Курсовая работа: Соціально-педагогічна профілактика торгівлі жінками
Торгівля жінками як проблема порушення прав людини. Багато представників неурядових організацій вважають торгівлю жінками та практику рабовласництва порушенням прав людини, за яке повинні нести відповідальність держави. Важливим етапом в утвердженні такої концепції стала Всесвітня конференція з прав людини, що відбулася у Відні в 1993 р., де вперше насилля проти жінок було визначено як порушення прав людини.
Перелічені вище методологічні підходи можна розділити на дві групи. Перша об’єднує репресивні підходи щодо боротьби з торгівлею жінками. Вони спрямовані на придушення організованої злочинності, нелегальної міграції та проституції. Друга об’єднує підходи, які базуються на ідеях підвищення та укріплення статусу жінок в суспільстві, зміцненні їх прав[31, 42]. Відповідно до обраного підходу формуються не тільки визначення феномена торгівлі жінками, його основні риси, але й заходи по боротьбі з ним та запобігання цьому, залучаються державні структури, які займаються боротьбою з цим явищем.
1.2 Історичний огляд проблеми торгівлі жінками
Проблема торгівлі людьми не визнає державних кордонів, не робить різниці між розвиненими державами та державами, що розвиваються. Вона чудово адаптована як до бідності, так і до розкоші і стоїть перед народами, які втягнуті у військові конфлікти і які живуть мирно. Пов'язана з сексом та великими сумами фінансів, які стоять за ним, проблема торкається найінтимніших сторін людини, одночасно впливаючи на розвиток всього суспільства, перетворюючи жінку на білу рабиню, зводячи її існування до життя тварини в найогиднішому її сприйнятті.
Торгівля людьми є одним з видів насильства щодо жінок. Цей злочин має довге історичне коріння, але наприкінці XX століття він набув форми сучасного рабства.
З давніх часів у деяких державах були поширені рабство й работоргівля як одна з форм торгівлі людьми. Але тоді і рабство, і работоргівля були законними явищами. Рабство було окремим видом існування людини (раба), а работоргівля виступала засобом придбання та продажу людей на тодішніх спеціальних ринках рабів. У рабстві й работоргівлі були зацікавлені работорговці й рабоутримувачі, однак на самих рабів це лягало страшним тягарем, оскільки максимально обмежувало їхні права. Раб був істотою, з якою можна було робити що завгодно: бити, ображати, катувати і навіть вбити. Закони давали таку можливість. Сам же раб не мав змоги захистити себе, оскільки був швидше річчю, ніж людиною. Минали тисячоліття, але рабство й торгівля рабами не зникали, змінюючи хіба що форму існування [5, 47].
У римському праві, як і у правових джерелах Сходу, не передбачалась відповідальність за торгівлю людьми. Навпаки, продаж людини свого часу був одним із заходів покарання. Так, таблицею III “Законів XII таблиць” передбачалося, що боржники, які не примирилися з кредитором і не сплатили борг, піддавалися смертному покаранню або продавалися за кордон.
Римському праву був притаманний інститут самопродажу людини в рабство, як, власне, і за часів Стародавньої Русі. Наприклад, титул V “Про стан людей” Дігест Юстініана у ст. 21 містив таке: “Вільна людина, яка продала себе в рабство і потім була звільнена від рабства, не повертається до становища, від якого вона відмовилася”. У цьому ж титулі наводилося тлумачення понять “свобода” і “рабство”.
“Руська правда” київського князя Ярослава Мудрого у своїх статтях містила відомості про наявність купівлі-продажу людей. Одразу слід зазначити, що поняття “торгівля людьми” у “Руській правді”, як, власне, і в подальших правових джерелах, не визначалося.
Хто взагалі нічим не володів, займав найнижчу сходинку в суспільстві, існував як раб. За часів Київської Русі таке становище мали холопи. Вони були позбавлені практично всіх прав, тому навіть у випадках вчинення ними будь-якого злочину відповідальність ніс їхній господар, оскільки холопи належали йому за правом власності.
Історичні і літературні джерела воскрешають давні події, коли українських дівчат і молодих жінок брали в полон у часи татарських або турецьких набігів. Звідси поява в українському народному епосі і художній літературі фігури «дівки-бранки». А це пов'язано з тим, що у ХV-ХVІІ ст. українці були основним джерелом надходження рабів на татарські невільничі ринки в Криму, звідки їх розвозили по всьому Середземномор'ю. Татари укладали контракти на постачання певної кількості рабів, захоплення рабів було головним їх промислом. Умови життя рабів були дуже важкими, і багато хто з них намагався втекти, часто розраховуючись за це життям. Українців особливо цінували на невільничому ринку як “незіпсованих” та “нехитрих”. За свідченням сучасників, коли в Кафу прибували раби з України, то аукціонер кричав голосно, що це раби найновіші, найпростіші, нехитрі, привезені з народу королівського (тобто Речі Посполитої).
Найбільш дорогим людським товаром у татар вважалися українські жінки. Полон і продаж у рабство були звичайним явищем в долі жінок-українок. Потрапляючи в полон, українська дівчина ставала “дівкою-бранкою”, доля якої залежала від її зовнішніх даних. Доля красивих жінок була набагато кращою за долю чоловіків, що звичайно використовувалися в каменоломнях [3, 76].
Магдебурзьке право за доби козаків містило не стільки закони, скільки звичаї. Злочини проти натури, що часто зустрічалися у запорізьких козаків, вважалися і каралися як найтяжчі з-поміж злочинів. Про такий злочин, як торгівля жінками, історія Запорізької Січі не згадує. Відома була тільки відповідальність за статеві злочини проти жінок. Тих, кого впіймали на вчиненні цього виду злочину, прив’язували до стовпа, і вони гинули під ударами тих, хто повз них проходив. Усе майно покараного переходило у власність війська.
Артикул воїнський 1715 р. Петра І. здійснив значний внесок у вирішення питань збільшення кримінально-правового захисту людини та її прав, закон однаково захищав права всіх людей без винятку. Наприклад, у ньому не вирізнялися положення про вільних і підневільних.
Рішучий крок у напрямі юридичного забезпечення права людини на свободу було зроблено під час Селянської реформи 1861 р., яка скасувала кріпосне право. Виходячи з того, що цю реформу було проведено відповідно до положень Зводу законів Російської імперії, норми якого забороняли продаж людини, можна зробити висновок, що селяни не могли бути предметом незаконних угод купівлі-продажу з боку будь-кого. Винні ж у торгівлі людьми підлягали кримінальному покаранню. Отже, реформою було зруйновано протиправний механізм, коли людина була об’єктом права власності[15, 44].
Тільки в XIX – на початку XX ст. купівля-продаж людини та інші незаконні угоди щодо передання людини привернули до себе увагу як елементи протиправної діяльності. З огляду на нечуване поширення цього явища, держави змушені були приймати відповідні закони на міжнародному рівні, які передбачали б кримінальну відповідальність за вчинення таких дій.
Вперше термін «біле рабство» з'явився на початку XX століття, коли більшість держав тодішньої Європи підписали у 1904 році в Парижі міжнародну угоду, спрямовану на боротьбу з цим явищем. В той час особлива увага приділялась жінкам з Великої Британії, яких змушували займатися проституцією в країнах континентальної Європи. Пізніше поняття білого рабства поширилось на загальне поняття торгівлі живим товаром. Ввезення жінок до країн як «наречених по листуванню», хатніми робітницями, офіціантками, танцівницями чи фотомоделями досить часто оберталося залученням їх до роботи в секс-бізнесі шляхом ошукування чи погроз [10, 8].
Історично-правовий огляд свідчить, що такі явища, як рабство, работоргівля й торгівля людьми були відомі здавна. Але до певного часу вони не розглядалися як кримінальні злочини. Висновок, який напрошується: торгівля жінками - це недопустиме суспільне явище, якому необхідно рішуче протидіяти. Боротьба з цим явищем вимагає активності та ініціативи як на державному, так і на міжнародному рівнях, а також вироблення ефективних методів протидії.
1.3 Причини поширення торгівлі жінками в Україні
Україна зараз переживає період трансформації суспільно-політичного та економічного устрою. Такі процеси ніколи не проходять безболісно. В часи перетворень, перш за все, страждають найменш захищені верстви населення - жінки, діти, особи похилого віку.
Серед причин поширення торгівлі жінками в Україні є як внутрішні, так і зовнішні чинники.
Дані досліджень, експертні оцінки, інтерв'ю з жінками свідчать, що на першому місці серед чинників, які змушують жінок до виїзду за кордон, стоїть скрутне економічне становище, практична неможливість отримати гідну роботу в Україні.
Фемінізація бідності сприяє пошуку будь-якої праці і засобів покращення свого матеріального стану, навіть без врахування можливих наслідків. Дослідниці різних країн помітили, що в цій катастрофічній ситуації - бідності - жінки скоріше погоджуються на роботу, що не відповідає їх рівню освіти та кваліфікації, в той час як чоловіки вагаються. Зростає кількість сімей у найбільш проблемних країнах, де жінки є головними годувальницями сім'ї. Вони відчувають відповідальність за родину та дітей [7, 124].
Ситуація ускладнюється не тільки кризовим станом української економіки, але й тим, що процес міграції криміналізується, оскільки дешева робоча сила українських громадян складає основи надприбутків посередників як в Україні, так і за її межами.
Низький рівень життя та високий рівень безробіття серед жінок штовхає їх на пошук роботи за межами держави. Як виявилося з досліджень, проведених у фокус-групах Міжнародною організацією з міграції, 80 відсотків опитаних жінок висловили бажання працювати за кордоном. А в ситуації з робочими - мігрантами в європейських та інших розвинутих країнах найбільш доступною для українських громадянок є сфера сексуальної індустрії в її легальному та нелегальному варіантах [14, 37].
Практичний досвід роботи по запобіганню торгівлі людьми свідчить, що велику негативну роль у поширенні в Україні злочину “торгівля людьми” відіграє погана обізнаність українських громадян щодо можливостей працевлаштування та перебування за кордоном, а також про наслідки нелегального працевлаштування за кордоном. Цю групу чинників можна назвати інформаційними.
За даними опитування (дослідження Міжнародної організації з міграції 2002 року) було з'ясовано, що основними країнами, в яких хотіли би працювати жінки (не в секс-бізнесі, а в інших сферах), є США і Канада (54%), Італія, Іспанія, Швейцарія, Франція (50%) та Німеччина, Нідерланди (36%). І це зрозуміло, тому що жінки обрали більш розвинуті в економічному плані та привабливі країни. Але, в той же час, це країни, в яких практично неможливо українським громадянам знайти легальну роботу [17, 6].
Як бачимо, бажання дівчат формуються не на основі реальних знань про можливості та умови праці за кордоном, а більше під впливом сторонніх знань та бажань потрапити до розвинутих та заможних країн. У той же час реальна ситуація з країнами вивозу українських жінок, - про яку можна говорити на основі опитування експертів та інтерв'ювання жінок, які стали жертвами примусової проституції та торгівлі жінками в інших країнах, - зовсім інша. Якраз саме непривабливі, на рівні міркувань, країни (Туреччина, Сербія, Боснія і Герцеговина, Чехія, Словаччина та Угорщина) стають основними країнами вивозу українських жінок за кордон.
Значні соціальні та психологічні проблеми виникають у жінок внаслідок того, що вони опиняються в країнах, із законами, традиціями і мовою яких не обізнані. Українські жінки висловлюють практично нездійсненні бажання, що свідчить про низький рівень обізнаності про реальні умови життя за кордоном і необхідність розповсюдження інформації з цієї проблеми.
До правових чинників можна віднести відсутність працюючої системи, з одного боку, захисту потерпілих, недостатню захищеність українських громадян від рук торговців живим товаром як в Україні, так і за її межами, а з другого - покарання злочинців. Тільки в березні 1998 року до Кримінального кодексу України було внесено окрему статтю про покарання за злочин “торгівля людьми” – 124. Але в новому Кримінальному кодексі, який набрав чинності з 1.09.2001 р., статей, які передбачають відповідальність за цей або подібні злочини, значно більше [24, 150].
Досі в Україні немає закону про соціальний захист українських громадян за кордоном. Недостатньо використовуються норми Чинного законодавства проти шахрайства. Практично не працює в Україні програма захисту свідків. Немає правового захисту громадян від свавілля влади, бюрократизму, невиплат заробітної плати. З іншого боку, такий злочин, як «торгівля людьми», дуже важко довести, а значить покарати винних.