Курсовая работа: Український театр другої половини ХІХ століття
У 50 – 60 роках аматорські музично-драматичні гуртки (поряд з мандрівними російсько-українськими трупами) діяли у багатьох містах Східної України (Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Єлисаветград, Харків), в переклади зарубіжної класики, але переважно це були твори місцевих авторів. П’єси мали сентиментальний і романтичний характер. Страхіття, карколомні сюжети, збурені пристрасті і шалене кохання – їх природний клімат.
Аматорське мистецтво мало виразно демократичну спрямованість, що проявлялося в постановці п’єс, близьких і зрозумілих народові. Наприклад, аматорський театр полтавської недільної школи протягом 1861 – 1862рр. з успіхом ставив “Наталку Полтавку” І.П. Котляревського, “Сватання на Гончарівці” І.Ф. Квітки-Основ’яненка, “Бідність – не порок” О.М. Островського. Вистави викликали такий резонанс серед громадськості Полтави, що губернатор їх заборонив.
Подекуди аматорські гуртки досягли високого мистецького рівня в постановках п’єс кращих російських та українських драматургів. Так театральний гурток Київського університету, заснований 1859р. групою студентів на чолі з М.П. Старицьким і М.В. Лисенком, талановито поставив “Лихо з розуму” О.С. Грибоєдова, “Ревізор” М. Гоголя, п’єси О.М. Островського, О.В. Сухово-Кобиліна та ін. Заслуженим успіхом у 1861 – 1866рр. користувався аматорський театр у Чернігові, відомий під назвою “Товариство кохаючих рідну мову”, в якому брали активну участь поет-байкар Л.І. Глібов, етнограф О.В. Маркович, лікарі І. Лагода, С.Д. Ніс та ін.
Інакше справа стала в Єлисаветграді, де на чолі гуртка стояв великий театральний артист М. Кропивницький, якого оточувала талановита родина Тобілевичів. (Див. додаток 3).
У виставах драматичних гуртків міст Бобринець і Єлисаветград уперше випробували свої акторські сили М.Л. Кропивницький, брати Тобілевичі – І.К. Карпенко-Карий (Див. додаток 4), М. Садовський, П. Саксаганський, (Див. додаток 5), які згодом стали українського професійного театру. Для бобринецького гуртка у 1863р створив свою першу п’єсу Кропивницький – “Дай серцю волю, заведе в неволю”.
У єлисаветградському гуртку (“Артистичному товаристві”) брало участь багато талановитої різночинної молоді, яка ставила своїм завданням виховувати в народі почуття справедливості, чесності. Саме тут уперше на Україні поставлено п’єсу Т.Г. Шевченка “Назар Стодоля”, а в 70-х роках вперше показано оперу С.С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”.
Загалом аматорські гуртки підготували ґрунт для розвитку професіонального українського театру. Щоправда, в 70-х роках він остаточно ще не сформувався, бо цьому перешкоджала політика утисків і заборон з боку царського уряду. У 1872р було дозволено давати українські вистави приватним гурткам у Києві. Починається тоді енергійний театральний рух, душею якого були М. Старицький і М. Лисенко. Ця аматорська театральна дружина була так знаменита організована, що вже в 1874р давала публічні вистави в міськім театрі, а в 1875р – у біржовому залі .
В “Автобіографії” М. Кропивницький розповідає, що влітку 1872р у складі невеликої групи артистів одеського російського театру він виїздив на гастролі до Акермана, де виступав у багатьох ролях у відомих на той час українських і, головним чином, російських п’єсах. Як свідчать деякі газети, він виступав у Бессарабії у 1873р. Пізніше М. Кропивницький з великим успіхом ставив українські п’єси в Харкові і в інших містах України.
Театр “Руської бесіди” під орудою О. Бачинського, а також П. Романовича в надзвичайно важкий матеріальній скрутці, без приміщень, належного оформлення сцени, гардеробу протягом десятиліть ніс в народ ідею патріотизму, добра і культури. Він об’єднав зусилля талановитих акторів, таких, як Т. Бачинський, А. Нижанківський, П. Свенцицький; І. Гриневецький, В. Плошевський, М. Романович, Й. Стадик, пробудив інтерес не лише своєї, але й чужої публіки.
Цензурні утиски українського слова в ХІХ ст. були започатковані кількома секретними документами. Це записка міністра внутрішніх справ П.Валуєва від 18 липня 1863р. “О книгах, издаваемых для народа на малороссийском наречии”, схвалена царем Олександром ІІ (Див. додаток 1).
На основі цього документа з’явився “Указ Синоду духовним цензурним комітетом”, що мав силу закону. Тут містилася спеціальна заборона щодо релігійної тематики в українській художній літературі, отже, і в драматургії.
Український театр почав зазнавати прямих утисків з появою Емського (1876р.) та пізніших указів царської влади і цензури.
Емський указ (його повна назва “Выводы Особого Совещания для пересечения украинофильской пропаганды после исправления в соответствии с замечаниями, сделанными Александром ІІ 18 мая в г. Эмс”) містив 11 пунктів, які призначалися для трьох урядових відомств – Міністерства внутрішніх справ (5 пунктів), Міністерства народної освіти (5 пунктів) і ІІІ відділу Імператорської канцелярії (жандармерії) (1 пункт). Він істотно обмежував розвиток української культури, забороняв українську науку, освіту, переклади та ін., стосувався також і театральної сфери, фактично заборонивши український театр.
Емський указ не тільки гальмував розвиток української культури, освіти, науки, а й містив заборону світоглядного плану, ставлячи перешкоди формуванню в українців почуття їхнього національного самоусвідомлення через літературу, публіцистику, школу. У 1881р. з’явилися доповнення до Емського указу, що стосувалося українського театру. 8 жовтня1881 року їх затвердив цар, 16 жовтня міністр внутрішніх справ М. Ігнат’єв надіслав конфіденційний циркуляр київському цензору з іноземної цензури, який було складено на основі документа, схваленого царем. Доповнення містили три пункти, 2 з яких стосувалися театру. Згідно з пунктом 1 дозволялися до друку складено на основі документа, схваленого царем. Доповнення містили 3 українською мовою, крім історичних документів та пам’яток, творів художньої літератури, про які йшлося Емському указі 1876р., словники.
Пункт 2 доповняв, розтлумачуючи пункт 3 Емського указу щодо заборони сценічних вистав, публічних виступів, текстів до нот українською мовою, гласив:
Пункт 3 розтлумачити в тому розумінні, що драматичні п’єси, сцени й куплети, дозволені до вистав у попередній час драматичною цензурою, а також ті, які знову будуть дозволені Головним управлінням у справах друку, можуть виконувати на сцені, з особливого, про те щоразу дозволу генерал-губернатора; а в місцевостях, не підпорядкованих генерал-губернатору, - з дозволу губернаторів, і що дозвіл друкування малоросійським наріччям текстів до музичних нот, за умови визнаного російського правопису, подається до Головного управління у справах друку.
Пункт 3 доповнень, забороняв стаціонарний українськи але й чужої публіки.
Цензурні утиски українського слова в ХІХ ст. були започатковані кількома секретними документами. Це записка міністра внутрішніх справ П.Валуєва від 18 липня 1863р. “О книгах, издаваемых для народа на малороссийском наречии”, схвалена царем Олександром ІІ (Див. додаток 1).
На основі цього документа з’явився “Указ Синоду духовним цензурним комітетом”, що мав силу закону. Тут містилася спеціальна заборона щодо релігійної тематики в українській художній літературі, отже, і в драматургії.
Український театр почав зазнавати прямих утисків з появою Емського (1876р.) та пізніших указів царської влади і цензури.
Емський указ (його повна назва “Выводы Особого Совещания для пересечения украинофильской пропаганды после исправления в соответствии с замечаниями, сделанными Александром ІІ 18 мая в г. Эмс”) містив 11 пунктів, які призначалися для трьох урядових відомств – Міністерства внутрішніх справ (5 пунктів), Міністерства народної освіти (5 пунктів) і ІІІ відділу Імператорської канцелярії (жандармерії) (1 пункт). Він істотно обмежував розвиток української культури, забороняв українську науку, освіту, переклади та ін., стосувався також і театральної сфери, фактично заборонивши український театр.
Емський указ не тільки гальмував розвиток української культури, освіти, науки, а й містив заборону світоглядного плану, ставлячи перешкоди формуванню в українців почуття їхнього національного самоусвідомлення через літературу, публіцистику, школу. У 1881р. з’явилися доповнення до Емського указу, що стосувалося українського театру. 8 жовтня1881 року їх затвердив цар, 16 жовтня міністр внутрішніх справ М. Ігнат’єв надіслав конфіденційний циркуляр київському цензору з іноземної цензури, який було складено на основі документа, схваленого царем. Доповнення містили три й театр і постановку тільки українських п’єс (без російських). Він стверджував:
Зовсім заборонити заснування спеціально малоросійського театру й формування труп для здійснення п’єс і сцен виключно малоросійським наріччям.
Тільки восени 1881р. під тиском прогресивної громадськості царський уряд дозволив нарешті становити український спектакль. Ця подія була, безперечно, важливою віхою в історії українського народу, незважаючи навіть на те, що відповідною урядовою постановою заборонялося “влаштування спеціально малоросійського театру і формування труп для виконання п’єс і сцен виключно на малоросійському наріччі”. Крім того, представникам місцевої влади також було надано право втручатися в театральні справи на свій розсуд, і вони цим правом нерідко зловживали. Відомий актор Іван Мар’яненко звертає увагу на те, що коли чиновники помічали, що вистави мають популярність, вони їх забороняли з яких завгодно причин: “то чіплялись чому печатка надломлена на цензурному екземплярі, то викреслення червоним чорнилом вважали за доказ небезпечності п’єси”. Траплялось, що п’єси забороняли просто ”з умов місцевого характеру”, і тоді трупа змушена була їхати шукати щастя в іншому місці але й там могло трапитись подібне. Найбільше проблем виникало з оркестром, що комплектувався в основному з євреїв, для яких в ті часи існувало так звана межа осідлості”.
1.2 Професійний театр України
У 1881р. за порадою М. Кропивницького і М. Садовського Г. Ашкаренко написав “прошение” до міністра внутрішніх справ графа Лорис-Мелікова на дозвіл здійснити декілька українських спектаклів з метою запобігти банкрутству трупи. Дозвіл надійшов, але з тою умовою, щоб поруч з українськими йшли (в один вечір) російські вистави. 1882р. в Єлисаветграді з ініціативи М. Кропивницького виникла трупа, яка знаменувала народження професійного народного театру. Значення цього українського феномена його успіх залежав, по – перше, від того, як він протягом 80 – 90 років розкривав соціальний і психологічний світ простих селян на рівні загальнолюдських проблем і духовних конфліктів; по-друге, як виробив свій стиль, шкалу гри, об’єднавши зусилля видатних акторів декількох поколінь; по-третє, інтенсифікував розвиток української романтичної і реалістичної драми /драматургія І. Тобілевича, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Франка/. Нарешті, могутній поштовх для розвитку національній музиці (опера, оперета, музична комедія та ін.).
М. Кропивницький старанно підібрав акторів, залучив до театру талановиту молодь: М. Садовського, Н. Жаркову, О. Маркову. З аматорський гуртків прийняли в професіональну трупу М. Заньковецького (Див. додаток 5), Л. Манько, О. Вірина, з російського театру – акторів Н. Стоян – Максимович, І. Бурлака. З п’єсами “Наталка Полтавка” І.П. Котляревського, “Назар Стодоля” Т.Г.Шевченка, “Чорноморці” М.П. Старицького, “Дай серцю волю, заведе в неволю” М.Л. Кропивницького, комедіями й водевілями І.Ф. Квітки-Основ’яненки трупа в 1882р. виступала в Єлисаветграді, відвідала Київ, Чернігів, Харків, Полтаву, Новочеркаськ, Ростов-на-Дону.
Київські гастролі розпочалися з постановок п’єси Котляревського “Наталка Полтавка” та водевілю Д. Дмитренка “Кум – мірошник, або сатана в бочці”. Заньковецька зіграла Наталку, Кропивницький – Виборного, Садовський – Миколу, Грицай – Петра, Вірина – Терпелиху. Наступні вистави також мали велику популярність, особливо серед українського населення. 1883р. київський генерал-губернатор О. Дрентель заборонив гастролі театру на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Волині і Поділлі. Цей вердикт діяв десять років, аж до 1893р. На запитання, чому українському театрові дозволено виступати у Москві і Петербурзі і заборонено у Києві; О. Дрентель відповів резонно: “Там театр – искусство, здесь – политика”.
Вагомим був внесок в українську культуру Кропивницького – драматурга. Новий український театр, як відомо, мав небагатий репертуар. Кілька творів Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т.Г. Шевченка – ось в основному і все, що було цінного в його арсеналі. Особливо мало було п’єс на сучасні теми. І це на тлі того, як зауважував І. Франко, що українські трупи могли виставляти в ті часи тільки оригінальні національні п’єси “з сучасного народного життя”. Їм не дозволялося грати “ані перекладних п’єс, ані історичних, ані таких, де б виступали і по-українські говорили персонажі з інтелігенції”. Схвальні відгуки про виступи українських акторів дедалі частіше починають з’являтися на сторінках багатьох авторитетних газет (“Труд”, “Зоря”, “Южный край” тощо). Кропивницький зрозумів що настав час “ завоювати” столицю. Але для поїздки з гастролями до Санкт-Петербурга потрібно було мати не тільки значні кошти, а ще й дозвіл столичних властей. Ні того, ні того у драматурга не було, і він став шукати людину, яка б змогла в цьому допомогти. Через деякий час таку людину Кропивницький знайшов у особі відомого українського драматурга М. Старицького, якому в серпні 1883р. і передав керівництво трупою, залишивши за собою режисерську роботу.