Курсовая работа: Українські перекладознавці XX сторіччя

У газеті “Слово” та в журналі “Нива” з’явилися перші переклади, а також висловлювалися цінні думки про значення та специфіку перекладацьких здобутків.

Творчість І. Франка посідає особливе місце в історії українського художнього і наукового перекладу. Розпочавши працю на цій ниві як гімназист старших класів, І. Франко перекладав до останніх днів свого життя. Його перекладацький талант виявився в різних жанрах, охопив різні літератури та епохи, а його перекладознавчі студії сприяють зростанню майстерності перекладачів і сьогодні.

Саме період, охоплений нашою бібліографією, завдячує І. Франкові дуже багато, адже більшість перекладачів цієї епохи були його молодшими сучасниками. 1920–30-ті рр. і на Великій Україні, і на Західній Україні були важливим періодом в історії українського художнього перекладу, хоча не лише землю, а й душу народу ділила межа на Збручі. Ю. О. Жлуктенко так характеризував цю добу: “Цілком природно, що серед перших перекладачів художньої літератури цього часу ми бачимо письменників і поетів – М. Рильського, М. Терещенка, М. Йогансена, В. Підмогильного, М. Зерова та ін. Особливістю цього періоду було також те, що в перекладацькій діяльності, як ніколи, брали активну участь мовознавці – професор Є. Тимченко, академік А. Кримський, професори – майбутні академіки М. Калинович, О. Баранников” [8]. До перелічених доречно додати прізвища львів’янина М. Рудницького та (в ті роки) чернівчанина В. Сімоновича.

У Літературно-меморіальному музеї Григорія Кочура в Ірпені зберігається, серед рукописів М. Зерова, дуже цікавий документ – датований 31 березня 1930 р. лист голови Кабінету порівняльного вивчення літератур при Інституті Шевченка в Харкові майбутнього академіка О. Білецького до М. Зерова на його київську адресу (вул. Леніна, 82, пом. 7) з проханням ознайомитися зі списком творів чужоземних літератур з античних часів до най новіших та використати його при складанні п’ятирічного плану перекладної літератури для видавництва “Література і мистецтво”.

У цьому списку – 246 позицій (чимало з них – багатотомових), поруч більшості з них зазначено прізвище перекладача та стан готовності перекладу. Є і дописки до окремих позицій рукою Миколи Костьовича. До деяких позицій є і певне пояснення щодо суті твору. Уся еліта українського перекладу в ньому – М. Рильський, П. Ріттер, В. Свідзінський, М. Калинович, В. Мисик, М. Іванов, Лесь Курбас, П. Карманський.

Зародження та становлення перекладацької думки і теоретичних вимог до перекладачів в Україні припадає на 70-ті рр. XIX ст. На початку 1864 р. у Львові виник постійний український народний театр, що зумовило потребу перекладного репертуару. У газеті “Слово” та в журналі “Нива” з’явилися перші переклади, а також висловлювалися цінні думки про значення та специфіку перекладацьких здобутків.

Творчість І. Франка посідає особливе місце в історії українського художнього і наукового перекладу. Розпочавши працю на цій ниві як гімназист старших класів, І. Франко перекладав до останніх днів свого життя. Його перекладацький талант виявився в різних жанрах, охопив різні літератури та епохи, а його перекладознавчі студії сприяють зростанню майстерності перекладачів і сьогодні. Саме період, охоплений нашою бібліографією, завдячує І. Франкові дуже багато, адже більшість перекладачів цієї епохи були його молодшими сучасниками [8].

Після Другої світової війни, завдяки повноцінній школі українського художнього перекладу, що її очолював М. Рильський, а після нього Г. Кочур, наш переклад досягає творчої зрілості, і перекладна література повносило й систематично входить до національної культури. І було це в час, коли, за офіційною ідеологією тоталітаризму, українську мову та літературу обмежували “домашнім ужитком”, а масовий читач, схильний до фантасмагорій, підсвідомо зараховував світову класику до російськомовної літератури. Отож нашим перекладачам і в Україні, і поза Україною – Борисові Тену, Т. Осьмачці, М. Терещенку, М. Бажану, В. Мисику, В. Барці, Г. Кочуру, І. Стешенко, Й. Кобіву, Д. Паламарчукові, І. Качуровському, О. Тарнавському, М. Лукашеві, О. Зуєвському, Є. Дроб’язкові, Д. Павличкові, І. Світличному, Є. Поповичу, О. Сенюк, В. Лучукові, А. Содоморі, Л. Череватенкові, Р. Лубківському, Я. Кравцеві, М. Москаленкові, М. Габлевич, В. Шовкуну, М. Стрісі та іншим талантам з роду Протея – йшлося не тільки про те, щоб перекладений твір увійшов у читацьку свідомість як факт рідної літератури, а й про те, щоб ствердити повноцінність рідної мови.

І ось у таких умовах, коли в Україні до політичних цькувань долучалася майже повна відсутність критичної літератури, зокрема лексикографічних та довідкових джерел, а перекладачі діаспори були позбавлені рідномовної стихії, мовотворчого довкілля, українські перекладачі вивели рідну мову на неозорі простори світового письменства, підносячи тим самим її авторитет. У другій половині ХХ ст. склалася парадоксальна ситуація, коли джерело живлення літературної мови перенеслося з оригінальної літератури на перекладну. “І хто знає, наскільки важче пережила б українська література десятиріччя по “відлизі”, якби її не підживлював – невидимо, та все ж незмінно – художній переклад такого рівня і такого самозречення?” – ставить риторичне запитання М. Новикова [8].

Ми особисто вважаємо дуже добрими посібниками для удосконаленння та ушляхетнення власного мовлення перекладні антології «Відлуння», «Друге відлуння» та «Третє відлуння» Г. Кочура, «Від Боккаччо до Аполлінера» М. Лукаша, «Захід і Схід» В. Мисика, Гомерові «Іліаду» й «Одіссею» в перекладі Бориса Тена, повного українського Горація в перекладі А. Содомори, у його ж перекладі Овідієві «Любовні елегії» та «Скорботні елегії», «Фауст» Ґете у перекладі М. Лукаша та в його ж перекладі (з допрацюванням А. Перепаді) Сервантесового «Дон Кіхота», «Світовий сонет» Д. Павличка та інші шедеври перекладної літератури.

Явище універсалізму творчої особистості перекладача – симптоматичне для української літератури. Одначе лише в 60-х роках ХХ ст. художньому перекладі на перший план виступають професійні перекладачі. Маю на увазі класиків українського перекладу – Г. Кочура, М. Лукаша, Бориса Тена, А. Содомору, Ю. Лісняка, Д. Паламарчука та ін. Художній переклад месником постає на повен зріст як своєрідна адекватна компенсація трагічно руйнованої у своєму історичному розвиткові оригінальної української літератури. Так перекладацтво набуло несподівано політичного значення, опинилося на передньому краї боротьби за українську культуру. Це була унікальна ситуація, коли в переклад ішли, щоб рятувати мову і будувати націю. То була величезна жертовна праця [10].

“Перекладна література на Україні має таку саму драматичну історію, що й література оригінальна, тільки вдвоє драматичнішу. Усі нагінки на мову, на письменство незмірно тяжким обухом спадали на переклад”, – зазначав Р. Доценко [4].

Збірка життєписів провідних українських перекладачів склала б справжній мартиролог з дуже драматичними сторінками. Важким був шлях наших перекладачів, зокрема у ХХ ст. Скільки було серед них – полеглих, розстріляних, замучених, засланих, їх постійно гудили за “потяг до буржуазної літератури”, їх розпинали за недозволену активізацію мовних засобів, що знайшли прихисток у давніх словниках та збереглися в устах народу, – мовляв, це відхід від сучасної літературної норми.

Ось деякі промовисті факти з історії українського художнього перекладу. У 1964 р. М. Рильський та Г. Кочур видали антологію новітньої чеської поезії. У цьому ж році, за редакцією М. Рильського, Леоніда Первомайського та Г. Кочура, вийшла антологія новітньої словацької поезії ХІХ–ХХ ст. Одначе то були не просто перекладні антології, а коронні праці українського художнього перекладу. В умовах тоталітарного режиму, безглуздої цензури та нищівної самоцензури ці книжки, повні асоціацій з рідною історією, вчили любити свободу та рідний край [12].

Художній переклад відіграв значну роль в історії національного опору та національного відродження. Не вивчену ще роль. Одна з його найзворушливіших сторінок – це праця над перекладами в умовах тюрем і заслань. Це майже вся творчість поета каторжанина П. Грабовського (XIX ст.), це подвижництво М. Зерова на Соловках (праця над перекладом Вергілієвої «Енеїди») у 30-х рр. ХХ ст., у 40–50-х рр. – Г. Кочура в Інті, у 70-80-х рр. – В. Стуса,. Світличного, І. Калинця, І. Коваленка та рецензування цих перекладів Г. Кочуром. Як важко було цим подвижникам дістати навіть іноземні оригінали! Адже тексти, крім цензури-перлюстрації в Києві та офіційної цензури в концтаборі, проходили ще додаткову цензуру в Москві. А часто відіслані в листах до рідних переклади були конфісковані. Скільки перекладів пропало, скільки знищили сторожі тюрем та концтаборів. Як тут не згадати М. Драгоманова, який ще в XIX ст. (у праці “Австро-руські спомини”) закликав написати історію втрачених творів української літератури. У ХХ ст. кількість цих творів зросла в геометричній прогресії.

Історію українського художнього перекладу, української перекладознавчої думки ще не осмислено, не досліджено, не випрацювано навіть теоретичний каркас її дослідження, а отже – не написано ще історії української літератури і, тим самим, повноцінної історії нашого народу.

Загалом, створення концептуальної історії світового перекладу є першочерговим завданням сучасної теорії перекладу, яку треба утвердити як окрему незалежну дисципліну. Адже теорія може успішно розвиватися лише тоді, коли вона має у своєму розпорядженні достатньо опрацьований величезний дослідний матеріал діахронного характеру, а саме такий матеріал може, без сумніву, забезпечити історія перекладної літератури. В українських умовах це поняття охоплює і світову літературу в українських перекладах і українську літературу в перекладах різними мовами. Адже глибоко правдиві слова М. Гумільова про те, що для того, по-справжньому зрозуміти поета можна лише, перечитавши всі переклади його творів різними іноземними мовами [1].

Взірцем для наших дослідників повинен бути курс лекцій блискучого дослідника української літератури М. Зерова, опублікований під заголовком “Нове українське письменство” у виданні праць М. Зерова з літературознавства (Київ, 2003), у якому переладацьку діяльність кожного автора розглянено нарівні з його оригінальною творчістю. Дуже багато можемо почерпнути також із праць російських дослідників Ю. Д. Лєвіна, М. П. Алєксєєва, А. В. Федорова, В. М. Россельса, В. Ю. Шора, Ю. Г. Еткінда, В. Н. Комісарова, Г. В. Чернова, естонського – П. Торопа, американських – М. Фрідберга та Л. Венуті [1].

Згідно з основними вимогами теорії полісистеми, випрацьованої перекладознавцями з Ізраїлю – Г. Турі та І. Івеном-Зогаром, історикові літератури, літературознавцю та перекладознавцю доречно досліджувати творчість видатних літературних особистостей з погляду дискурсу – водночас як авторів перекладних та оригінальних творів. Тоді стануть очевидними чимало суттєвих фактів, виявів перекладацької естетики. Приміром, у 1930-х роках П. Тичина – після свого надзвичайного творчого злету збірок «Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав» – пише художньо ниці віршики збірки «Партія веде» (однойменна поезія, дві «Пісні трактористки» та ін.), але доказом того, що його великий літературний талант не змогли вбити, є його перекладацька діяльність цих років – «Троянди і хрест» О. Блока, Пушкінові «Біси». 1930 р. він зробив конгеніальний переклад перлини світової лірики – вірша «Белеет парус одинокий…», що його написав вісімнадцятирічний М. Лермонтов, – найглибший з усіх двадцяти українських перекладів, які зібрав В. Радчук [1, 10].

Як справедливо зазначав проф. Г. Грабович, історія літератури нероздільно пов'язана з дискурсом: її творять не тільки поодинокі праці, а й їх рецепція. Ідеться про сприйняття читачів.

Досліджувати українську перекладацьку культуру необхідно в щільному зв’язку з історією народу та з історією розвитку цільової мови, її лексикону, образного фонду, фразеологічних засобів, синтакси. Скажімо, якщо у XIX ст. наші перекладачі, може, й надмірно українізували перекладувані драматичні твори, то не слід забувати, що це був лише період становлення українського національного театру, і було б помилкою оцінювати їхню діяльність з погляду сучасних вимог до художнього перекладу. Важливо також глибоко дослідити вплив перекладної літератури на розвиток літератури оригінальної.

Озброївшись солідною теоретичною базою, картотеками, бібліографіями, базами даних, можна приступати до комплексного вивчення історії українського художнього перекладу на основі найновіших досягнень світового перекладознавства. Назву хоча б теорію багатоаспектності перекладу В. Н. Комісарова, культурологічну парадигму інтерпретації художнього перекладу Г. В. Чернова, концепцію тотального перекладу П. Торопа, полі системи Г. Турі та І. Івена-Зогара, жанрову теорію перекладу, у випрацювання якої зробили свій посильний внесок і українські перекладознавці – О. І. Чередниченко, В. Д. Радчук, П. О. Бех та ін.

1.2 Історичні основи перекладу

По-різному готували перекладацькі кадри в різні епохи та в різних країнах. У Канаді, приміром, підготовка перекладачів почалася із викрадення дітей, а саме: у 1534 р., відкривши затоку Св. Лаврентія, французький мореплавець Ж. Картьє намагався нав'язати контакти з індіанцями за допомогою мови жестів. Оскільки такий спосіб спілкування був досить складним і не завжди вдалим, то, від'їжджаючи, він викрав синів вождя ірокезького племені із Стадакони (територія сьогоднішньої провінції Квебек) Дома Агая і Тайноагні й завіз їх до Франції. Згодом, повернувшись на батьківщину, ці юнаки стали першими перекладачами в історії Канади. Одначе ретельно виконували свої перекладницькі обов’язки лише до того часу, доки їхні нові господарі не стали кривдниками їхнього племені. А тоді навідріз відмовилися. Були патріотами. До речі, патріотизм - це невід’ємна риса перекладача, за звичай, представника свого народу [11].

Одну із найдавніших перекладацьких шкіл було засновано в Єгипті, ще в 1835 р. Одначе лише в 70-х роках нашого сторіччя настало повне усвідомлення того, що навчання перекладу – це окрема комплексна дисципліна з власною теорією та методикою. Tепер у світі є чимало Інститутів перекладу та перекладацьких факультетів чи відділів в університетах, як, приміром, Iнститути усних та письмових перекладачів у Парижі, Брюсселі та Оттаві, Всеросійський перекладацький центр у Москві, перекладацький відділ факультету іноземної філології Національного університету ім. Т. Шевченка в Києві, перекладацькі факультети Тамперського університету в Фінляндії, Віденського - в Австрії, Карлового - в Празі. У деяких інститутах навчають і мов і перекладу, в інші приймають студентів лише з досконалим знанням мов і зосереджують увагу передусім на мистецтві та вмінні перекладати [11, 9].

Що ж до перекладу в Україні, то, по-перше, українська мова (як і чимало інших) належить до мов обмеженого поширення, що одразу збільшує вагу перекладу в нас. Ще творці слов'янської писемності - євангелисти Кирило та Мефодій - змушені були обстоювати перед Римом та Візантією право людей читати Біблію не лише грецькою і латинською, а й старослов'янською мовами.

Оскільки наша історія склалася так трагічно, що українська мова й література - головні чинники формування нації в умовах бездержавності - майже ніколи не мали нормальних умов для функціонування, перекладна література, починаючи від старокиївської доби, відігравала надзвичайно важливу роль у нашому культурному житті і як виховний засіб, і як засіб самовиразу нації та збагачення її мови. Переважна більшість українських письменників минулого по-подвижницькому ставилася до перекладу. Вони були просвітителями свого народу та борцями за його кращу долю, і своїм знаряддям, поряд з оригінальною творчістю, часто обирали переклад, що був для них водночас ефективним засобом підвищити власну майстерність.

Після другої світової війни, завдяки блискучій школі українського художнього перекладу, очолюваній спершу М.Рильським, а після його смерті в 1964 р. – Г. Кочуром, перекладна література систематично й повносило входить у національну культуру. Український художній переклад - месником - постає на повний зріст як своєрідна адекватна компенсація трагічно руйнованої в своєму історичному розвитку оригінальної української літератури. Перекладна література стає також великим скарбом для прийдешнього через нагромадження тих лексичних, образних, віршових, структурно-конотативних ресурсів, які тепер можуть широко використовувати українські письменники.

Доля була жорстокою до наших перекладачів. Скільки було серед них поляглих, розстріляних, замучених, засланих! Але вони завжди стояли на сторожі Слова. Під віршовою сповіддю Г. Кочура:

“Приймаю, доле, все без скарги, без вагань,