Курсовая работа: Уявлення стародавніх слов’ян
Серцевиною культури стародавніх слов’ян, як і культури будь-якого народу є світогляд. Уяву про світогляд стародавніх слов’ян дають їхні релігійні вірування та міфологія. «Їх вивчення вимагає екскурсу в глибини стародавніх епох, оскільки вони почали формуватися ще на світанку людської цивілізації».[2.5; 325] Слов’янська міфологія – складова духовного життя нашого народу, що проявляється в обрядовості, звичаєвості, ритуалах, фольклорі, які своєю образністю, дивовижністю окрасили, збагатили художню літературу, живопис, музику, мистецтво. Вона є символом природи, своєрідним естетичним феноменом: міфи породили вірування, повір’я, демонологію як царину народної уяви, поведінки людей.
Міфологія, з грецького – mithos – легенда і logos – слово, перекладається як сукупність міфічних переказів, оповідей, як знання або наука про міфи. Міфи – це різновидність усної творчості народу, в якій переважають фантастичні або легендарні уявлення про навколишній світ. Для первісного суспільства було характерне міфологічне мислення, в якому поєднувалися реальне і фантастичне, історичне і космічне узагальнення дійсності. Міфи – це своєрідний літопис боротьби добра і зла, радощів і печалі, нового і старого. «Міфи – це не стільки синонім легенди, скільки найглибше самовираження кожного народу, стрижень специфіки його історичної свідомості та самобутності». [2.6; 52]
Поняття міфічний означає - пов’язаний з міфами, казковий. Міфічні істоти живуть в уяві людській, художніх творах цікавим і оригінальним життям; овіяний легендами, легендарний; вигаданий, неіснуючий, фантастичний. «Дівчата пускали на воду вінки, ворожачи на своїх суджених, а шукачі щастя підстерігали міфічний цвіт папороті в лісі» (М.Рильський). [2.20; 14] Міфи – це форма світогляду.
Міфологія є універсальною формою моделювання світу. Основні параметри реальності (просторово-часові, персонажні, причинні) по-різному представлені в етнічних картинах світу, але сутність їх одна – пошук гармонії буття, впорядкування хаосу.
Міфологічна форма моделювання світу має тісний зв’язок з мовою свого народу. В результаті відображення мовою етнічної картини світу, основою якої є міфологічні образи (наприклад, Батька-Неба, Матері-Землі), виникають етнічні мовні одиниці зі сталим значеннєвим і образним навантаженням, наприклад українські: «дощ іде, гай шумить, коник вороний, дівчина як калина» тощо. Сукупність таких мовних «гнізд», складає мовну картину етнічного світу.
Сутність міфологічно-образної структури мислення полягає в ідеальному освоєнні дійсності. Впорядковуюча дія міфу здійснюється шляхом позначення явищ реальної дійсності за принципом «позитивний – негативний», в основі якого лежить універсальне для всіх культур бачення світу через зіставлення «космос – хаос».
«Міфологічне мислення – це образне уявлення про навколишню дійсність, яке ґрунтується на етнічному моделюванні світу, традиціях зіставлення явищ у системі «космос – хаос» та вираження його власними етнічними засобами: мовними, образними та символічними». [2.9; 9]
В основі міфотворення та міфопізнання лежить символізм, що передає фантазію певної людської спільноти про виникнення божеств, світу, походження самої людини, обрядів; міфологія також вид особливої наукової системи – класифікації вірувань та повір’їв, котрі, незважаючи на своє різноманіття і різнобарвність, все ж мають певну спільність ознак у світі народних уявлень і в офіційно впровадженій духовній культурі, а також свої підтипи в сучасній етнографічній структурі. Це:
- вірування та повір’я, пов’язані з космогонічними уявленнями (Земля – центр всесвіту, небесні божества – пристанище душ померлих, НЛО);
- вірування, пов’язані з людьми, наділеними надприродними властивостями;
- вірування, пов’язані з істотами реального світу, що діють навколо нас (чаклуни, відьми, знахарі, «божі люди»);
- вірування, пов’язані з мертвими, їх душами;
- демонологічні уявлення (домашні духи, мавки, лісовики, злі духи);
«Демонологія – сукупність міфічних уявлень, заснованих на вірі в духів-демонів, які шкодять або сприяють людині в її справах. Переважна частина образів народної демонології має дохристиянське походження». [2.7; 90]
- вища міфологія і культ святих;
- магічні обряди – елементи первісної культури, що дожили до нашіх днів (лікувальна магія, чорна магія, господарська магія, інші види магій; передчуття, хіромантія, тобто ворожіння на долонях (лініях) рук та провіщання на цій основі майбутньої долі людини).
«Існування всього розмаїття вірувань не слід обмежувати тільки далеким минулим людства, пояснювати недосвідченістю, забобонністю людей. Міфотворення, міфовірування та фантастика існують і в цивілізованому світі, що не менш дивно і загадково». [2.20; 14-15]
Світорозуміння в слов’янській міфології описується в дуалістичній формі (через парні протилежності), що визначає просторові, часові, соціальні характеристики світу. Дуалістичний принцип протиставлення приємного і неприємного, сприятливого і несприятливого для людини чи роду реалізовувалося через міфологічні персонажі, що мали позитивні або негативні функції, або через персоніфікованих членів опозиції. Такими є доля і недоля, щастя і нещастя. У праслов’ян позначення позитивного члена цієї опозиції мало смисл: гарна частина – в ритуалі гадання; вибір між долею і недолею у східних слов’ян – Добра доля, Зла доля (лихо, злидні). Але природний оптимізм праслов’ян знаходив спроби вимагати у богів щасливу долю. Наприклад, Прокопій Кесарійський описав звичай антів приносити в жертву богу Сварогу, якщо він збереже воїнам життя на війні і забезпечить перемогу. Коли після жорстоких боїв воїн залишався живим, тоді він приносив богові жертву і заявляв, що умилостивив свою добру долю.
Міфологія і релігійні уявлення кожного народу мають своє соціальне підґрунтя, оскільки вони формуються в конкретно-історичних умовах. Саме цим обумовлюються характерні особливості міфології стародавніх слов’ян. Ці особливості виявляються порівняльним шляхом. Наприклад, грецька міфологія складалася в умовах рабовласництва. Її легенди оспівували богів і героїв, які були далекі від земних справ та настроїв народу. Це були аристократичні боги. Стародавні слов’яни не знали рабства в такій формі як це було у країнах Західної Європи. Вони жили дружніми родинами, де панувала общинна рівність. Тому персонажі слов’янської міфології були простими, людяними, земними і доступними.
«При всій різноманітності міфів за сюжетними лініями їх можна поділити на такі цикли: космологічні міфи – про створення світу і походження життя; теогонічні – про походження богів; антропогонічні – про створення людини; тотемічні – про походження тотемних предків, окремих племен, роду; есхатологічні – про кінець світу і майбутнє; календарні – про циклічну зміну пір року та пов’язані з господарською діяльністю; історичні – про звитяжні вчинки героїв і контакти людей з богами». [2.8; 333] Тематичні сюжети міфів тісно переплітаються між собою. Наприклад, у міфах про добування вогню активно взаємодіють як люди так і боги.
За функціями й актуальністю слов’янська міфологія ділиться на декілька рівнів.[див. дод.1] Вищий рівень характеризується найбільш узагальненим типом функцій богів (ритуально-юридична, військова, господарсько-природна), їх зв’язком з офіційним культом. До вищого рівня належать два слов’янські божества: Перун та Велес, а також пов’язані з ними персонажі жіночої статі. Крім них, до нього входили інші боги – Сварог і Сварожня, Дажбог і Яріло.
До середнього рівня слов’янської міфології відносилися божества, пов’язані господарськими циклами робіт і сезонними обрядами, а також боги – покровителі племен і різних родів, такі як Чур і Рід. Можливо, до цього рівня відносилась значна кількість жіночих божеств – Мокош, Лада та ін. Функції цих божеств дуже абстрактні. Це дозволяє іноді розглядати їх як персоніфікацію основних протилежностей первісного колективу – Доля – Лихо (Недоля), Правда – Кривда. І. Огієнко вважає, «що з назвою долі, щастя, божества, очевидно, пов’язано загальнослов’янський термін – «Бог». Наприклад, багатий (має долю, багатство) – небога (нещасний, бідний). Термін «бог» входив в імена різних слов’янських божеств – Дажбог, Чорно бог та ін». [2.5; 338 – 339]
До нижчого рівня слов’янської міфології відносяться різні групи не антропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов’язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до болота. Це домовики, мавки, водяники, мара, кикимора, болотяними, криничними, очеретяники, польовики, гайовники, перелесники, чорти, дияволи тощо. Всі ці персонажі пов’язані з негативними явищами в житті людини, і вона різним способами їх позбавлялася, уникаючи зла. Універсальним синтезом рівнів слов’янської міфології виступає дерево світу.[див. дод. 2]
«Характерною особливістю східнослов’янської міфології є пантеїзм (від грецького pan – все, і theos – Бог), тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнюється з природою. Обожнювання всіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння Богам називається політеїзмом,тобто багатобожжям (від гр. benos – рід, походження і Teos – бог)».[2.9; 29]
У цілому в культурі стародавніх слов’ян можна виділити дві групи релігійних вірувань: обожнення природи і культу роду. По-перше, для стародавньої людини вся природа була живою, населеною безліччю різних божеств. У відповідності з такими поглядами у людей з’являються своєрідні свята і обряди, пов’язані з порами року та збиранням врожаю, в них був відображений хліборобський і скотарський дії і вчинки в їх житті супроводжують предки, особливо під час весілля, похорону та народження. Тому в них було багато свят і обрядів на честь предків, їм приносили жертви, вшановували пам’ять померлих. У ранній період історії слов’ян, як стверджують деякі вчені, постійних храмів і професійних жерців ще не було. «Вони молились і приносили жертви богам та на честь предків на лоні природи. Лише на передодні запровадження християнства у слов’ян з’явилися місця для моління (капища) і професійні служителі культу (волхви)». [2.5; 333-334]
Ранні релігії стародавніх слов’ян були анімістичними (лат. anima, animus – душа, живе). Людина вірила, що все навколо неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за існування. Культ лежав в основі первісного релігійного світогляду. Основу анімістичного світогляду складають три елементи: анімізм – оживлення, анімізм – одухотворення і антропоморфізм – уособлення (олюднення). Анімістичний світогляд був основою всіх стародавніх вірувань, він глибоко проник в художню культуру, навіть мову. Наприклад, в українській мові ми тепер говоримо: сонце сходить і заходить, ударив грім, буря виє, вітер свище – усе це вирази анімістичного світогляду, хоч ніхто тепер не вірить у реальний їх зміст, а сприймаємо це як фразеологічні трафарети.
Ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму розвитку, крім анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство.
Фетишизм – віра в надприродні властивості різних предметів або об’єктів. Фетиші – це, як правило, матеріальні предмети, яким приписуються надприродні властивості. У східних слов’ян це – стріла, плуг, чаша, пізніше – меч.
Магія (буквально – чаклунство) – віра в існування надприродних засобів впливу на природу і людину. Існує багато різновидів магії: виробнича, лікувальна, землеробська, рибальська, військова тощо. У стародавніх слов’ян – це ворожбитство, замовляння, заклинання та ін.