Курсовая работа: Становище Югославії на початку XX ст.
Питання про державні кордони Королівства сербів, хорватів і словенців були частково врегульований тільки у вересні на міжнародній конференції, скликаної у зв’язку з підписанням мирного договору з Австрією. Тоді була вирішена проблема демаркації австро-югославської границі, а остаточно територіальна суперечка королівства з Австрією був урегульований в 1920 році, коли в Словенській Каринтиї, на яку претендувало королівство, під контролем представників Антанти був проведений плебісцит по питанню про її державну приналежність. Більшість населення цієї зони, де переважали словенці, висловилося все-таки за збереження Каринтиї в складі Австрії.
27 листопада 1919 року країни Антанти підписали Нейіський мирний договір з Болгарією. За цим договором була встановлена границя Королівства сербів, хорватів і словенців з Болгарією, причому до королівства відійшла частина болгарської території площею 2,5 тис. кв. км., на якій переважало болгарське населення.
Протягом 1919–1920 років королівство врегулювало прикордонні суперечки із Грецією й Румунією. Набагато складніше розв’язалася італо-югославська суперечка. Тільки під тиском Англії, Франції й США Королівство сербів, хорватів і словенців пішло на переговори з Римом. 12 листопада 1920 року в Рапалло був підписаний італо-югославський договір, по якому Італія відмовлялася від своїх претензій на Далмацію. У той же час до складу Італії ввійшли міста Трієст, Пула, півострів Істрія й кілька островів на Адріатиці — території, які Югославія вважала своїми. Щодо хорватського міста-порту Ризики (Фіуме), окупованого Італією, сторони пішли на компроміс, визнавши Фіуме з округою незалежною державою. Ці умови Рапалльского договору, фактично нав’язані великими державами, не задовольнили ні Італію, ні Югославію — і спірні питання, формально вирішені, продовжували ускладнювати італо-югославські відносини1 .
В 1920 році Югославія, Чехословаччина й Румунія утворили військово-політичний блок, що одержав назву Малої Антанти. Формально новий блок був спрямований проти Угорщини, але Франція, що стояла за спиною Малої Антанти, розглядала цей військовий блок як важливий інструмент свого впливу на Балканах. У результаті Мала Антанта придбала яскраво виражену антирадянську спрямованість.
Відношення Югославії, якою управляла сербська олігархія, до Радянського Союзу було підкреслено ворожим. Домігшись «об’єднання й звільнення», сербська правляча верхівка втратила інтерес до свого колись великого союзника. До того ж правлячі кола королівства побоювалися експорту революції з Росії. Тому королівський уряд у міжвоєнний період утримувалося від будь-яких контактів зі СРСР1 . Дипломатичні відносини з Радянським Союзом Югославія встановила останньою із країн Європи — тільки в червні 1940 року.
Зате в Югославії знайшли притулок безліч емігрантів з Росії, серед яких була велика кількість наукової інтелігенції. Цей крок Белграда був багато в чому викликаний прагматичними інтересами: убожіюча, розорена війною Сербія, у якій людина з вищою освітою була рідкістю, одержала у своє розпорядження найцінніші наукові кадри Російської імперії. Завдяки цьому в короткий строк Югославії вдалося домогтися істотного зміцнення вищої школи, де російські приват-доценти й професори готували для Югославії висококваліфікованих фахівців.
Таким чином, до 1933 року Югославія не мала ніякої зовнішньополітичної альтернативи союзу із Францією2 . Зв’язка Белград — Париж стала ще міцнішою після підписання в листопаді 1927 року договору про дружбу між Югославією й Францією. Але зовнішньополітичних позицій Югославії цей договір аж ніяк не підсилив, а лише продемонстрував зрослу залежність югославської політики від Франції. Військова міць Югославії майже цілком залежала від поставок французької зброї й від французьких кредитів.
Італія вважала Югославію своїм головним суперником на Балканах і метою її політики у відношенні Югославії було розчленовування країни на трохи слабкі й бажано залежні від Італії держав. Рим прийняв саму активну участь у формуванні й становленні руху усташей — хорватських фашистів. Використовуючи протиріччя у відносинах Югославії з Болгарією, Угорщиною й Грецією, Італії вдалося серйозно ускладнити зовнішньополітичне становище Югославії й фактично поставити її на грань ізоляції на Балканах — навіть союзники Югославії по Малій Антанті, Румунія й Чехословаччина, відмовилися гарантувати їй допомогу у випадку початку італо-югославської війни. А встановивши в Албанії повністю залежний від Італії режим, Рим одержав плацдарм для подальшої експансії на Балканах.
У листопаді 1926 року був підписаний італо-албанський пакт про дружбу й безпеку, у результаті чого Албанія фактично перетворювалася в італійський протекторат. Позиції Італії покращилися, а позиції Югославії істотно погіршилися. Югославська дипломатія активно намагалася врегулювати відносини з Італією, але вузол протиріч був зав’язаний занадто туго. У лютому 1934 року в Афінах був підписаний пакт про створення нового воєнно-політичного блоку — Балканської Антанти, у яку ввійшли Югославія, Туреччина, Греція й Румунія. Цей блок був явно спрямований проти Італії. У відповідь Італія пішла на зближення з Австрією й Угорщиною, створивши тим самим противагу Балканській Антанті. Ідея відтворення монархії Габсбургів, що активно підтримувала Італія, для Белграда була постійним зовнішньополітичним кошмаром.
У пошуках союзника країни Центральної й Південно-Східної Європи всі частіше обертали свої погляди на схід, убік Радянського Союзу. У січні 1934 року Постійна рада Малої Антанти висловився за нормалізацію відносин зі СРСР. Дотримуючись цього рішення, уряди Чехословаччини й Румунії в червні 1934 року встановили дипломатичні стосунки зі СРСР. Однак Югославія відмовилася від прикладу своїх союзників. Югославський уряд не почув й переконання французького міністра закордонних справ Луї Барту, що наприкінці червня 1934 року спеціально приїхав у Белград, щоб умовити сербські правлячі кола встановити дипломатичні стосунки зі СРСР. Це було маленькою сенсацією — Белград уперше не пішов покірно слідом за Парижем. І на це були досить серйозні причини.
1933 рік став переломним у долі Європи: у Німеччині до влади прийшов Гітлер. Берлин взяв курс на перегляд Версальського миру — миру, на якому фактично ґрунтувалася вся післявоєнна Європа й була побудована Югославія.
Цей підкоп під фундамент, на якому стояла Югославія, не міг не вплинути на югославську зовнішню політику. У Белграді, і не тільки в Белграді, досить швидко зрозуміли, що в Європі з’явився новий фактор сили. У середовищі малих європейських держав почалося перегрупування.
Югославія однієї з перших країн Європи поспішила на зближення з Німеччиною. Уже в березні 1934 року між цими державами почалися переговори про висновок нового торговельного договору. Обговорення умов цього договору в Скупщині фактично вилилося в потік пронімецької пропаганди. «Між Німеччиною і Югославією немає ні політичних, ні економічних протиріч, — заявляли сербські депутати. - Ми щиро бажаємо германо-югославського зближення»1 . До весни 1934 року в політичних колах Белграда вже зложилося потужне пронімецьке угруповання. Германофіли покладали великі надії в урегулюванні італо-югославських протиріч. Крім того, у Белграді знайшли повну підтримку вимоги Гітлера приєднати Австрію до Німеччини. Сербські правлячі кола вважали, що «аншлюс» є меншим злом для Югославії, чим існування незалежної Австрії.
В той же час Франція активно шукає зближення з Італією. У Белграді це викликало паніку: „за союз із Римом французи можуть розплатитися югославськими територіями”. Ці кроки Парижа привели до росту профашистських настроїв у сербської влади. Король Олександр негайно відправився у Францію.
У Марселі короля зустрічав міністр закордонних справ Франції Луи Барту. Обидва були вбиті групою хорватських усташей. Якби король залишився живий, він, імовірно, дуже зачудувався б, довідавшись, що «замовив» його Берлін — той самий Берлін, на який у Белграді покладали такі надії. У Німеччині бачили в Олександрові перешкоди для зближення Югославії з Берліном, хоча головною мішенню все-таки був не він, а енергійний міністр закордонних справ Франції Луї Барту1 .
Спадкоємцем короля Олександра став його син Петро. До повноліття короля від його імені правила регентська рада, очолювана принц-регентом Павлом, що тяжів до германофільства. У руках його була зосереджена королівська влада — нагадаємо, що Югославія по конституції 1931 року фактично була абсолютною монархією.
Убивство короля Олександра надзвичайно загострило італо-югославські й угорсько-югославські відносини. До 1936 року в економіці Югославії домінували Франція й Англія. Наприкінці 1936 року в загальному обсязі іноземних інвестицій у Югославії частка Франції становила 17%, Англії — 14%, Чехословаччини — 12%, Німеччини — 0,88%. Але вже через два роки Німеччина вийшла на перше місце в югославській зовнішній торгівлі й на третє — за обсягом інвестицій. Югославські сировинні продукти, у першу чергу кольорові метали, були дуже потрібні військової промисловості, що відроджується германської2 . А лідируюча роль Югославії на Балканах полегшувала Німеччини завдання розвалу системи військово-політичних пактів між державами Центральної й Південно-Східної Європи, що встигла створити Франція.
Послабленню позицій Франції на Балканах взагалі й у Югославії зокрема багато в чому сприяв світову економічну кризу початку 1930-х років. Зате Англії вдалося зберегти й навіть усталити свій вплив у Югославії. І із середини 1930-х років визначальну роль у югославській політиці стало грати вже ?