Курсовая работа: Судова реформа 1864 року в Україні

Прихильники суду присяжних у період підготовки до судової реформи у Росії 1864 р. висловлювали такі аргументи на користь його заснування: якщо визначення винності та призначення покарання належить одним лише суддям, то суди часто можуть визначати ступінь провини так, щоб підсудний підлягав би тому покаранню, якому судді бажали б його піддати. Вони вважали, що в суді присяжних повноваження з визнання вини і повноваження щодо призначення покарання будуть розділені, що обмежуватиме свавілля суддів.

Відповідно до реформи 1864 року вводився суд присяжних. Суд присяжних був важливим демократичним засобом захисту прав і свобод людини, обмеження влади правом, зміцнення народного контролю за процесом правосуддя. Суд присяжних з моменту створення розглядав до трьох чвертей кримінальних справ.

Суд присяжних на території України, вводився поетапно. Найперше, у 1867 p., він втілений у практику Харківського, Сумського та Ізюмського судів, які територіальне знаходилися ближче до центру імперії. Найпізніше, у 1880 р., суд присяжних отримав практичне застосування на теренах Правобережної України - у Київському, Уманському, Кам'янець-Подільському. Житомирському та Луцькому судах.

Присяжні засідателі для роботи в окружних судах обиралися земськими комісіями. Згідно із законом до складу суду присяжних могли включатися російські піддані віком від 25 до 70 років, що жили в повіті не менше 2-х років. Винятки становили злочинці, неспроможні, сліпі, глухі, німі, божевільні. Загальний список присяжних публікували в місцевих відомостях. За законом 1884 р. було змінено склад комісій, які створювалися у повітах для складання списків. А за Законом 1887 р. для присяжних засідателів підвищено ценз - читати російською мовою (замість її знання), володіти більшим майном, порівняно з тим, що було регламентовано статутами 60-х pp.

Суд присяжних складався з судді та 12 присяжних засідателів. За результатами судового слідства присяжні виносили вердикт, в якому давали відповіді на такі запитання:

1. Чи мав місце злочин?

2. Чи винний у ньому підсудний?

3. Чи з умислом він діяв?

4. Чи заслуговує підсудний на поблажливість?

Присяжні зобов’язувались прагнути до одностайного рішення при винесенні вердикту. А для досягнення одностайності необхідно було всебічно досліджувати усі обставини справи. Лише у виняткових випадках можна було ухвалювати рішення більшістю голосів. При рівності голосів приймали думку, яка свідчить на користь підсудного. У подальшому розгляд справи здійснював суддя. Він отримував вердикт присяжних і, в разі згоди з ним, продовжував судочинство в загальному порядку, виносячи вирок. В разі незгоди з вердиктом, суддя міг направити справу на новий розгляд судом присяжних в іншому складі.

Дискусія стосовно компетенції суду присяжних не припинялася протягом всього часу його існування. Першим важливим моментом було те, що цей суд з самого початку існування не мав права розглядати справи про державні злочини. Пізніше, за Законом 12 листопада 1866 p., з юрисдикції суду вилучено справи, що стосувалися преси. Законом від 9 травня 1878 р. тимчасово забрано справи щодо злочинів проти порядку управління. Законом від 7 липня 1889 р. у суду присяжних вилучено справи про службові злочини посадових осіб. Названі вилучення зменшували кількість справ, що розглядалися судом присяжних. За підрахунками О.Бобришева-Пушкіна, на час введення судових статутів із загального числа 1536 статей Особливої частини Уложення про покарання 470 статей було у юрисдикції суду присяжних. За Законом 1889 р. даний суд мав право розглядати лише близько 300 статей. Головними аргументами потреби вилучення статей з компетенції суду присяжних були: неспроможність присяжних зрозуміти складні злочини; часте винесення щодо окремих злочинів виправдальних вироків; необ'єктивність розгляду справ, що стосувалися заворушень, для усунення яких начальство змушене вдаватися до надзвичайних заходів.

Як бачимо в процесі діяльності суду присяжних зменшувалась їхня компетенція, що було зумовлено “контрреформами”.Навіть в науковому середовищі подейкували думки, що суд присяжних не потрібний як учасник судового процесу, через низку проблем, які були окреслені так: доцільність інституту присяжних; умови його дії; компетенція та права суду присяжних; порядок формування і склад суду; судовий процес тощо. А також висувалися конкретні аргументи проти суду присяжних:

1) суд присяжних нездатний вирішити справу за розумним переконанням через те, що його суть ґрунтується на теорії розмежування питань факту і права, а ця теорія є застарілою, адже повне розмежування даних питань є неможливим;

2) суд присяжних має той недолік, що через свою особливість він є непередбачуваним - немає можливості завчасно стверджувати, що винний буде засудженим, а невинний - виправданим;

3) вказаний суд має обмежену компетенцію через складність в організації; розширення компетенції вимагає залучення великої кількості людей до судової діяльності, а це є негативним для суспільства;

4) члени суду не мають усвідомленої відповідальності і не наділені почуттям законності, що розвивається лише на основі практики, якої не мають присяжні;

5) суд присяжних є революційно-демократичною формою суду, він несумісний з існуючою у Росії формою правління, його творці переслідували політичні цілі, їх доводи не базувалися на даних науки.

Але в наукових колах такожіснувалиіприхильники, яківиступали за внесення поправок до суду присяжних і усунення суперечливих моментів. Зокрема доцільність суду присяжних аргументовано доводилася приват-доцентом М.Чубинським, який з цього питання у березні 1897 р. зробив доповідь на засіданні Київського юридичного товариства. Він відкидав аргументи противників і наводив контраргументи наприклад для підвищення грамотності рішень він пропонував створити освітній ценз (мати вищу освіту).[8, с.122-126]

Іншим новим інститутом який вводився судовою реформою 1864 р. був інститут адвокатури. Початком створення адвокатури була доповідь Д. Блудова „Про запровадження присяжних стряпчих” імператору Росії від 8 вересня 1858 р., де було викладено пропозиції щодо заснування адвокатури. У жовтні 1861 р. за згодою Олександра ІІ була створена комісія, до складу якої увійшов С. Зарудний та багато інших знаних юристів тієї епохи. Результатом роботи цієї комісії стали „Основні положення реформи судової частини в Росії”, які 29 вересня 1862 р. були передані імпе?