Курсовая работа: Скульптура Стародавньої Греції

4. простежити й виокремити зміни сюжетів та стилів у творчості старогрецьких майстрів.

Територіальні рамки дослідження теми охоплюють загальну територію старогрецьких держав на півдні Балканського півострова, островах Егейського моря (Евбея, Крит, Лесбос, Родос, Самос), узбережжя Фракії, по західній береговій смузі материка Азії, тобто весь простір Стародавньої Еллади.

Хронологічні межі роботи охоплюють загальний період розвитку скульптури Стародавньої Греції, тобто VII – Iст. до н. е.

Стан наукової розробки дослідження. Літератури, що стосується даної теми, є досить багато, але більшість з них дає загальну характеристику про скульптуру Стародавньої Греції. Проте навіть на цій основі можна зробити певні висновки і сформувати досить точне уявлення про дане питання.

Для дослідження теми використовувались праця Немировского О. Й.«История Древнего мира», праця Гнедича П. П.«Всемирная история искусств», праці вчених минулого та позаминулого століть Кузіщина В. И., Баумгартена Ф. Вивченню грецької скульптури багато уваги приділив Колпинский Ю. Д. написавши наукову працю «Скульптура Древней Эллады».

Широко використовувались Інтернет-джерела, що допомогли більш специфічно висвітлити дане питання.

Структура курсової роботи. Робота складається з вступу, двох розділів, де перший розділ має два підрозділи, другий – три підрозділи, висновків та п’яти кольорових додатків. Загальний обсяг роботи 30 сторінок, з них основного тексту 18 сторінок. У курсовій роботі було використано 13 найменувань наукової та публіцистичної літератури, а також 5 Інтернет ресурсів.

РОЗДІЛ 1 ГРЕЦЬКА СКУЛЬПТУРА ЯК ОДНЕ З ВИДАТНИХ НАДБАНЬ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

1.1 Передумови розвитку грецької скульптури

Серед всього образотворчого мистецтва стародавніх цивілізацій мистецтво Стародавньої Греції, зокрема, її скульптура, займає абсолютно особливе місце. Ніде більш скульптура не підіймалася на таку висоту, ніде більш так не цінувалася людина, як в старогрецькій цивілізації. Їй доводилося долати опір не тільки матеріалу, але і традицій умовного, усередненого зображення людей, які в результаті своєї, так званої, еволюції досягли неперевершеної досконалості в естетичному виразі образів. У чому ж причина такого творчого гуманізму і надзвичайної популярності скульптурного мистецтва в Стародавній Греції?

І. Тен в своїх “Лекціях естетики” пояснює простоту форми еллінського мистецтва фізичними особливостями краю. Греків не надихав, як єгиптян, нескінченний піщаний океан Сахари; їхня уява не обмежувалась масивами Гімалайських гір та сухою площиною Каспійського прибережжя. Навколо них було все дуже просто і зрозуміло. Невеликі граціозні гори, гаї, що розрослися у їх підошов, море, поцятковане островами, які так близько лежать один до іншого, – було важко знайти пункт, де б далека земля не виднілася на горизонті. Погляд охоплює повнотою кожну форму, не втрачаючи її. Звідси і пішло вироблення визначених, точних понять. З міської цитаделі можна було охопити поглядом всю державу. Місто, передмістя, селища — от і все. Туману тут ніколи не буває, навіть дощу майже немає. Спека обмежувалась близькістю моря. Навколо вічне літо: маслини, помаранчі, лимони, кипариси, виноград дають постійну дармову їжу жителю. Греки не “безпорадні пасинки природи”, а швидше її рівноправні брати. Їм не потрібно винаходити теплого одягу і жител, комфортних доріг та тротуарів, адже бруду тут не буває. Їм не потрібно будувати театр, тому що сидіти в ньому задушливо, а на терасі гори сидіти так добре і прохолодно. Помістити в центрі тераси сцену – і справа зроблено [12, c.90]. Мініатюрність природи, точне враження дрібних контурів виробили в елліністичній культурі дивовижну вразливість для сприйняття самих дріб'язкових деталей, з яких складаються маси. Доступність форми і відраза від всього колосального примусили греків будувати маленькі храми і ліпити богів у натуральну величину. Краса, свіжість і яскравість оточуючого їх, майже, ідеального світу примусили так зріднитися з цією красою, що всякий відступ від останньої приймався за аномалію, за виняткове явище, негідне узагальнених ідеалів мистецтва. Звідси й бере початок та характерна межа відсутності потворних форм в еллінському мистецтві. Простота і краса йдуть рука в руку в класичному світі.

Не останню роль в передумовах грецького скульптурного мистецтва зіграли їх політичні установи. На Нилі, як і на Євфраті та на Тигрі, повновладні одні монархи у всіх областях, а отже, і в мистецтві. Прославляти досконалість владики було єдиним завданням, яке ставилось художнику; його мистецтво було придворне, залежне: він не міг вільно зважати на закони своєї майстерності. Проте Зовсім інакша ситуація склалася в Елладі. Тут не було володарів-тиранів, які б утримували художню творчість і примушували б служити собі, тут художник служив своїм мистецтвом блаженним богам і вільним громадянам. Вільний він сам, вільна і його праця. Він прагнув виразити в своїх образах те, що втішало його освічених одноплемінників. Особливим збігом було те, що у греків користувалися великою пошаною гімнастичні вправи. У 700 р. до н.е. оголене тіло атлета стає звичною нормою. Великий національний інтерес, який греки виявляли до удосконалення фізичної частини людини, тонкий погляд, який вони виробили в собі для оцінки всіх тілесних переваг і всього того, що забезпечувало перемогу в змаганнях, – все це стало шляхом для вдосконалення і неперевершеності грецької пластики, що зображала людські тіла. Аристотель, пророкуючи блискуче майбутнє хлопцеві, говорить: “І будеш ти з повними грудьми, білою шкірою, широкими плечима, розвиненими ногами, у вінку з квітучого очерету, гуляти по священних гаях, вдихаючи в себе аромат трав і тополь, що розпускаються”. День за днем художники бачили перед очима прекрасні юнацькі тіла, що знаходилися в найжвавішому русі. Їм не потрібні були жалюгідні моделі, адже на тлі такої абсолютної фізичної краси вони б вигляділи просто нікчемними. Розвинені гімнастикою тіла порушували захоплення народу: художники, прагнучи створити атлетично довершені фігури, залишалися на ґрунті істинно народного мистецтва, якому сприяли всі шари суспільства. Відсутність одягу нікого не шокувала. До всього відносилися дуже просто, соромитися було нічого. Водночас, цнотливість від цього не програвала. Адже вся грецька культура ґрунтувалась на релігійній тогочасній моралі, а вона, в свою чергу, завжди оспівувала фізичну естетику людини. Доводячи до найбільшої досконалості виконання своїх робіт, еллінські майстри в їх геніальному творчому потенціалі задовольнялися тим, що їхня робота ставала ще прекраснішою та неповторнішою, проходячи культурну еволюцію[1, c. 134]. Вони не вважали забобонним спиратися на своїх великих попередників, адже саме в такий спосіб можна досягти найвищого професіоналізму в досягненні ідеальних образів вічної, без будь-яких вад та недоліків, абсолютної краси. Це було найвищою майстерністю.

Тепер перейдемо до послідовного вивчення всіх етапів розвитку старогрецької скульптури – від її зародження до кризи всієї цивілізації.

1.2Етапи становлення мистецтва скульптури Стародавньої Греції

Найдавніший період становлення старогрецького скульптурного мистецтва традиційно називають архаїчним (VII – VI ст. до н. е.). В архаїчному етапі старогрецької скульптури вперше простежується прагнення скульптора передати красу ідеального людського тіла, яке повною мірою виявилося в творах пізнішої епохи, але художнику дуже важко ще було відійти від форми кам'яного блоку, тому фігури цього періоду завжди статичні.

Про початок статуарноїскульптури ми знаємо досить мало. За грецькими переказами, вона розвивалася з тих грубих зображень богів первісної епохи (так званих «xoana»), які звичайно небагато чим відрізнялися від простих дерев'яних стовпів. За переказами, першим в ці грубі дерев’яні грудомахи вніс життя Дедал, особа міфологічна і абсолютно легендарна, «розплющивши їм очі і відділивши руки і ноги від тулуба». Дедал виготовляв виключно дерев'яні вироби. Але старогрецькі творці вживали всякого роду пористі вапняки зважаючи на їх м'якість; лише в VII ст. до н.е. скульптори перейшли до твердого мармуру, особливо на багатих мармуром островах ( Родос, Тінос, Делос і ін.). Давніми пам'ятками грецької скульптури були фігурки з бронзи, теракоти і слонячої кістки, в яких помітно прагнення якомога точніше передати анатомічну будову людського тіла. Це прагнення відобразилося і у фігурних розписах кераміки [11, c.84]. Приблизно до цього часу розвинулася і техніка масштабніших бронзових виробів: фігури спочатку вибивалися молотком по дерев'яній основі і скріплялися між собою заклепками, поки Главк з Хіоса близько 600 р. до н.е. не винайшов паяння. До 500 р. до н.е. самосці Рек і Феодор стали вживати литу бронзу, завдяки застосуванню якої художні твори з метала набули широкого поширення; Самос стає центром обробки металів.

У скульптурі архаїчної епохи переважають статуї струнких оголених юнаків і задрапірованих молодих дівчат – куроси і кора. Ні дитинство, ні старість тоді не привертали уваги художників, адже тільки в зрілій молодості життєві сили знаходяться в розквіті і рівновазі. Раннє грецьке мистецтво створює образи Чоловіка і Жінки в їх ідеальному варіанті.

У ту епоху духовні горизонти надзвичайно розширювалися, людина немов би відчула себе тою, що стоїть тет-а-тет зі Всесвітом і захотіла осягнути його гармонію, таємницю його цілісності. Подробиці вислизали, уявлення про конкретний “механізм” всесвіту були найфантастичніші, але пафос цілого, свідомість загального взаємозв'язку – ось що складало силу філософії, поезії і мистецтва архаїчної Греції.

Наступний, класичний, період старогрецької скульптури доводиться на V –IV ст. до н.е. (рання класика або “строгий стиль” – 500/490 – 460/450 рр. до н.е.; висока – 450 – 430/420 рр. до н.е.; “багатий стиль”– 420 – 400/390 рр. до н.е.; пізня класика – 400/390 –320 рр. до н. e.) [11, c. 52]. Для стародавньої Греції це був період найвищого розквіту. Як і раніше, образ атлета – найпоширеніша тема скульптури. Досконалу людську красу – ось що прагнули втілити греки в образах атлетів. Давньогрецький письменник та вільнодумець періоду занепаду античного світу Лукіан писав, що створити її непросто, вона полягає в тому, щоб воєдино злилися чеснота душі з відповідною красою тіла. Наприклад, фігура дельфійського візничого з композиції, створеної близько 476 р. до н.е. невідомим майстром нагадує величну дорійську колону з каннелюрами. Обличчя повно стриманої сили, спокою, урочистості і благородства, лінії лоба, носа, брови і губи бездоганні по малюнку. Ідеально прекрасний образ не позбавлений, проте, життєвості. У зіниці очей було вставлене кольорове каміння, що пожвавило вираз. Фігура відлита в бронзі, що стала з того часу улюбленим матеріалом.

Кінець V – IV ст. до н. е. – період бурхливого духовного життя Греції, формування ідеалістичних ідей Сократа і Платона у філософії, що розвивалися в боротьбі з матеріалістичною філософією Демокріта, час складання і нових форм грецького образотворчого мистецтва. У скульптурі на зміну мужності і суворості образів строгої класики приходить інтерес до душевного світу людини, і в пластиці знаходить віддзеркалення складніша і менш прямолінійна його характеристика. Ця епоха виховала великих творців: Праксителя, Скопаса, Мирона, Лісіппа. Саме вони були починальниками нових жанрів в скульптурному мистецтві пізньої класики, які знайшли подальший розвиток на наступному етапі – в еллінізмі.

Процес культурного розвитку в період еллінізму ( IV – I ст. до н.е.) проходив в нових умовах і мав значні особливості в порівнянні з попереднім часом. Ці нові умови створювалися в новій, розширеній ойкумені, тому колі земель, в яких жила людина епохи еллінізму. Якщо в попередній час людина відчувала себе перш за все жителем невеликого поліса в Греції або сільської общини на Передньому Сході, то в епоху еллінізму посилилося переміщення і змішення населення, розсувалися вузькі рамки і житель не тільки масштабних держав Птолемеї, Македонії або Пергама, але навіть невеликих грецьких полісів відчув, що він не тільки член свого міста або общини, де народився, але і крупнішого територіального об'єднання і певною мірою всього світу еллінізму.

Елліністична скульптура повністю деформується в умовах тогочасного політичного та державного устрою, який всіляко сприяє її розвитку. Починає переважати патетичній стиль, що відповідає новим рисам архітектури, але у порівнянні з класичною скульптурою мистецький рівень її дещо нижчий. Виникають нові осередки розвитку скульптури. Античних майстрів доповнювали скульптори Пергама, Александрії, Родосу та Антіохії. Елліністичне мистецтво вдається до інших об’ємів та засобів виразності. Помпезність і інтимність – протилежні риси, що поєднуються в контрастному мистецтві еллінізму – гігантське і мініатюрне, парадне і побутове, алегоричне і натуральне. Світ став складнішим, багатозначнішим. Головна тенденція – відхід від узагальненого людського типу до розуміння людини як істоти конкретної, індивідуальної, а звідси і зростаюча увага до його психології, і нова зіркість до національних, вікових, соціальних та інших прикмет особи. Класичні персонажі доповнюються скульптурними картинами «гігантомахїі» — боротьби богів, скульптурними групами, жанровими та еротичними сюжетами.

Скульптурне мистецтво еллінізму дало світові твори, які в нашому уявленні синтезують вищі досягнення античної пластики, що є її недосяжними зразками — Афродіта Мілоська, Ніка Самофракійська, вівтар Зевса в Пергамі. Ці прославлені скульптури були створені в епоху еллінізму. Їх автори, про яких нічого або майже нічого не відомо, працювали в руслі класичної традиції, розвиваючи її справді творчо.

Мистецтво епохи еллінізму, що відображає різноманітні аспекти життя того часу, завершує довгий шлях розвитку старогрецького мистецтва, зокрема і скульптурного.

РОЗДІЛ 2 СКУЛЬПТУРНЕМИСТЕЦТВО В СТАРОДАВНІЙ ГРЕЦІЇ ВІД АРХАЇКИ ДО ЕЛІНІСТИКИ

2.1 Традиційні канонічні скульптури архаїки

Скульптура періоду архаїки розвивалась доволі складними шляхами. Майже до самого кінця архаїчного періоду – до середини VI в. до н.е. – створювалися виключно фронтальні і нерухомі статуї богів, немов застиглих в урочистому спокої. На цих статуях лежав друк канонічної системи, що не дозволяла творцю порушувати правила, усталені для культової статуї.

До такого типу статуй відносяться “Артеміда” з острова Делоса, «Гера» з острова Самоса, «Аполлон Тінейській».

«Артеміда» з острова Делоса (див. додаток А), що датується близько VII ст. до н.е., принесена в дар богині декотрою Нікандрою (як бачимо з напису на статуї), є майже не розчленованим кам'яним блоком із слабо наміченими формами тіла. Художник не зважився висунути жодної частини тіла: груди, живіт, руки – все знаходиться в одній площині. Голова поставлена прямо, волосся симетрично падає на плечі, руки опущені уздовж тіла, ступні ніг здаються механічно приставленими до брилоподібної маси довгого одягу, який зображений абсолютно нерухомо. Ця статуя несе деяке новаторство, оскільки в більш ранні часи не було такого прагнення до пропорційності людської фігури.