Курсовая работа: Соціальні девіації

Вступ

Злочин, як і будь-яка інша поведінка людини, є наслідком взаємодії з суспільством, причому, як правило, мається на увазі конкретне мікросередовище, під впливом якого складаються її соціальні позиції, моральні цінності, відбуваються становлення і розвиток її особистості. Висвітлення проблеми ефективної протидії такому негативному соціальному явищу, як злочинність, пов’язано з вирішенням низки питань, серед яких особистісний фактор є одним з найважливіших. Негаразди в системі «особистість – суспільство» можуть мати різний ступінь конфліктності, найбільш небезпечним з яких є вчинення злочину. Джерела і засоби усунення протиріч у наведеній системі цікавлять як науковців-фахівців (від філософії до соціології і кримінології), так і широкі прошарки населення протягом усього існування людства.

Життя будь-якого суспільства характеризується наявністю відхилень. Відхилення, або, як вони називаються науково, девіації, присутні в кожній соціальній системі. Тому вміння виявляти їх причини, знаходити шляхи подолання їх негативних форм повинно бути властивим кожній людині. Визначення причин девіації, їх форм і наслідків є важливим для виявлення сутності і причин такого суспільно-негативного явища як злочинність.

Ще нещодавно термін «відхилення» був пов'язаний із кримінальними явищами – злочинами, алкоголізмом, наркоманією, проституцією тощо. Вони майже всюди вважаються відхиленням від існуючих соціальних норм. У зв’язку із цим виникає запитання: що являє собою девіація? Вияснити причини, умови і фактори, які детермінують це соціальне явище, стало першочерговою задачею. Її розгляд передбачає пошук відповідей на ряд фундаментальних запитань, серед яких питання про сутність категорії «норма» (соціальна) і про відхилення від неї. Соціальна норма знаходить своє втілення у законах, традиціях, звичаях – у всьому тому, що стало звичкою, увійшло в побут, в образ життя більшості населення, підтримується суспільною думкою, грає роль «природного регулятора» суспільних і міжособистісних відносин. Саме тому майже будь-яке відхилення можна розглядати як відхилення від соціальної норми. Девіантна поведінка значної частини населення створює небезпечні для країни руйнівні тенденції девіантної поведінки. Тому актуальним на сьогодні залишається визначення взаємозв’язку соціальних девіацій і злочинності. Тобто, виявлення, яке саме місце займає злочинність серед інших форм відхиленої поведінки та яким чином впливають негативні прояви девіантної поведінки на зміну показників злочинності.

Науковою основою при написанні даної роботи стали праці відомих вітчизняних та зарубіжних вчених.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

У розділі 1 розглядаються: історія дослідження різними науковцями соціальних девіацій, висвітлюється поняття девіантної поведінки та її види, детально розкриваються форми девіації.

У розділі 2 визначається злочинність як крайня форма відхиленої поведінки, дається поняття делінквентної поведінки, розглядається співвідношення делінквентної та злочинної поведінки, а також висвітлюються основні теорії злочинності.

У розділі 3 наводяться причини виникнення девіантної поведінки і злочинності, визначаються взаємозв’язок і взаємовплив соціальних девіацій і злочинності.

1. Поняття та форми соціальних девіацій

1.1 Історія дослідження соціальних девіацій

Вивчення девіантної поведінки в наукових розробках здійснювалося двома шляхами. По-перше, в надрах традиційних наук з середини XIX ст.. визрівало соціологічне осмислення соціальних реалій: соціологічна школа кримінального права, соціологічна спрямованість у вивченні алкоголізму і наркотизму, суїциїдальної поведінки і проституції. Інтенсивно проводилися емпіричні дослідження із застосуванням різноманітних методів. По-друге, у кінці 60-х – на початку 70-х рр. ХХ ст. з’явилися перші наукові праці, які заклали основу формування теорії девіантної поведінки з точки зору соціології.

У дореволюційний період здійснюються спроби емпіричного дослідження окремих видів соціальних відхилень: зв’язку алкоголізму і злочинності була присвячена праця П.І.Григор’єва (1900), здійснюються дослідження проституції (праці Н.Дубошинського, П.Обозненко, В.Тарновського)[1] , дослідження наркотизму С.Моравицького (1885) та Г.Гребенькіна (1876). У 1899р. вийшла книга Н.К.Реймера «Отрути цивілізації», яка присвячена історії наркотиків і алкоголю. Відбувалася концептуалізація і класифікація вживання алкоголю та наркотичних речовин.

Першими працями, які торкаються злочинності, вважаються праця «Про законоположення» А.Н.Радищева (1802), в якій дається аналіз кримінально-статистичних даних, висловлюються судження про причини злочинності, обґрунтовується необхідність її вивчення, а також доповідь К.Германа (1823), яка є результатом першого емпіричного дослідження не тільки самогубств, але й злочинів – вбивств. У цей час значна кількість вчених досліджують феномен злочинності та розглядають її з точки зору того, що джерелом злочинності виступає не тільки особа злочинця, але й саме суспільство (статті М.В.Духовського (1872), І.Я.Фойницького (1898).

Післяреволюційний період складається з двох відносно самостійних етапів. Перший – з жовтня 1917 р. до початку 30-х рр., коли, з одного боку, продовжувалося вивчення окремих видів девіантної поведінки в руслі дожовтневих досліджень, а з іншої – масштаби і можливості такої роботи скорочувалися, доки вона не була заборонена de jure або de facto. Другий етап – з початку 60-х рр., коли за часів "хрущовської відлиги" почалося відродження соціологічної та кримінологічної думки.

В цей час ведуться широкі дослідження самогубств. Була видана праця «Самогубства в СРСР у 1922-1925рр.» під редакцією М.Н.Гернета[2] , в якій проводиться аналіз самогубств по соціально-демографічному складу суїцидентів, мотивам і способам самогубств, а також вперше про суїциїдальні спроби, що передують самогубству, днях, годинах і місцях здійснення самогубства. Актуальним залишається розробка теми алкоголізму (Є.Дейчман «Алкоголізм у сучасному селі», 1929р.). У працях М.Н. Гернета аналізувалися статистичні дані про вжиток алкоголю, злочини, пов'язані з ним, про "таємне винокуріння" і боротьбу з ним, а також підкреслювалася неефективність заборонних заходів. У 60-ті рр. цій тематиці присвячені фундаментальні праці Г.Г.Заіграєва[3] , Б.М.Левіна[4] , П.І.Сидорова.

Щодо наркотизму, – то в цей період дослідження мали або суто медичний характер (В.В.Бориневич, Я.Г.Голанд), або – юридичний, і розглядали різного роду справи з наркотиками, що мали каратись (М.Ф.Орлов). І лише пізніше тема наркотизму займає міцне місце в дослідницькій діяльності медиків, психологів, юристів, соціологів, кримінологів (Е.А. Бабаян, Т.А. Боголюбова, А.А. Габіані, М.Х.Гонопольський і ін.). Важливе місце серед них займає книга А.А.Габіані «Наркотизм», видана у 1977р.[5]

У роки радянської влади злочинність і окремі її види були проявом соціальних відхилень, які найбільш вивчались. У 20-і рр., та і пізніше – аж до 60-х рр., кримінологічні аспекти злочинності досліджувалися переважно в рамках науки кримінального права (М.Н. Гернет, А.А. Герцензон[6] , А.А. Жіжіленко[7] , М.М.Ісаєв, П.І. Люблінський, АА. Піонтковський, МД. Шаргородський, Е.Г.Ширвіндт, Б.С. Утевський, А.С. Капелюшників, А.Я. Естрин і ін.).У 20-30-і рр. увага дослідників була зосереджена на вивченні чинників злочинності: економічних, соціальних, демографічних і інших.Інший напрямок кримінологічної думки тих років – клінічний, який зосереджував увагу на індивідуальних, особових чинниках злочинності (В.В. Браїловський, Н.П. Бруханський, С.В. Познишев і ін.). У 60-ті рр. важливими були праці А.А. Герцензона "Введення в радянську кримінологію"[8] , І.І.Карпеца "Проблема злочинності"[9] , В.Н. Кудрявцева "Причинність в кримінології"[10] , Н.Ф. Кузнецової "Злочин і злочинність"[11] .

Розглядаючи ці періоди можна побачити, що реальні умови для формування і розвитку теорії девіантної поведінки з’явилися в колишньому СРСР в період «хрущовської відлиги». У 70-ті рр. вперше згадуються слова "поведінка, що відхиляється (девіантна)"[12] , розглядається питання про необхідність вивчення різних небажаних для суспільства проявів, що порушують норми, з позиції соціологічної теорії, оскільки поведінка, що відхиляється, є саме соціальний феномен, а різні її види мають загальний генезис і причини, а також складні взаємозв'язки і залежність від економічних і соціальних умов.

В результаті багаточисельних емпіричних досліджень були отримані, і продовжують накопичуватись, взаємодоповнюючі і уточнюючі одна одну відомості про стан, структуру, рівень і динаміку різноманітних форм девіантної поведінки. Сьогодні деякі вчені висловлюють думку про те, що з вузько дисциплінарних (кримінологічних, наркологічних, суїцидологічних, соціологічних) досліджень окремих проявів соціальних девіацій виросла і сформувалася спеціальна соціологічна теорія – девіантологія.

1.2 Визначення та види соціальних відхилень

Будь-яка система (фізичної, біологічної, соціальної) завжди знаходиться у динамічному стані, поєднує процеси збереження і зміни . Девіації (флуктуації в неживій природі, мутації — в живій) є загальною формою, механізмом, способом мінливості, а, отже, і життєдіяльності та розвитку кожної системи. Чим вище рівень її організації (організованості), чим система динамічніша, тим більше зміни виступають засобом збереження. Оскільки функціонування соціальних систем нерозривно пов'язане з людською життєдіяльністю (наочною колективною свідомою діяльністю суспільної людини), то соціальні девіації реалізуються також шляхом девіантної поведінки.

Поняття «девіантність» (від лат deviatio — відхилення, de - від + via – дорога; відхилення від нормалі, відхилення від основного шляху руху, від правильної лінії) у термінологічному значенні «девіація» використовується у фізиці (наприклад: відхилення магнітної стрілки компаса від лінії магнітного меридіана внаслідок впливу близько розташованих намагнічених тіл), у радіотехніці (наприклад: девіантні частоти – відхилення (максимальне) від середнього значення частоти електричних коливань при частотній модуляції), у інших галузях наукового знання.[13] Під девіантною поведінкою в соціології розуміють дії та вчинки людей (або соціальних груп), що суперечать соціальним нормам чи визнаним шаблонам і стандартам поведінки. Таким чином, сутність девіантної поведінки полягає в недотриманні вимог соціальної норми, у виборі іншого, ніж вона прописує, варіанту поведінки в тій чи іншій ситуації, що призводить до порушення ступеня взаємодії особистості й суспільства, групи й суспільства, особистості й групи. В основі відхилень часто-густо лежить конфлікт цінностей, інтересів, розходження потреб, деформація способів їх задоволення, помилки у вихованні, життєві негаразди, прорахунки тощо.

Основою для розуміння відхилень є поняття норми. Це – межа, міра припустимого (з метою збереження і зміни системи). Соціальна норма визначає міру, інтервал поведінки, що є припустимою, дозволеною чи обов’язковою, яка історично склалася в конкретному суспільстві. Соціальні норми складаються як результат адекватного чи неадекватного відображення у свідомості і вчинках людей об’єктивних закономірностей функціонування суспільства. Тому вони або відповідають законам суспільного розвитку, або вступають з ними у протиріччя через спотворене – класово обмежене, релігійне, суб’єктивістське, міфологізоване – відображення об’єктивних закономірностей. Тоді аномальною стає норма, а нормальним – відхилення від неї. Тому відхилення можуть мати для суспільства різні значення. Позитивні є засобом прогресивного розвитку системи. Це соціальна творчість: наукова, технічна, художня, суспільно-політична. Негативні – дисфункційні. Це соціальна патологія: злочинність, наркоманія, алкоголізм, проституція, суїцид[14] . Тому межі між позитивною і негативною девіантною поведінкою рухливі у часі і просторі різних соціумів.

У зв’язку з цим можна виділити два типи девіантної поведінки. До першого типу відносять, як правило, таку поведінку, що набирає суспільно несприятливих, навіть дуже небезпечних форм (наприклад, злочинність), внаслідок чого суспільство змушене застосовувати відповідні санкції. Соціальні наслідки цього типу девіантної поведінки полягають у підриві громадського порядку, посиленні ентропійних процесів, нівелюванні й розпаді особистості, зниженні якості роботи й рівня суспільних стандартів, зростанні соціальної апатії тощо. Рушійною силою цього типу девіантної поведінки є деформовані потреби і цінності, що спонукають особистість або соціальну групу діяти всупереч вимогам суспільства. Причинами такої поведінки можуть бути також дефекти правової й моральної свідомості людей, які часто-густо пов'язані навіть із особливостями їхньої емоційно-вольової сфери, настроєм, сподіваннями.

Другий тип девіантної поведінки пов'язаний із процесом розвитку суспільства, старінням його соціальних норм, критеріїв та стандартів, які необхідно змінювати, оскільки вони гальмують процеси суспільного розвитку. Масштаби поширення різноманітних форм девіантної поведінки цього типу доволі рухливі. Наприклад, вони можуть значно зростати в періоди соціальних змін, реформ, революційних перетворень, коли відбувається руйнування стереотипів і застарілих норм поведінки.

1.3 Форми соціальних девіацій

Слід зауважити, що соціальні відхилення (девіації) в поведінці людей настільки ж різноманітні, наскільки різноманітні й існуючі еталони поведінки — норми, шаблони, стандарти тощо. Вчинок (дія) може не відповідати соціальній нормі (з об'єктивних або суб'єктивних причин), метою або мотивами, прямими або побічними наслідками. Він може бути новаторським або консервативним, типовим чи нетиповим, випадковим або закономірним, позитивним чи негативним. Однак межі й переходи між усіма такими оцінками досить відносні й мінливі. Найбільш стійкі й небезпечні для суспільства і особистості, найбільш важкоусувані соціальні відхилення в поведінці належать до явищ соціальної патології. Тому подолання явищ соціальної патології, як і інших форм девіантної поведінки, є необхідною умовою оздоровлення суспільства, важливою складовою соціальної політики держави.

До основних форм девіантної поведінки належать правопорушення (включаючи злочинність), пияцтво, наркоманія, проституція, самогубство.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--