добре себе роздивитися, треба звернути увагу на три сторони нашого діяльного життя – на справи, одиничні дії (думки, слова, вчинки), здійснені у визначеному місці при визначених обставинах, на сердечні настрої і характеристичні нахили, приховані під справами, і на загальний дух життя”. [ 14, 52].

Людина може не мати жодної усвідомленої злої думки, що стосується певного гріха, але ця відсутність є не стільки її безгрішністю, відразою до гріха, скільки внутрішнім фарисейством – цензурою гріховного стану, що не бажає, аби гріх був ним викритий.

У кожної людини гріхи пов’язані між собою як причина і наслідок, суть і прояв. Деякі гріховні настрої утворюють пари протилежностей (інколи одночасно присутні в людині), наприклад, лінощі до богодогоджання і нерозумна ревність, скнарість і нахили до розтрачування, зовнішня сором’язливість і внутрішня пихатість і т.ін. Деякі гріхи можуть тісно прив’язуватися до чеснот, як блуд до любові, людинодогоджання до служіння ближньому. Інші гріховні настрої заважають самому покаянню, сюди можна віднести нахил до самовиправдання, переоцінку себе, самолюбство, хибний сором. Осягнення цих зв’язків у собі може бути корисним для більш глибокого самопізнання і, отже, для більш досконалого покаяння. Ми не є винними в думках, пропонованих нашій душі демонами (бісами), до тих пір, поки не погодимося з ними, але і їх треба висповідати, щоби отримати полегшення в опорі таким нападам.

Підготовка до сповіді і сама сповідь – це таємничий процес, неповторний для кожної людської особистости. Дуже важливо кожному, хто готується до сповіді, відчути і зберегти міру глибини самопізнання. Неретельна, поверхова сповідь недобра, але надто заглиблене в себе дослідження може призвести до шкідливого сум’яття і зневіри. Надто поглиблене дослідження коренів якоїсь пристрасти може довести до більшого падіння в ту чи іншу, пов’язану з нею, пристрасть. Тому в процесі підготовки до сповіді потрібно постійно просити у Господа допомоги для просвітлення й охорони.

Церковна практика пропонує ряд допоміжних заходів для формування дисципліни сповіді. В першу чергу це письмовий перелік зроблених прогріхів за час від останньої сповіді. Для людей, що не звикли систематично сповідатися, і тому не розвили в собі “пам’ятання гріхів”, це дуже хороший спосіб підготовки до покаяння. Папір з цим переліком потрібно одразу після сповіді знищити. В деяких молитовниках вміщується у складі вечірнього правила особливе щоденне сповідання гріхів перед Богом, де перелічені основні види гріховних станів і вчинків.

Староруський церковний побут виробив особливі друковані переліки гріхів, відомі під назвою “генеральних сповідей” чи, як їх іменували у народі, “поновлень”. Одне з таких найбільш давніх “поновлень” належить святителю Димитрію Ростовському (1709). В багатьох монастирях, де існував звичай частого покаяння, при малій кількості духівників і великій чернечій братії, а також при безлічі богомольців, які прибували щоденно, “поновлення” мали велике поширення. І по сьогоднішній день така практика збереглася на Афоні. [ 15]

Що таке гріх?

Гріх – поняття релігійне, і стосується воно не тільки тієї особи, яка приймає християнський закон, сповідає віру в Бога і в силу цього перебуває в “загороді церковній”.

Гріх – це порушення християнського морального закону, непослух віруючого Слову Божому. Тому святий апостол і євангеліст Іоан Богослов і дає таке визначення гріха: “Усякий, хто чинить гріх, чинить і беззаконня” (1 Ін. 3, 4). А святий апостол Павло дає таке пояснення: “Невже від закону гріх? Зовсім ні. Але я не знав гріха інакше, як через закон. Бо я не знав би жадання, якби закон не говорив: “Не пожадай”. Але гріх, узявши привід від заповіді, викликав у мені всяке жадання: бо без закону гріх мертвий. Я жив колись без закону; але коли прийшла заповідь, то гріх ожив, а я помер.” (Рим. 7 ,7-9).

Єпископ Ігнатій Брянчанинов так пояснює гріх: “Гріх – це велика рана, яка утворилася внаслідок падіння Адама. Про цю велику болячку говорить святий пророк Ісая: “Від підошви на нозі до тім’я нема в ньому здорового місця: рани, синці, свіжі виразки, не вичищені, не перев’язані й не зм’якшені олією ”. (Іс. 1,6). Це значить, за поясненням отців, що рана – гріх – не особова, і не на одній якійсь частині, але на всій істоті: обійняла тіло, душу, оволоділа всіма властивостями, всіма силами людини. Цю велику рану Бог назвав смертю, коли, забороняючи Адаму і Єві з’їсти від дерева пізнання добра і зла, сказав: “... бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно вмреш ” (Бут. 2, 17). Одразу ж після скуштування плоду забороненого праотці відчули вічну смерть; в очах їхніх з’явилося відчуття плотське; вони побачили, що вони нагі. В пізнанні наготи тіла відбилось оголення душі, що втратила красу непорочности, на якій спочивав Дух Святий. Діє в очах плотське відчуття, а в душі – сором, в якому поєднання всіх гріховних відчуттів: гордости, нечистоти, печалі, зневіри і відчаю. Велика рана – смерть душевна; невиправна старезність, яка сталася внаслідок втрати Божої подоби! Велику виразку апостол називає законом гріховним, тілом смерти (Рим. 7, 23-24), тому що змертвілі розум і серце цілком повернулися до землі, рабськи служать тлінним бажанням плоті, потемніли, обважніли і самі зробились як плоть. Ця плоть вже нездатна до спілкування з Богом! (Бут. 6, 3). Ця плоть нездатна успадкувати блаженство вічне, небесне! (1 Кор. 6, 50). Велика рана розлилася на весь рід людський, зробилася злим здобутком кожної людини.

Але, грішний нащадку Адама, підбадьорся! Засяяло світло в темниці твоїй: Бог зійшов у далеку країну твого вигнання, щоб звести тебе у втрачене тобою горнє вітцівство. Ти хотів знати добро й зло, Він залишає тобі це знання. Ти хотів зробитися як Бог – і від цього зробився душею подібним до диявола, а тілом подібним до тварин: Бог, поєднуючи тебе з Собою, робить тебе богом з благодаті! Він прощає тобі гріхи. Цього мало! Він забирає корінь зла з душі твоєї, саму заразу гріховну, пекло, вкинене в душу дияволом, і дарує тобі лікування на весь час твого земного життя для зцілення від гріха, скільки б разів ти не заразився ним, за неміччю своєю. Це лікування – сповідання гріхів” (єп. Ігнатій Брянчанинов, “На допомогу тим, хто кається”). [25, 15 ]

Про єпітимію (покуту)

Людина висповідала перед священиком свої гріхи і, згідно зі словами Спасителя нашого: “Кому відпус тите гріхи – відпустять їм, кому ж затримаєте – затримаються” (Ін. 20, 23), священик може відпускати гріхи не відразу після їх висповідання, а тільки після виконання особли