В нерозривному зв'язку і взаємодії з соціалістичною державою знаходиться право. Воно є засобом розв'язання найближчих і стратегічних задач, що стоять перед державою.

Згідно концепції марксизму суть права полягає в тому, що воно виражає волю і інтереси пануючого класу. Якщо держава, на думку основоположників наукового комунізму, "є та форма, в якій індивіди, належні до пануючого класу, здійснюють свої загальні інтереси", та "форма організації, яку неминуче повинні прийняти буржуазію, щоб — як зовні, так і всередині країни — взаємно гарантувати свою власність і свої інтереси". Право є тим засобом, за допомогою якого ці інтереси, трансформуючись в державну волю, проводяться в життя.

На перших етапах становлення і розвитку соціалістичного суспільства держава і право, відповідно до доктрини марксизму, виражає інтереси робочих, селян і трудової інтелігенції. На етапі розвинутого соціалістичного суспільства — інтереси всього народу.

1.7. Відмирання держави, права та її інститутів.

Держава і право, згідно розумінню марксизму, не є вічними і незмінними явищами. У міру розвитку класового суспільства і поступового відмирання класів держава і право як класові інститути і явища також відмирають.

Що потрібне для відмирання держави і права? Які умови для цього необхідні? Відповідаючи на ці питання, прихильники марксизму вказують перш за все на необхідність створення відповідних матеріальних, соціальних і інших умов, що ведуть до стирання класових відмінностей, а також — до формування високого рівня суспільної свідомості. Вельми важливим є, зокрема, навчити людей працювати на суспільство "без жодних норм права", без жодних примушень; створити всі необхідні умови для того, щоб "основні правила людського гуртожитку" з часом стали для всіх людей звичкою.

Ця благородна по своїй природі, але утопічна ціль звільнити майбутнє людство від держави і права, від будь-яких форм державно-правового тиску і примушення, зробити всіх у вищій мірі свідомими і вільними оголошувалася не тільки в теорії, але і ставилася на практиці. В Конституції СРСР 1977 р. (в преамбулі) оголошувалося, наприклад, що "вища ціль Радянської держави — побудова безкласового комуністичного суспільства, в якому отримає розвиток суспільне комуністичне самоврядування" [6, 95].

Розвинуте соціалістичне суспільство оголошувалося "закономірним етапом" на шляху побудови безкласового суспільства, а загальнонародна держава і право, згідно теоретичним розробкам марксистів, вважались важливими віхами на шляху відмирання держави і права.

Це була теорія, що розвивалась в нашій країні і інших, які називали себе соціалістичними, країнах протягом ряду десятиріч. Проте часто практика була іншою. Закріплюючи, наприклад, в Конституції СРСР 1936 р. за радянськими громадянами широке коло прав і свобод, надаючи їх громадянам теоретично, державна влада діяла абсолютно інакше, практично. Політичні репресії кінця 30-х рр., незаконні засудження тисяч безневинних людей свідчать про глибокі суперечності в цей період соціалістичної державно-правової теорії і практики.

Такою ж далекою від теорії марксизму була практика державно-правового будівництва по ряду вельми важливих напрямів, що проводилась в нашій країні і інших країнах. Вона торкалася, наприклад, природи і характеру загальнонародної держави і права, які теоретично оголошувалися інститутами всіх шарів і класів суспільства, а практично знаходилися в руках правлячих кіл; державного устрою Радянської держави, яка теоретично вважалась федеральною державою, а на справді завжди залишалося унітарною, і ін [9, 312].

2. Поняття і ознаки соціалістичної держави.

2.1. Риси соціалістичного типу держави.

Соціалістична держава - якісно новий історичний тип держави, організація політичної влади трудящих на чолі з робочим класом, основне знаряддя захисту революційних завоювань, творчі перетворення економічного і духовного життя суспільства з метою поступового перерозподілу соціалістичної державності в суспільне комуністичне самоврядування. Соціалістична держава виникає як держава диктатури пролетаріату. Другим етапом соціалістичної держави є етап загальнонародної держави [3, 203-204].

Соціалістична правова сім'я (або соціалістичні правові системи) складає або, точніше, багато в чому складала у минулому третиною правову сім'ю, виділену в основному по ідеологічній ознаці. Правові системи країн, що входять в «соціалістичний табір», раніше належали до романо-германської правової сім'ї. Вони і зараз зберігають ряд її рис. Норма права тут завжди розглядалася і розглядається як загальне правило поведінки. Збереглися в значній мірі і система права, і термінологія юридичної науки, створена зусиллями європейських і радянських вчених і висхідна до римського права.

При значній схожості з континентальним правом правові системи соціалізму мали істотні особливості, обумовлені явно вираженим класовим характером. Єдиним джерелом соціалістичного права була спочатку революційна творчість виконавців, а пізніше — нормативно-правові акти, відносно яких декларувалося, що вони виражають волю трудящих, переважної більшості населення, а потім — всього народу, керованого комуністичною партією. Саме здійснення соціалістичної революції пов'язувалося з цілями побудови справжнього соціалізму, але за умови світової соціалістичної революції [22, 49]. Такий соціалізм побудований не був. Нормативно-правові акти, що приймалися, велику частину яких складали підзаконні (секретні і напівсекретні накази, інструкції і ін.), фактично виражали перш за все і головним чином волю і інтереси партійно-державного апарату.

Панувало вузьконормативне розуміння права. Приватне право поступалося пануючим місцем праву публічному. Для радянської правової системи залишалися чужою ідея панування права і думка про те, що треба знаходити право, відповідне принципу справедливості, заснованому на примиренні, узгодженні інтересів приватних осіб і суспільства. Право носило імперативний характер, було найтіснішим чином пов'язано з державною політикою, було її аспектом, забезпечувалося партійною владою і примусовій силою правоохоронних (каральних) органів [20, 34].

В теорії виключалося можливість для судової практики виступати в ролі творця норм права. Їй відводилася лише роль строгого тлумачення права. Це принципова позиція в якійсь мірі підкріплювалася і відсутністю в країні судової влади, яка претендувала б на те, щоб стати незалежною від державної влади, якщо не змагається з нею. Не дивлячись на конституційний принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, суд залишався інструментом в руках пануючого класу (групи), забезпечував його панування і охороняв перш за все його інтереси. Судова влада не намагалася контролювати законодавчу діяльність влади. В СРСР було важко знайти що-небудь подібне контролю за конституційністю законів.

На соціалістичні правові системи Європи, Азії і Латинської Америки, що становлять «соціалістичний табір», істотний вплив зробила перша правова система, що вважається соціалістичною — радянська. Національні правові системи зарубіжних соціалістичних країн були і є (Китай, Північна Корея) різновидами соціалістичного права [19, 5-9].

В даний час можна констатувати істотні зміни в правовій системі України і інших держав, що відносились до соціалістичної правової сім'ї. Україна проголосила рух по шляху формування правової, демократичної, соціальної держави, загальнонародної по своїй суті. Це дозволяє прогнозувати зближення її правової системи на новому якісному рівні, при збереженні специфіки, з романо-германською правовою системою як найбільш схожою, а також сприйняття деяких рис прецедентного права, властивих системі «загального права». Здійснюється комплекс заходів щодо оновлення законодавства, забезпечення панування права і верховенства закону, непорушності основних прав і свобод особи, захисту суспільства від свавілля властей, взаємної відповідальності держави і особи. Йде судова реформа. Набирає силу плюралізм в економіці, політиці і ідеології, тобто істотно міняються правова доктрина, спосіб мислення і життя.

В більшості виданих в минулі роки робіт, присвячених державі, її суть розглядається однозначно з класових позицій — як знаряддя необмеженої влади, диктатури пануючого класу. Навпаки, в західних теоріях держава показана як надкласова освіта, інструмент примирення класових, соціальних суперечностей, що представляє інтереси всього суспільства.

Суть держави — це головне в цьому явищі, що визначає її зміст, цілі, функціонування, тобто влада, її приналежність [14, 216].

Держава, як це було показано вище, виникає тоді, коли розвиток економіки досягає певного рівня, при якому існуюча протягом багатьох тисячоліть система порівняльного розподілу суспільного продукту стає об'єктивно невигідною і для подальшого розвитку суспільства необхідне виділення певного елітного класу, що займається управлінням: або у сфері політичної (в «східному» суспільстві), або в політичній і економічній сферах (в Європі). Це привело до соціального розшарування суспільства, до того, що влада, що раніше належить всім його членам, набула політичний характер, стала здійснюватися в інтересах перш за все привілейованих соціальних груп, класів [11, 328].

Проте зародження соціальної нерівності, соціальної несправедливості об'єктивно носить прогресивний характер: в умовах ще вкрай низької продуктивності праці з'являється хоча б в частини людей можливість звільнитися від повсякденної важкої фізичної праці. Це приводить не тільки до істотного поліпшення соціального управління, але і до виникнення науки і мистецтва, до помітного зростання економічної і військової могутності такого суспільства.

Отже, виникнення держави завжди пов'язане із зміною характеру публічної влади, з перетворенням її в політичну владу, здійснювану, на відміну від влади первісного суспільства, в інтересах головним чином привілейованої частини суспільства. Тому класовий підхід дає багаті можливості для аналізу характеру такої влади, для визначення суті держави.

2.2. Характер державної влади.

Проте характер державної влади не завжди однаковий. Так, в стародавніх Афінах або Римі її класова приналежність сумнівів не викликає. Влада однозначно належить класу рабовласників, які є власниками і основних засобів виробництва (землі), і самих виробників — рабів. Останні не тільки не беруть участь в здійсненні державної влади, але і взагалі позбавлені яких би те не було прав, є «говорячими знаряддями». Аналогічно положення влади і у феодальному суспільстві. Вона знаходиться в руках класу феодалів — землевласників. Селяни не мають доступу до влади, значною мірою також позбавлені юридичних прав і нерідко знаходяться у власності (повній або частковій) феодалів. І в рабовласницькому, і у феодальному суспільстві в наявності явна соціальна нерівність і класова (станова) приналежність державної влади [24, 404].

Складніша оцінка, характеру влади в буржуазній державі. Формально всі люди рівні перед законом, володіють рівними правами, що закріплюється юридично в деклараціях і конституціях [4, 75]. Фактично ж в ранньобуржуазному суспільстві закони всупереч деклараціям встановлюють майновий, освітній і інші цензи, обмежуючі виборчі права молоімущих верств населення. Тим самим забезпечується реальна приналежність влади економічно пануючому класу — буржуазії.

В східних державах влада знаходилася в руках бюрократичного чиновницького апарату (точніше, його верхівки). При цьому вона також в значній мірі виражала інтересине всього суспільства, а відповідних соціальних груп, що стоять при владі.У багатьох випадках ці соціальні групи фактично стають класами, відрізняютьсявід інших шарів суспільства і особливим місцем в системі розподілу суспільного продукту, привласнюючи значну його частину, і особливим відношенням до засобів виробництва, стаючи фактично їхніми реальними власниками, закабаляючи і самих виробників, які потрапляють в положення «колективного рабства», хоча формально вони вільні і є власниками землі.

Подібне всевладдя державного (а іноді і партійно-державного) апарату може мати місце і в суспільстві з пануючою приватною власністю на основні засоби виробництва. Державний апарат придбаває «надзвичайну відносну самостійність», стає у багатьох випадках практично від суспільства незалежним. Це може досягатися, зокрема, за рахунок балансування між класами антагоністів, нацьковування їх один на одного, як це мало місце у Франції при бонапартистському режимі в 50—60-х рр. XIX в. Але той же результат нерідко виходить за допомогою здійснення жорстких заходів придушення будь-якого інакомислення, будь-якої протидії правлячої верхівки. Таке положення було, наприклад, в умовах фашистських режимів Німеччини і Італії, тоталітарних або авторитарних режимів країн Латинської Америки.

Отже, класовий підхід дає можливість виявити істотні риси держави, знайти наявні в ньому соціальні суперечності. Адже у всі історичні періоди мали місце виступи експлуатованих класів і шарів суспільства проти пригноблень, в руках яких знаходилася державна влада: повстання рабів в Римі, селянські повстання і війни в Англії, Франції, Німеччини, Китаї, страйковий і революційний рух робочих і ін.

Проте встановлення класового (станового) характеру державної влади не вичерпує проблеми суті держави, і використання тільки класового підходу істотно обмежує можливості наукового пізнання держави і політичної влади.

По-перше, влада в державі може знаходитися в руках порівняно невеликої соціальної групи, яка не відображає повною мірою інтереси того або іншого класу, а діє перш за все в своїх власних вузькогрупових інтересах (бонапартизм, тоталітарні бюрократичні режими).

По-друге, в багатьох країнах, що звільнилися від колоніальної залежності, нерідко складається така обстановка, при якій жоденз соціальних класівне володіє достатньою силою і організованістю, щоб взяти владу. Тому при наявності там загальнонаціональних інтересів (отримання незалежності, розвиток національної економіки і культури) виникає влада блоку різних класів і некласових соціальних груп, що включає національну буржуазію, робочий клас, селянство, інтелігенцію, ремісників, дрібних торговців і ін.