Курсовая работа: Стародавнє індійське, китайське, античне, арабське і давньоруське мовознавство
Уже в ранній період свого розвитку давня грецька філософія намагалася розв'язати цілу низку, складних теоретичних проблем, у тому числі й питання про взаємовідношення між мовою, мисленням і буттям, про походження та сутність мови. Інтерес до мовних проблем викликав у давній Греції філософські дискусії навколо одного з основних питань мовознавства, питання про «правильність імен», про те, чи одержують речі свої слова-назви за сутністю речей, їхньою природою, тобто «правильно», чи зв'язок між словом і річчю виникає за законом, за звичаєм, за договором, за встановленням людей, тобто довільно, свідомо і, отже, «неправильно».
Дискусія про співвідношення між речами та їхніми іменами, почалася в Елладі в VI—V ст. до н. е. і тривала кілька століть. Відстоюючи різні позиції, у ній брали активну участь Геракліт, Демокріт, Протагор, Епікур та багато інших.
Геракліт вважав, що кожне ім'я нерозривно пов'язане з тією річчю, назвою якої воно є, що в іменах розкривається сутність речей, що ім'я відбиває природу позначуваної речі, подібно до тіней речей, відбитків дерев і гір у річці, нашого власного відображення у дзеркалі. Демокріт учив, що речі позначуються не відповідно до природи самих речей, а за звичаєм, за законом, встановленим людьми, бо ж багато слів має по кілька значень, багато понять має по кілька назв, одне слово може замінюватися іншим словом, а деякі поняття й зовсім не мають словесних позначень.
Цій дискусії присвячено діалог Платона під назвою «Кратіл». У творі виступають Кратіл — прихильник «physei», Гермоген — прихильник «thesei» і Сократ, до якого звертаються Кратіл і Гермоген із проханням сказати, чий погляд відповідає дійсності. Устами Сократа Платон висміює обидва погляди і доходить висновку, що «правильна за природою» мова може існувати тільки в ідеї. Але Сократ, бесідуючи з Гермогеном, підводить його до висновку, що «імена притаманні речам від природи», а потім, розмовляючи з Кра-тілом, показує, що найменування пов'язане з «установленням», що слово пов'язане з річчю через уживання його поколіннями. Такого ж погляду в найсуттєвішому дотримувався у своїх висловлюваннях про мову й Арістотель.
Філософська школа епікурейців обстоювала тезу про встановлення назв речей за їхньою природою, хоч окремі епікурейці припускали, що різні народи кладуть на мову своє відбиття за звичаєм/Стоїки рішуче висловлювалися за походження назв із природи речей; їм заперечували у цьому скептики і засновник їхньої школи Піррон, посилаючись на звичай, закон, бо інакше всі люди повинні були б мати єдину мову. Але якщо між-словами і відповідними їм речами, діями, явищами немає ніякого «природного» зв'язку, якщо слова — не витвір природи, а людське встановлення, то немає потреби й думати, нібито мову дав людям бог. Так виформовуються й основні античні теорії походження мови — договірна, звуконаслідувальна і вигукова, що були пізніше витіснені біблійними легендами і відроджені лише через півтори тисячі років. Більше того, деякі давньогрецькі мислителі намагалися пов'язати питання про походження мови з питанням про походження самої людини.
Так, з переказу грецького історика І ст. до н. е. Діодора Сіцілійського можна довідатися, що Демокріт пояснював походження людських громад необхідністю спільного захисту від тварин. Потреба в спілкуванні привела до поступового розвитку людського «голосу», первісно нечленороздільного і «позбавленого змісту», в напрямі до членороздільності і до встановлення символів для позначення речей. А з огляду на те, що людські громади виникли в різних місцях незалежно одна від одної, люди по-різному утворювали слова. Так, за Діодоровим переказом вчення Демокріта, утворилися різні племена і різні мови.
Історію старогрецького мовознавства звичайно поділяють на два періоди — «філософський» і «олександрійський». У перший період мовознавчі проблеми розв'язували філософи, у другий — олександрійські граматисти. А тим часом нова дискусія, що спалахнула між аналогістами й аномалістами, мала теж філософський характер, але вже не про взаємовідношення між мовою і буттям, а про аналогію та аномалію у мові, про наявність чи відсутність закономірностей у самій мові, і розпочали цю дискусію давньогрецькі філософи-стоїки, що підкреслювали, як наприклад, Xрісіпп, «аномалії» — випадки відсутності єдності, факти невідповідності між словом, думкою і предметом.
Аналогісти, очолювані видатним давньогрецьким граматистом
Арїстархом, твердили, що мова відповідає системі понять, адекватно відбиває мислення, що в мові панує аналогія, закономірності. І якщо, наприклад, у грецькій і латинській мовах є три роди, то це тому, що предмети можуть бути чоловічої і жіночої статі або ж не належати до жодної з них.
Аномалісти на чолі із стоїком, пергамським граматистом Кратесом, твердили, що в мові раз у раз доводиться натрапляти на різноманітні відхилення від закономірностей — на аномалії. Адже такі слова, як клен, липа, дерево, річка, озеро, не мають ніякого відношення до статевих відмінностей, і все ж їм притаманна граматична категорія роду.
І ця абстрактна дискусія кінець-кінцем дала практичні наслідки: виявлені в дискусії мовні факти перетворилися на матеріали для побудови систематичної граматики, де поряд з регулярними граматичними правилами знайшли своє місце і різного характеру винятки з них. Та сталося це вже тоді, коли із всеосяжної, нерозчленованої первісно давньогрецької філософії виформувалося давньогрецьке мовознавство.
Питаннями мови в давній Греції цікавилися звичайно не тільки філософи. Вчителі грамоти, навчаючи своїх учнів читати й писати, звертали увагу на окремі букви, на часокількість голосних, робили перші кроки у фонетичних спостереженнях. Багато зробили в галузі фонетики вчителі музики, які вивчали фонетичну сторону мови в тісному контакті з теорією музики.
Певні спостереження в галузі мовознавства накопичували й учителі літератури, витлумачуючи своїм учням, передусім, гомерівські поеми «Іліаду» та «Одіссею». Приблизно з V ст. до н. е. починається збирання глосс, тобто архаїчних, маловживаних слів. До V ст. належать і перші письмові згадки про розробку граматичних питань.
Мовознавчими питаннями цікавилися в цей період головним чином софісти, і то у зв'язку із своїми риторичними студіями. Правильне вживання і значення слів, етимологія, синоніміка, словесні повтори, побудова періодів — такі улюблені мовознавчі теми софістів. Однак софіст Протагор вперше вказував і па три граматичні роди, розрізнив чотири способи дієслова —бажальний, умовний, дійсний, наказовий.
Великі заслуги не тільки у філософії, айв античній філології належать Демокрітові. Атомістична побудова мови має, на його думку, такий вигляд: буква — склад — ім'я — словосполучення — речення. З іменами Демокріта і Платона пов'язаний перший поділ мовного матеріалу на частини мови — ім'яі дієслова. Ім'я — це слово, про яке щось говориться, а дієслова показують, що ж саме говориться про імена.
Дальший крок в аналізі будови мови належить Арістотелю. Розглядаючи в «Поетиці» людську мову, він пише: «У кожному словесному викладі є такі частини: елемент, склад, сполучник, ім'я, дієслово, член, відмінок, речення». Елемент — це «неподільний звук, але не всякий, а такий, з якого може виникнути розумне слово». Елементами Арістотель називає іноді і склади, і сполучники, і артиклі, і слова, і навіть речення, зазначаючи, що ці утворення складні. У «Риториці» Арістотель говорить про три частини мови: ім'я, дієслово, сполучник — зв'язку.
Основними частинами мови і членами речення в Арістотеля є ім'я і дієслово. Ім'я — це складний значущий звук із самостійним значенням, без відтінку часу: дієслово — складний звук самостійного значення з відтінком часу. Імена та дієслова можуть мати відмінки, під якими Арістотель розумів усі їх непрямі форми і форми множини.
Важливо підкреслити, що частини мови і члени речення Арістотель сплутував, а іноді й ототожнював із членами судження, тобто з категоріями логіки. Так, ім'я він ототожнював з логічним суб'єктом, дієслово — з логічним предикатом, а речення розглядав як судження. Але речення— це і для Платона судження, що постає шляхом сполучення понять. І навіть пізніше, через 200 років, олександрійський граматист Діонісій Фракієць визначає logos — речення як сполучення слів, що виражає закінчену думку. Такий був стан тодішніх знань: граматика і логіка не розмежовувалися, і граматичні категорії підпорядковувалися категоріям логічним.
Тим більшої уваги заслуговує діяльність стоїків, які після скромних спроб мовного аналізу в Протагора, Демокріта, Платона й Арістотеля перші взялися за ґрунтовне, систематичне досліджування мови. Виділення вчення про мову із всеосяжної філософії і перетворення його на окрему галузь науки — заслуга, передусім, стоїків. Уже Зенон і Клеант знали чотири частини мови; уперше в історії давньогрецької науки Зенон тлумачив їх як граматичні поняття. Стоїки Xрісіпп і Діоген Вавілонський установили п'ять частин мови; дієслово, сполучник, артикль і як самостійні частини мови — власні імена і загальні назви.
Стоїки виділили вже такі «привхідні», «випадкові» ознаки відмінюваних слів, які ми називаємо граматичними категоріями. Вони уточнили поняття відмінків, обмеживши їх тільки іменами, поділивши відмінки на прямі і непрямі, дали назви відмінкам. Стоїки вивчали різні «привхідні» властивості і дієслів, які пізніше лягли в основу вчення про граматичні категорії стану, часу, способу, особи, числа та ін.
Стоїки дали поштовх для вивчення речень. За визначенням Діогена Вавілонського, «речення — це значущий звук, який виходить з розуму, наприклад: є день». Серед підрядних речень вони розрізняли вже речення умовні, причинові й порівняльні.
Дотримуючись ще Гераклітового погляду, за яким назви речей встановлюються з природи, і дошукуючись «істинного». значення слів, стоїки поставили перед античною наукою нове завдання — виявити істинну ^сутність або природу слів, первісних елементів будови слів. Тим самим вони сприяли створенню нової мовознавчої дисципліни — етимології.
Розквіт давньогрецького мовознавства припадає на елліністичну епоху в Олександрії і частково в Пергамі. Починаючи з III ст. до н. е., жодне місто не могло змагатися з головним містом єгипетської держави Птоломеїв — Олександрією як із культурним та науковим центром. Славнозвісна Олександрійська бібліотека, як на століття пізніше і бібліотека в Пер-гамі, відкривала необмежені можливості для філологічних пошуків. Уже перший керівник Олександрійської бібліотеки 3енодот та інші грецькі філологи багато працюють над лексичними і граматичними коментарями до творів Гомера, Есхіла. Софокла та ін. Потрібно було продовжувати далі літературні традиції грецької мови, оберігати її від сторонніх впливів, нормалізувати, вдосконалювати її як єдину літературну мову усієї Еллади. Саме ці суспільні вимоги значною мірою спричинилися до виформування в Олександрії і Пергамі в III і II ст. до н. е. так званої олександрійської школи граматики. Найвидатнішими представниками цієї школи були Арістарх, Кратес із Малоса, учень Арістарха ДіонісійФракіець— автор першої систематичної граматики грецької мови, А'поллоній Діскол та його син Геродіан, які розробили основи синтаксису старогрецької мови.
Граматичні твори найдавніших олександрійських граматистів не дійшли до наших часів. Зберігся лише підручник граматики Діонісія Фракійця, невеличка книжечка, в якій підсумовано дослідження давньогрецьких філософів і граматистів над мовою. Праці інших олександрійських філософів і мовознавців збереглися або в невеличких уривках, або ж у переповіданнях пізніших ав