Курсовая работа: Україна і ядерна зброя
Україна мала технічну можливість взяти управління цією зброєю на себе і стати правонаступником СРСР в якості держави з ядерним статусом. Важливим моментом ядерного потенціалу України є було й те, що балістичні міжконтинентальні ракети виготовлялись на Україні в Дніпропетровську.
24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила рішення про взяття під свою юрисдикцію усіх розташованих на українських теренах військових формувань Збройних сил колишнього СРСР, та про створення одного з ключових відомств - Міністерства оборони України. 5 квітня 1992 року Указом Президента України 43 ракетну армію було включено до складу Збройних Сил України. З цього моменту Україна згідно з Лісабонським протоколом (23 травня 1992 року) стає правонаступницею колишнього СРСР і приєднується як незалежна держава до всіх міжнародних угод щодо ядерної зброї, які було підписано від імені Радянського Союзу. 14 січня 1993 року Президентом України Леонідом Кравчуком підписано тристоронню угоду з Росією та США, щодо ядерного роззброєння України. У листопаді 1994 року Верховна Рада прийняла Акт про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Вперше в історії людства держава добровільно відмовилася від володіння ядерною зброєю. На 1 червня 1996 року на території України не залишилося жодного ядерного боєзаряду або боєприпасу.
В смт Побузьке нині відкрито музей ракетних військ стратегічного призначення. Ядерних боєголовок та ракет не залишилось. Є лише макети та тягачі, а єдина вціліла шахта для запуску ракети РС-18 (SS-19, “Сатана”) на дві третини залита бетоном.
Розділ 2. Обговорення долі стратегічної ядерної зброї СРСР пострадянськими лідерами
24 серпня 1994 року Україна відзначає третю річницю своєї незалежності. Декларація, схвалена Верховною Радою, досі викликає різні думки в самій Україні і неоднозначно трактується на Заході - у першу чергу з огляду на декларовані принципи. Оголосивши про свій намір в майбутньому стати неприєднаною, нейтральною та без'ядерною державою, Україна викликала шквал захоплених аплодисментів членів Міжнародного Співтовариства і наївна вважала, що її проблеми (в тому числі й ядерне роззброєння) можна розв'язати в рамках існуючих міжнародних домовленостей. Трирічний досвід ядерного роззброєння України розвіяв ці ілюзії і ще раз підтвердив складність і багатогранність проблеми ядерного роззброєння.
Після розвалу СРСР Росія, Україна та Білорусія визнали за необхідне зберегти існуючі ядерні сили під єдиним командуванням. Вже в ході перших зустрічей керівників трьох країн у Мінську 7-8 грудня, а потім в Алма-Аті 21 грудня 1991 року, поряд із проблемами цивілізованого розлучення, обговорювалась доля стратегічної ядерної зброї колишнього СРСР.
Український парламент, ратифікуючи договір про створення СНД, наполіг на 13 застереженнях, 2 з яких прямо стосувалися проблеми ядерної зброї. В пункті 8 йшла мова про те, що Україна має намір досягти без'ядерного статусу "шляхом ліквідації під міжнародним контролем усього ядерного арсеналу". Пункт 9 проголошував, що присутність стратегічних сил на території України є тимчасовою і їх законодавчий статус та час перебування буде визначено у відповідності з законодавством України й за допомогою "спеціальної міжнародної угоди, укладеної між державами, на території яких розгорнуті ядерні ракети колишнього СРСР".
18 грудня 1991 року Президент України Л.Кравчук запевнив держсекретаря США Бейкера в тому, що Україна зробить все для найшвидшого виводу ядерних ракет зі своєї території і попросив надати їй відповідну допомогу на розв'язання цієї проблеми. Того ж дня було досягнуто домовленості про початок передачі всієї тактичної ядерної зброї, розташованої на території України, до Росії. Це планувалось закінчити впродовж одного року "під загальним контролем".
Україна розраховувала до кінця 1994 року повністю позбавитися ядерної зброї. З цього приводу її позиція була протилежною думці Казахстану, який заявив про своє небажання віддавати ядерну зброю, розташовану на його території доти, доки Росія не ліквідує свої ядерні арсенали. Позиції сторін були закріплені угодою "Про стратегічні ядерні сили", підписаною 30 грудня в Мінську Бєларуссю, Казахстаном, Росією, Україною та іншими СНД. Ця угода:
- передбачала об'єднане керівництво стратегічними силами СНД та єдиний контроль у особі головнокомандуючого ЗС СНД та російського президента по узгодженню з главами ядерних держав СНД;
- вимагала спеціального визначення складу стратегічних сил;
- передбачала демонтаж стратегічних ядерних озброєнь в Україні до кінця 1994 року та вивід тактичної ядерної зброї в Росію до 1 липня 1992 року.
Розділ 3. Ліквідація української ядерної зброї (позбуття Україною ядерного статусу) та вплив цього процесу на розвиток відносин України з іншими співтовариствами
Подальший розвиток подій значно вплинув на попередні рішення українського парламенту і громадську думку. Україна приступила до створення власних збройних сил, вона категорично відмовилася брати участь в об'єднаних збройних силах СНД, справедливо вважаючи їх оплотом консервативних сил, здатних відновити колишню імперію. Почався етап погіршення російсько-українських взаємин. Міністерство оборони колишнього СРСР, яке практично не зазнало змін, намагалося зберегти важелі управління 800-тисячним угрупуванням, розташованим на території України. Зустрічі представників міністерства оборони України й представників командування стратегічними силами СНД на чолі з генералом армії Максимовим - закінчувались безрезультатно. Українська сторона, зокрема, пропонувала:
- виконати пункт угоди, яка дозволить Президенту України забезпечити право негативного контролю запуску ядерних ракет з території України;
- розробити план поетапного зняття ядерних ракет з бойового чергування;
- обговорити питання про статус стратегічних сил СНД на території України;
Однак на всі ці пропозиції була категорична відмова у формі: "стратегічні сили створювались як єдиний комплекс, жодний елемент якого не може бути ліквідовано".
Питання про стратегічні сили давав московським генералам надію на можливість контролювати більшу частину військ та військових об'єктів на території України. Більше того, стратегічними проголосили Чорноморський флот, науково-дослідні інститути, навчальні заклади, будинки відпочинку і т.д. Таким чином, прагнення України розв'язати проблему ліквідації ядерної зброї до кінця 1994 року були повністю проігноровані вищим командуванням СНД. Це змусило представників української делегації на зустрічі лідерів держав у Мінську 14 лютого 1992 року при обговоренні питання про статус стратегічних сил держав співдружності внести в статтю першу положення, згідно якого "перелік стратегічних сил визначається кожною державою за узгодженням з командуванням стратегічними силами та затверджується Радою лідерів держав".
Подальші переговори про склад стратегічних сил, розташованих на території України, зайшли в глухий кут. Цей документ так і не вдалося підписати. Згадані події не вплинули на рішення України вивести зі своєї території тактичну ядерну зброю. До 12 березня 1992 року в Росію було передано близько 57% ядерних боєприпасів - перш ніж президент Кравчук не зупинив їх вивід.
Порушуючи раніше досягнуту угоду, Росія не забезпечила спільного контролю над ліквідацією ядерних боєприпасів, які виводились з України, що викликало підозру, мовляв їх використовують за прямим призначенням (знищувалися тактичні ядерні боєприпаси, розташовані на території Росії, у яких вийшов термін експлуатації, а на заміну встановлювалися ядерні боєприпаси, які вивозилися з України). Після зустрічі двох президентів і головнокомандуючого ЗС СНД маршала Шапошнікова цю проблему було розв'язано і Україна передала Росії більше 3 тисяч ядерних боєприпасів.
Надалі, якось непомітно, стратегічні сили СНД стали Російськими стратегічними силами. Причому в кулуарах досі гуляють найнеймовірніші чутки про те, як "ядерну валізку" було вилучено у Шапошнікова й передано міністру оборони Росії Грачову. Факт ліквідації стратегічних сил СНД підвів риску під певним періодом розвитку подій навколо ядерної зброї, однак, він не вирішив тих проблем, які стоять перед Україною. Більше того, ініціативи України в галузі ядерного роззброєння, як виявилось, мали виключно негативні наслідки:
по-перше, Міжнародне Співтовариство розцінило намір України в майбутньому набути статусу без'ядерної держави як одностороннє зобов'язання і різні спроби обговорити це питання трактувало як відмову. У зв'язку з цим здійснювався дипломатичний та економічний тиск на Україну, який все посилювався;
по-друге, Україна стала свідком реакції ядерних держав на факт ядерного роззброєння Бєларусі. Всі обіцянки й гарантії, які передували цій події, забулися, допомога залишилася лише на словах, як з боку США, так і з боку Росії, і зовсім неясним залишилося питання - чи буде здійснено вивід мобільних ядерних комплексів СС-25 з її території, після інтеграції Росії й Бєларусі?
по-третє, продовження політики "з позиції сили" з боку ядерних наддержав стосовно України не сприяло створенню принципово нового механізму ядерного роззброєння, який ґрунтувався б не на біполярному протистоянні й силовому диктаті, а на зацікавленості держав у гарантіях безпеки в інших, неядерних формах;
по-четверте, Міжнародне Співтовариство впритул не бачить тих проблем, які реально постали у зв'язку з ядерним роззброєнням і не хоче їх обговорювати. А такі проблеми реально існують.
Це проблема статусу стратегічних ядерних сил, розташованих на території України.
Де-факто на території України розташовані ядерні сили, які перевищують за своїми параметрами ядерні сили Франції та Англії разом. Ці сили ставлять Україну на 3-тє місце серед ядерних держав світу.
До січня 1994 року на території України перебувало 1652 ядерні боєголовки. З них 1240 базувалися на міжконтинентальних балістичних ракетах (СС-19С - 130 одиниць несуть 780 ядерних боєприпасів та СС-24С - 24 одиниці несуть 460 боєприпасів. На літаках стратегічної авіації - 412 боєприпасів.)