Курсовая работа: Співвідношення норм права і звичаїв
Тому кожний прагне того, щоб не втрачати своєї гідності в очах інших людей, не вибиватися із загального ряду, слідувати порядку, що склався, поступати як все, як прийнято, як заповідано. Ті, хто не дотримується цих канонів, можуть осуджуватись збоку оточуючих, уславитися “білою вороною”, егоїстом і т.д.
В юридичній науці звичаї підрозділяються на правові (звичаєве право) і неправові, або загальносуспільні. Правові звичай тому і називаються правовими, що вони одержують відображення в праві, ним охороняються, захищаються, набуваючи тим самим юридичну силу. Одні з них прямо закріплюються в законі, інші лише маються на увазі, треті логічно витікають з тих або інших правових норм. Частіше всього вони просто згадуються, що означає, що ними можна керуватися.
Але у всіх випадках правові звичаї повинні знаходиться в межах правового поля, у сфері правового регулювання, а не за їх межами. І, звичайно, вони не можуть суперечити чинному законодавству. Правові звичаї покликані сприяти правореалізаційному процесу, доповнювати і збагатити механізм юридичного опосередкування різноманітних суспільних відносин. Правовий звичай є одним з джерел (форм) права [4, c. 185-187].
Що стосується неправових (загальносуспільних) звичаїв, то їх дуже багато, і ті з них, які носять прогресивний характер, право підтримує; до інших відноситься байдуже (нейтрально), оскільки вони не заподіюють ніякої шкоди, з третіми (шкідливими) веде боротьбу, прагне витіснити їх (пияцтво, деякі місцеві традиції гірських народів — калим, викуп нареченої, кровна помста, феодальні пережитки в сім'ї, різного роду забобони, окремі норми шаріату, публічні страти і т.д.). Є звичаї, які пов'язані з релігійною або расовою нетерпимістю і ін.
Але, наприклад, носіння холодної зброї (кинджала) як атрибута національного костюма допускає. Поблажливо відноситься право і до викрадання нареченою (частіше всього — із згоди “викрадається”) за умови, що наречений її не збезчестив. Хоча згідно із законом таке діяння є караним. Право, держава підходять до тих або інших звичаїв диференційовано — старі, неугодні присікаються; нові, корисні заохочуються. Слід мати на увазі, що в звичаях є немало консервативного, неприйнятного. Це — нашарування часів, що минули.
У зв'язку з розвитком в Україні ринкових відносин і переходом від заборонних методів правового регулювання до дозволених роль юридичних звичаїв зростає. До цього веде розширення економічної свободи особи, дія принципу не заборонене законом дозволено”, стимулювання підприємництва, приватної ініціативи [14, c. 212].
Від звичаїв і традицій відрізняються ділові звичаї, під якими розуміється практика, що склалася в господарській діяльності, а також в побуті. Про ділові звичаї говориться, зокрема, в нормативних актах, коли йдеться про прийняті в даному порту правила черговості вантаження і розвантаження, про вимоги, що звичайно пред'являються, яким повинна відповідати якість проданої речі, про її нормальне використання. За змістом таких згадок можна говорити не про критерії, встановлені якими-небудь звичаями (звичками), а про заведений порядок або про середньостатистичні норми, відповідні рівню розвитку виробництва.
В якості особливого виду норм раніше згадувалися так звані правила соціалістичного співжиття, посилання на які були в конституціях СРСР, а також в деяких кодексах. Багаторічні дискусії про правила соціалістичного співжиття не привели до з'ясування змісту цього поняття. На практиці при застосуванні статті кодексів, що містять цей термін, названі правила розумілися як загальновизнані норми моральності, правила пристойності, норми сумлінності. Новітнє законодавство відмовилося від використання цього терміну [4, c. 183].
Особливе положення в системі соціальних норм займають звичаї — це такі правила поведінки, які складаються в певному суспільному середовищі, передаються з покоління в покоління, виступають природною життєвою потребою людей, а в результаті їхнього багатократного повторення стають звичними для них. Вони дещо менш пов'язані з правом, ніж, наприклад, моральні норми, але проте не є нейтральними.
Співвідношення між правом і звичаєм складне, воно включає чотири компоненти: єдність, відмінність, взаємодія і суперечності. Уважне зіставлення права і звичаю, з'ясування взаємозв'язків між ними дозволяють більш глибоко пізнати обидва ці явища.
3.1. Єдність права і звичаю
Єдність права і звичаю полягає в тому, що:
по-перше, вони є різновидами соціальних норм, які створюють в сукупності цілісну систему нормативного регулювання і через це володіють деякими загальними рисами, в них єдина нормативна основа;
по-друге, право і звичай переслідують одні і ті ж цілі і задачі — впорядкування і вдосконалення суспільного життя, внесення в нього організуючих начал, розвиток і збагачення особи, захист прав людини, затвердження ідеалів гуманізму, справедливості;
по-третє, в права і звичаю один і той же об'єкт регулювання — суспільні відносини (тільки в різному об'ємі), вони адресуються до одних і тих же людей, шарів, груп, колективів; їх вимоги багато в чому співпадають;
по-четверте, право і звичай в якості нормативних явищ визначають межі належних і можливих вчинків суб'єктів, служать засобом виразу і гармонізації особистих і суспільних інтересів;
по-п'яте, право і звичай у філософському плані є надбудовними категоріями, обумовлені перш за все економічними, а також політичними, культурними і іншими детермінуючими чинниками, що робить їх соціально однотипними в даному суспільстві або в даній формації;
по-шосте, право і звичай виступають в якості фундаментальних загальноісторичних цінностей, показників соціального і культурного прогресу суспільства, його творчих і дисциплінуючих начал [16, c. 325-328].
Проте разом із загальними рисами право і мораль мають суттєві відмінності, володіють своєю специфікою. Вказівка на своєрідність цих феноменів має, мабуть, більш важливе значення, ніж констатація їх схожості. Саме тому онтологічні статуси і ознаки права і звичаю заслуговують пильного порівняльного аналізу.
3.2. Розмежування права та звичаю
Відмітні особливості даних явищ полягають в наступному.
1. Право і звичай розрізняються перш за все за способами їх встановлення, формування. Як відомо, правові норми створюються або санкціонуються державою і лише державою (або з його згоди деякими суспільними організаціями), нею ж відміняються, доповнюються, змінюються. В цьому сенсі держава є політичним творцем права; правотворчість — його виняткова прерогатива. Тому право виражає не просто волю народу, а його державну волю і виступає не просто регулятором, а особливим, державним регулятором [12, c. 3].
Звичайно, процес правоутворення йде не тільки «зверху», але і «знизу», зростає з народних глибин, звичаїв, традицій, юридичної практики, прецедентів, але кінець кінцем правові норми «підносяться» суспільству все ж таки від імені держави як його офіційного представника.
По-іншому формується звичай. Його норми створюються не державою безпосередньо, і вони взагалі не є продуктом якоїсь спеціальної цілеспрямованої діяльності, а виникають і розвиваються спонтанно в процесі практичної діяльності людей. Для того щоб звичай отримав право на існування, не потрібно згоди властей; достатньо, щоб він був визнаний, «санкціонований» самими учасниками соціального спілкування — класами, групами, колективами, тими людьми, хто бажає ним керуватися. На відміну від права звичай носить неофіційний (недержавний) характер.
Це зовсім не означає, що держава не робить ніякого впливу на становлення звичаю. Така дія виявляється по багатьох напрямках: через право, політику, ідеологію, засоби масової інформації, всю систему відносин, але безпосередньо воно звичай не встановлює.
В будь-якій державі діє тільки одне, ним же створюване право, тоді як звичай не є єдиним і однорідним, він диференціюється відповідно до класового, національного, релігійного, професійного і іншого поділу суспільства.
2. Право і звичай розрізняються по методах їх забезпечення. Якщо право створюється державою, то воно нею і забезпечується, охороняється, захищається. За правом стоїть апарат примусу, який стежить за дотриманням правових норм і карає тих, хто їх порушує, бо норма — не прохання, не порада, не побажання, а владна вимога, веління, розпорядження, звернуте до всіх членів суспільства і підкріплюване в їхніх же інтересах можливістю примусити.
Іншими словами, юридичні норми носять загальнообов'язковий, незаперечний характер. Звідси не випливає, що кожна окремо взята норма відноситься до всіх. Йдеться про принцип — про те, що в праві об'єктивно закладений примусовий момент, без якого воно не було б ефективним регулятором життєдіяльності людей, атрибутом влади.
Але право затверджується, проводиться в життя не тільки і не стільки за допомогою «караючого меча». Загроза санкцій — потенційна, на випадок конфлікту із законом. Адже більшість громадян дотримується правових норм добровільно, а не під страхом покарання. Використовуються, звичайно, і методи переконання, виховання, профілактики, щоб спонукати суб'єктів до правопорядку. Реалізація — складний процес.
Інакше забезпечуються норми звичаю, які спираються не на силу державного апарату, а на силу громадської думки. Порушення звичаєвих норм не тягне за собою втручання державних органів.
3. Право і звичай розрізняються за формою їх виразу, фіксації. Якщо правові норми закріплюються в спеціальних юридичних актах держави (законах, указах, ухвалах), групуються по галузях і інститутах, систематизуються (зводяться) для зручності користування до відповідних кодексів, статутів, що становлять в цілому об’ємне і розгалужене законодавство, то норми звичаю не мають подібних чітких форм виразу, не враховуються і не обробляються, а виникають і існують в свідомості людей — учасників суспільного життя. Їхня поява не пов'язана з волею законодавців або інших осіб [5, c. 144].