Курсовая работа: Українські міста в контексті європейської культури
Цікава історія виникнення храму і самого місця його розташування. Здавна тут були дерев’яні храми під загальною назвою Хрестовоздвиженська церква, але жодна з них довго не затримувалась, то пожежа, то вітри розносили.
Існує легенда, що сам святий Андрій прийшов в Київ і поставив на місці де стоїть Андріївська церква хрест, відступилося море і заховалося під землю. Але з першим же дзвоном на горі, море знову вийде з-під землі і затопить Київ та Лівобережжя, ось тому і не має в Андріївської церкви дзвонів. [13, 45-47]
Золоті ворота. Сучасні ворота - це не точна копія давньоруських, адже не збереглося точного опису, не має планів та зображень, але, як пам'ятка, вони мають надзвичайну цінність.
За часів Київської Русі, великих брам було всього три. Золоті ворота - це самі головні. Побудовані вони були 1164 року і використовувалися як церемоніальні аж до середини XVIIIст., і це не враховуючи того, що вже за малюнком ван Вестерфельда 1651 року, вони вже були в руїні. Через них проходили церемоніальні процесії Богдана Хмельницького після перемоги під Жовтими Водами, руського посольства та інші.
Золоті ворота були за своєю конструкцією і призначенням унікальними на той час - вони виконували дві ролі: як фортечна брама-вежа, оборонну та урочисту. Вони нібито були тріумфальною аркою, і багато в чому перекликалися з головними Воротами Константинополя - столиці Візантії, на яку за часів Християнської Київської Русі орієнтували архітектори. Головні ворота до Константинополя виводили на головну площу Августейон, де знаходився палац та досі збережений собор св. Софії. Так і Київські золоті ворота вели до архітектурного ансамблю Софіївського собору та монастирів. Ворота на той час складали висоту в 12м, ширину 6,9м. Зверху була церква Благовіщення з позолоченим куполом.
Великої руйнації завдали орди монголо-татар в 1240 р. Але час не шкодував їх перетворюючі на ще більші руїни. В середині XVIIст. дуже "розумні" люди закопали все те, що лишилось від справжніх Золотих воріт і за проектом Дебоскета побудували нові. Велика подяка Лохвіцькому, який в 1835 р. провів археологічні дослідження, виявив рештки воріт, виконанні роботи явили світові два мури довжиною 25 та 13 м, висотою біля 8м. Архітектор Беретті провів консервово-реконструкційні роботи по збереженню старовинної пам'ятки, яку обніс гратами. В такому вигляді вони зберіглися до 1982 р. Але за 100 років зовнішнє середовище продовжувало руйнувати Золоті ворота, отже в 1970рр.розпочалася велика клопітлива робота по зведенню великого павільйону, який би зберігав рештки та відтворював приблизний вигляд головного в'їзду в старовинний Київ.
Реконструкція складається з вежі в 14 м, зі зовнішнього фасаду є невеликий виступ - "мала вежа", проїзд з одного боку у вигляді підйомних дерев’яних грат, окованих металом, з другої стулками, зробленими на зразок збережених воріт у Суздалі та Новгороді. При реконструкції надбрамної церкви в декорі були використані давньоруські орнаменти. Біля "Золотих воріт" встановлений пам'ятник Ярославу Мудрому. [13, 51-54]
Десятинна церква. 1240 року кияни шукали в церкві останнього притулку, це була остання надія на виживання, на спасіння від диких нападників, але стала вона загальною могилою для мешканців Києва.
Назва "Десятинна церква" походить від того, що князь Володимир надав десяту частину своїх прибутків, насправді ім'я храму, побудованого в 996р, Успіння Пресвятої Богородиці. Це був перший мурований храм Київської Русі, над його створенням працювали майстри з Візантії, прикрашена фресками, мозаїками, мармуром (скудні описи з літописів). Як виглядав храм на той час не знає ніхто, припускають що він був хрещато-баневий шестистовпний, тринавовий, і саме цікаве, що на галереї мали багатобанне вінчання, але скільки бань мав храм не знає ніхто.
При церкві діяла перша школа, її згадує в своєму літописі Нестор. В храмі похований князь Володимир, та тут покоївся прах княгині Ольги, перенесений з Вишгороду.
Храм постраждав від міської пожежі 1017р, відновлений був в 1039р., а от 1171 року була пограбована військами Андрія Боголюбського, як і в 1203р.військами Рюріка Ростиславича. Грудень 1240р.виявився для храму фатальним, храм обвалився. Легенда, що храм не витримав такої кількості людей, на мою думку, лишається легендою. Розлючені татари просто таранили стіни церкви і завалили її.
Храм простояв руїною до 1635року, коли митрополіт Петро Могила наказав дослідити руїни, та прибудувати до них церкву.
У 1828-1842 роках зводиться нова мурована церква, за проектом російського архітектора Стасова нібито у псевдо-візайнтійському (насправді багато де чим російському) стилі. Чужий загальній архітектурі Києва храм в 1920 році закрили і думали пристосувати приміщення під археологічний музей, але не сталося так і в 1935 року церкву розібрали.
Зараз на території заходяться рештки давнього фундаменту. Як останній камінь на чашу ваг в бік того, що чепати місце на Старокиївський горі не можна хочеться додати наступне. Слід пам'ятати те, що Старокиївська гора має товстенний культурний шар багатьох культур, розпочати будівництво - значить знищити це все. [13, 55-58]
Успенський собор- Києво-Печерська Лавра. За легендою місце для будівництва храму вказав Антонію сам Господь. Собор був закладений у 1073 р. Завершення будівельних робіт у 1078, а по 1089 тривали опоряджувальні роботи. Патерик Києво-Печерської Лаври доносить нам цікавий факт, що на будівництво собору приїхали спеціальні майстри. В якості міри виступав пояс, який монастирю подарував варяг Шимон. (Його та його родину було вигнано з батківщини. Він переїхав до Ярослава Мудрого, який віддав його своєму синові Всеволоду у дружину за старшого). При чому сам князь Святослав, син Ярослава Мудрого, власноручно поясом вимірював розміри котловану під фундамент Успенського собору.
Проект храму був закладений в основу для будівництва мурованих храмів у Володимирі, Ростові та Суздалі.
Хоча по "Патерику..." храм будували греки, на плінфі, знайденої в 1972р, був надпис болгарською мовою. Тож, можливо, що запрошені майстри з Константинополя були болгарами. Розташування художніх композицій в храмі було схоже з тим, що було у Софіївському соборі. Знайдені плити з тематикою на античну тему могли огороджувати хори собору. [13, 61]
Декілька століть простояв храм, сплюндрований, пограбований, зруйнований татаро-монгольськими ордами Батия. І лише в 1470р.собор був відновлений князем Сімеоном Олельковичем, тоді ж в храмі з’являються рельєф Оранти та триптих Богородиці і засновників Антонія та Феодосія. Природність зображення в асиметрії складок одежі та підібраними кольорами. Рельєф Оранти виконаний більш професійно ніж триптих і можливо раніше за нього.
Архітектурний вигляд після проведення робіт Єлисеєм Плетнецьким та Петром Могилою не змінився. Значні добудови відбулися у 1654-1661 рр. Так собор став п’ятиглавим, з’явилася ціла система приділів до ядра церкви. Пожежа 1718р.нанесла Печерському монастирю значної шкоди, і відбудова почалася саме з Успенського собору, від якого лишилася лише кам’яна основа. Пожежа знищила унікальну бібліотеку, яка містилася на хорах храму Успення, але вогонь знищивши все, пощадив чудотворну ікону Успення Богородиці. Одразу згадується легенда, як Богородиця, з’явившись перед Антонієм сказала: «Хочу тут жити». Коли цар Петро І дізнався про дивовижне спасіння ікони, він подарував Лаврі лампадку для ікони, яка була щедро осиплена діамантами. Від тоді склалася традиція: 15 серпня на свято Успення чи коли храму погрожувала небезпека, робився хрестний хід, на чолі якого несли чудотворну ікони. [13, 64]
Відновлення храму після пожежі відбувалося за проектом архітектора Ф.Васильєва майстром І. Калиндіним. Так собор втратив свій давньоруський вигляд, і набув барокового стилю. 5 серпня 1729р.відбулося урочисте освячення собору.
Настінний живопис складався з окремих сцен на біблійні теми, але крім житія святих, апокаліпсису були зображені і князя, і гетьмани, і царі. Розписували собор майстер Стефан Лубенський та його помічники Іоан Максимович, Макар Григор’єв, Феоктист Павловський. Майстру Лубенському в якості плати за роботу Лавра відписала хутір Романівку разом з землею та млином, що на той час було дивовижно щедро.
Але Святому синоду не сподобалися не зовсім канонічні розписи і в 1893-1896рр.собор був розписаний в іншому стилі, сухому та академічному. Тоді ж було проведено ремонтні роботи.
В Соборі знайшли вічний спокій Єпраксія - сестра Володимира Мономаха (1109), князя Скригайло та Володимир Олельковичи, князь Константин Острозький, Петро Могила, граф Румянцев-Задунайский, княжна Наталія Долгорука (монахиня Флорівського монастиря Нектарія ) та її син.
Надгробок князя Острозького, похованого в соборі в 1579р, нажаль був втрачений при зруйнуванні храму. Скульптура князя Констянтина у вигляді середньовічного лицаря була висічена з рожевого мармуру. Лицар не смертному одрі в не дуже зручній позі, немов приліг на пару хвилин. Після пожежі 1718р.нагробок, який підтримували леви, набув трохи інший вигляд у формі бароко з двома колонами, воєнними атрибутами. Анатономічно точними були пропорції фігури, дуже ретельно пророблені лати.
Тепер про те хто міг підірвати храм в 1941р. Текст з «Втрачених об’єктів» Печерського:
1941 року спецслужби Радянського Союзу замінували собор. Вибухівку було закладено у підвал під північно-західним кутом храму. Протягом понад 50 років тривала дискусія про те, який саме тоталітарний режим висадив у повітря Успенський собор - російсько-комуністичний чи німецько-фашистський. На сьогодні ця ситуація цілком з’ясована у підсумковій праці українського історика С.Кота, з висновками якого ми погоджуємось: вибухівку заклали заздалегідь радянські спецслужби, уживши заходів, які не дозволили б німцям знешкодити вибуховий пристрій; підірвали собор 3 листопада 1941 року німці за наказом свого командування, оскільки не змогли дати раду з радянською вибухівкою, яка могла спрацювати у будь-який момент, що й засвідчували вибухи будинків на Хрещатику восени 1941 року.»[13, 65]
Собор можна було відбудувати зразу по війні. Проте це не входило до планів радянського керівництва. Тільки у 1962-1963 роках було зроблено примітивну консервацію руїн, що забезпечила збереження деяких залишків собору. Збереглися фрагменти східної стіни з апсидами, частина південної нави XІ століття, нижня частина хрещальні, бічний вівтар Іоана Богослова з банею, а також два стовпи XІ століття.
Руйнація однієї з найшанованіших православних святинь Східної Європи була незагойною раною Києва. Тому стосовно цього храму не було особливих дискусій - відбудовувати його чи ні. Дискутувалося про інше - як саме відбудовувати. В результаті десятилітньої напруженої праці, дискусій фахівців і гарячої полеміки в пресі вдалося знайти прийнятні технічні вирішення щодо фундування собору, пов’язання воєдино його старої та відтворюваної частин, збереження археологічного культурного шару, поховань, часточок мощів святих тощо. Проектом інституту “Укрпроектреставрація” (головний архітектор О.О.Граужис), одностайно схваленим, передбачено відтворення собору станом на період розквіту українського бароко 2-ї половини XVІІІ століття.
Дослідження й експериментальні роботи на майданчику собору тривали (з перервами) від 1986 до 1998 років. Мурування стін розпочалося наприкінці 1998 року. Першу цеглину в мур поклав Президент України Л.Д.Кучма 21 листопада 1998 року. Хрест на центральній бані відбудованого собору освятили менше ніж через рік, 28 жовтня 1999 року. А на весні 2000 року основні будівельні роботи на соборі були вже завершені. Це відтворення здійснила корпорація “Укрреставрація”. Собор освячено 28 серпня 2000 року, якраз на Успіння Пресвятої Богородиці.
http ://ukraine .kingdom .kiev .ua /region /09/kyiv /uspensky 09.jpg У 2000 році розпочалося оздоблення інтер’єру з відтворенням барокового живопису, ктиторських портретів, надгробків князя К.Острозького, графа П.Рум’янцева-Задунайського та інших видатних осіб. Першочергово відтворено ефектний п’ятиярусний іконостас барокової стилістики. До праці широко залучені мистці Києва, Львова, Кіровограда, інших міст України.