Курсовая работа: Види трудової діяльності молодших школярів

Проблема діяльності органічно пов'язана з проблемою особистості та свідомості. Особистість формується і виявляється в діяльності. Діяльність визначає особистість, але особистість обирає ту діяльність, яка визначає її розвиток (О.Г. Асмолов). Під час діяльності людина взаємодіє з навколишнім світом, і цей процес не пасивний, а активний і керований свідомістю.

У конкретному науковому вивченні особистості різні загальнонаукові напрями дотримуються принципів діяльнісного підходу. Поняття "діяльніший підхід" у широкому розумінні означає, що в основу методології досліджень покладено категорію діяльності. У вузькому розумінні "діяльнісний підхід" — теорія, що розглядає психологію як науку про функціонування і структуру психічного відображення в процесах діяльності індивідів [див. 11].

Теорію діяльності розробляли вітчизняні та зарубіжні психологи. Відомий російський психолог Л.С. Виготський підготував ґрунт для формування психологічної теорії діяльності. Створення Л.С. Виготським культурно-історичної теорії вищих психічних функцій, а також його великий внесок у розроблення історичного підходу до розвитку людської психіки, у вивчення проблем свідомості, мислення і мови дали можливість іншим ученим підійти до витоків діяльності. Л.С. Виготський висунув ідею про вирішальну роль діяльності в психологічному розвитку дитини. На основі цієї ідеї О.М. Леонтьєвим була створена теорія діяльності, в якій він виходив з положення про те, що діяльність утілюється у своєму продукті. Відбувається начебто "опредметнювання" тих уявлень, які її спонукають і регулюють. Таким чином, у продукті діяльності ці уявлення набирають нової форми. На підставі цього положення він доходить висновку, що, діючи з % предметами реального світу, які створені людською культурою протягом її історії, індивід засвоює (привласнює) "опредметнену" психологічну реальність. Це й складає процес психічного розвитку [див. 7].

Виходячи з цих загальних положень, учений розкриває багато важливих психологічних понять. Так, поняття потреб, мотивів, особистості дістають у нього оригінальне інтерпретування. Мотиви трактуються ним не як внутрішні спонукання, що йдуть від особистості, а як реальні предмети, в яких втілюються (опредметнюються) потреби. Категорія діяльності, за О.М. Леонтьєвим, охоплює "полюс об'єкта" і "полюс суб'єкта", що веде до розуміння самої особистості як моменту діяльності та її продукту. Таким чином, психіка перетворюється в реальність людської діяльності, чим заперечується можливість розглядати її як реальність, притаманну самому суб'єкту.

Згідно з уявленнями О.М. Леонтьєва, до структури діяльності входять такі компоненти: потреби, мотиви, задачі, дії та операції. Він зазначав, що діяльність містить три мікроструктурні блоки: перший пов'язаний з мотивами, другий — з метою, третій — з операціями.

Визначний учений С.Л. Рубінштейн та його учні тривалий час розробляли методологічний принцип єдності свідомості й діяльності. Цей принцип проголошує: психіка людини не тільки проявляється, а й формується в діяльності. Конкретно це означає, що різні рівні і типи свідомості, взагалі психіка, проявляються і розкриваються через відповідно різні види діяльності і поведінки: рух — дію — вчинок. Сам факт усвідомлення індивідом своєї діяльності — її мети та умов — змінює її характер та протікання [5].

Усю систему своїх ідей С.Л. Рубінштейн спрямував на розкриття діалектики психологічної діяльності. Насамперед, у діяльності він виявив суттєві компоненти і конкретні взаємозв'язки між ними. Зрештою діяльність суб'єкта становить складне співвідношення її різнопланових компонентів (рух — дія — операція — вчинок) у їх взаємозв'язку з метою, мотивами та умовами діяльності. Центром цієї структури є дія. Саме дія, на думку С.Л. Рубінштейна, — вихідна "клітина", "одиниця" психології. Втім, це не означає, що в дії за допомогою психологічного аналізу можуть бути "знайдені" і вивчені витоки всіх елементів психіки, тобто спонукань, мотивів, здібностей тощо людини.

Розкриваючи різні аспекти принципу активності, С.Л. Рубінштейн сформулював розуміння активності, згідно з яким зовнішні принципи діють через внутрішні умови. Розроблений ученим принцип детермінізму (зовнішнє через внутрішнє) полягає в тому, що дія зовнішнього через внутрішнє є необхідною, дуже суттєвою і позитивною умовою адекватного пізнання об'єкта. Така дія опосередковано характеризує активну роль суб'єкта, який пізнає світ, а також його як людину, що певним чином діє, спілкується [11].

На думку сучасного психолога В.П. Зінченка, свідоме життя людини складається з двох типів відносин: вільні відносини (незалежні від свідомості) і відносини як "перетворені форми" свідомості (енергія, сила). Діяльність і свідомість не можна ототожнювати, свідомість вільна і не залежить від діяльності, хоч нею породжується. Вченим розроблено схему психологічного розвитку — це ланцюг "перетворених форм" свідомості: "живий" рух та недиференційовані форми активності породжують поведінку, діяльність; поведінка і діяльність породжують свідомість; свідомість породжує вільні дії та вчинки і, зрештою, дії та вчинки породжують особистість. У свою чергу, особистість породжує нові форми діяльності, розширюючи власну свідомість [7].

Функції спонукання і спрямування діяльності, а також функції смислоутворення, як вважають українські вчені, приписуються "предмету діяльності" без достатніх підстав. Вони намагаються довести, що діяльність і "активне орієнтування" спричиняються опором, який чинить стосовно суб'єкта, стосовно задоволення його потреб середовище (як предметне, так і соціальне), що предметність діяльності полягає в предметному характері цього опору, а напрям діяльності, тобто вибір засобів задоволення потреб, мети, знарядь тощо, визначається цим опором.

1.2 Вміння і навички у структурі трудової діяльності учнів

Успішне виконання всякої діяльності потребує оволодіння людиною необхідними для неї засобами. Воно потребує вироблення у людини вмінь і навичок користуватися ними для досягнення поставленої мети.

Успіх всякої діяльності залежить від вміння її виконувати. Уміння інколи зводять до знання якої-небудь справи, розуміння того, як вона робиться, знайомства з порядком її виконання. Однак це ще не є вміння, а тільки одна з його необхідних передумов. Школяр може знати, як треба складати план оповідання, але досить буває простежити за процесом виконання ним цього завдання, щоб сказати, що потрібне вміння у нього ще не сформувалось. Так само ми не назвемо вмілою гру якого-небудь музиканта, який щойно розучив певну п'єсу.

Вміння є там, де знання певної справи стає керівництвом до швидкого і успішного її виконання, переборення труднощів, що виникають при різних його умовах. Необхідною ж внутрішньою умовою вміння є також певна вправність у виконанні тих дій, з яких складається дана діяльність. Вміє водити автомашину той, хто, керуючись відомими йому правилами, робить це вправно, чітко і бездоганно, той, хто мас навички в цій справі. Вміє складати план той учень, у якого вироблені певні навички роботи над текстом. Так само і вміння грати на будь-якому інструменті, малювати, виконувати фізкультурні та інші завдання завжди спирається на певні навички [9].

На тісний зв'язок уміння із знаннями, розумінням справи вказує саме значення слова «уміння» (від «ум» — розум). Проте це є тільки одна сторона вміння. Вміє той, хто не тільки знає, а й застосовує ці знання на практиці, ефективно використовує необхідні для даної діяльності засоби, вправно, досконало і продуктивно її виконує. Ці риси ми маємо на увазі, коли говоримо про «вмілі руки» людини, про її вмілість у тій чи іншій галузі діяльності.

Діяльність людини часто складається з цілого ряду різних дій. Тому вміння її виконувати також складається з ряду часткових умінь. Так, уміння водити автомашину включає такі складові моменти, як уміння завести мотор, регулювати його роботу, керувати рухом, стежити за ближчим і дальшим його полем, за роботою машини і т. п. Комплекс цих умінь, тісно пов'язаних між собою і в достатній мірі вправлених, і складає те, що називають умінням водити машину. Вміння учня вчитися включає такі моменти, як уміння планувати свою домашню навчальну роботу, братися в певні години за її виконання, раціональними способами заучувати заданий текст, виконувати письмові завдання, контролювати результат виконання.

Людина усвідомлює мету дії, шлях досягнення цієї мети, техніка ж її досягнення функціонує сама собою, більш чи менш автоматизовано. Вдосконалені шляхом багаторазових вправ компоненти вмінь, що виявляються в автоматизованому виконанні дій, називаються навичками. Так, уміння водити машину включає цілий комплекс навичок. Уміння учня працювати над текстом потребує навичок читати, писати; вміння розв'язувати арифметичні задачі — навичок виконувати арифметичні операції; грати на піаніно — техніки гри на цьому інструменті і т. д. Отже, автоматизуються операції, що входять до складу дії [4].

Наявність таких навичок дуже полегшує людині виконання її свідомих завдань. За свідомістю лишається можливість починати, регулювати і кінчати дію, рух, самий же рух відбувається без всякого дальшого втручання волі, будучи реальним повторенням того, що робилося вже тисячі раз (Сєченов). Людина пише, наприклад, лист. Вона зайнята при цьому викладом його змісту на папері; самий же процес писання, виведення окремих літер відбувається автоматизовано. Діяльність її при цьому є свідомою з початку і до кінця. Людина може усвідомлювати і автоматизовані її компоненти, тобто рухи, з яких складається дана діяльність. В разі потреби вона може спрямовувати свою увагу на саму техніку написання літер (з метою, наприклад, вивести їх каліграфічне красиво). Ми можемо усвідомлювати рухи наших артикуляційних органів при вимові звуків мови, звичні рухи пальців при грі на музичному інструменті з метою їх проконтролювати, змінити дещо в них. Усвідомлення їх настає часто при труднощах, перешкодах у їх виконанні.

Із сказаного ми бачимо, що різниця між вмінням і навичкою відносна. Навичка є усталеним і автоматизованим складовим моментом уміння виконувати певну діяльність, яке включає цілий комплекс навичок.

Процес формування вмінь і навичок відбувається в різних випадках по-різному, залежно від завдань діяльності, її змісту, характеру використовуваних у ній засобів, їх складності і ступеня розвитку людини, яка оволодіває ними. Проте в цьому процесі є спільні риси, які нам треба передусім охарактеризувати.

Уміння й навички формуються у людини в процесі її навчання. У цьому процесі виділяються три основні його фази. Перша фаза розпочинається з усвідомлення завдання і способів його виконання. Навчаючи учнів писати, їх теж знайомлять з тим, як треба виводити кожну літеру. За цим ті, хто навчаються, пробують застосувати одержані пояснення на ділі, тобто виконувати відповідні дії. Перші спроби бувають недосконалими. Кожен елемент виробничої дії чи акту написання букви вимагає від виконавця спеціальної уваги до себе і зусиль, відбувається поволі. Виконання окремих дій і об'єднання їх в єдине ціле (наприклад, елементів — у букву, букв — у слово) потребує значного напруження і супроводиться великою кількістю зайвих рухів. Внаслідок цього дії є неточними, невлучними, трапляється багато помилок. Новачок, що навчається писати, перетягає за лінійку, замінює одну букву іншою, акт писання супроводиться у нього рухами язика, голови, а часом і всього корпусу [11].

Внаслідок вправ виконання дії прискорюється і полегшується. Усуваються зайві рухи і зменшується напруження при її виконанні. Це значить, що іррадіація збудження, яка мала місце на початку цього процесу і зумовлювала велику кількість зайвих рухів, змінюється його концентрацією. Зайві рухи поступово гальмуються, як неадекватні ситуації.

Важливу роль при цьому відіграє диференціювальне гальмування, яке й допомагає усуненню непотрібних рухів, що спостерігаються на першому етапі формування вмінь і навичок і не знаходять дальшого «ділового підкріплення», а також спеціалізація адекватних рухів. Останні стають економнішими, чіткішими і точнішими. В міру того, як порядок їх виконання усталюється, забезпечення його, підтримка стереотипії для нервової системи дедалі полегшується.

Відомо, що чим більше вправляється рука у виконанні певних (виробничих, музикальних та інших) дій, тим більше вона стає здатною відчувати всі деталі своїх рухів. Уявлення дії, яке на першій фазі вправності було переважно зоровим, доповнюється руховими його компонентами.

Вирішальне значення у формуванні вмінь і навичок має регулювання рухів на основі самоконтролю. Самоконтроль сприяє виробленню тонких зорових, слухових і рухових диференціювань, а це веде до точності дій. У процесі зростання вправності зоровий контроль за ходом дії, що має провідне значення на початку вправляння, поступово зменшується, поступаючись руховому контролю, тобто контролю дії самими органами, якими вона здійснюється. Це набагато прискорює темп виконання дії. Але зоровий контроль не зникає зовсім. Наочно-дійові операції бувають необхідні на всіх етапах формування вмінь та навичок, тому в процесі діяльності навіть при високій вправності доводиться вдаватись до зорового контролю, особливо при використанні в роботі вимірювальних приладів.

У міру того, як рухи автоматизуються, змінюється роль зорового сприймання в процесі виконання дії. Так, навчаючись читати, учень вимовляє ту букву чи склад, який при цьому сприймає. Він переходить до сприймання дальшої букви чи складу слова, вимовивши попереду сприйняте. Те саме має місце при початковому розучуванні за нотами фортепіанної п'єси, друкування на друкарській машинці у тих, хто починає оволодівати технікою цієї роботи. На перших порах таке поєднання зорового сприймання і дії неминуче і необхідне, але воно дуже уповільнює виконання завдання. Внаслідок вправляння сприймання починає дедалі більше випереджати дію. Наприклад, при швидкому, виразному читанні вимова прочитаного випереджається сприйманням не лише окремих складів, а й цілих слів, що йдуть за тим словом, яке вимовляється. Сприймання друкарки, що друкує текст, музиканта, що грає по нотах, випереджає рухи їх пальців. Сприймані наст>пні елементи тексту підготовляють дальші рухи і тим забезпечують швидкий темп і вищу ефективність виконання дії [7].

Формування вмінь і навичок починається звичайно з словесних пояснень і засвоєння правил дії. Оцінка виконаних дій, усвідомлення їх результатів так само здебільшого здійснюється за допомогою слова. Слово, включаючись в процес формування вмінь і навичок, сприяє виробленню чіткої послідовності, темпу і ритму рухів, їх системи. Це значить, що ті тимчасові зв'язки, які с основою цього процесу, утворюються не тільки в першій, а і в другій сигнальних системах. Значення зв'язків другої сигнальної системи особливо зростає в формуванні вмінь читати, писати, розповідати, працювати над текстом, виконувати інші види розумової діяльності.

У міру того, як утворювані вміння і навички стають більш сталими, відпадає потреба кожен раз згадувати правило чи спосіб дії, свідомо керувати виконанням кожної окремої ланки даної дії, можна більше стежити за процесом становлення її результату, за його якістю.

Проте, хоч би якою звичною, автоматизованою була дія, свідомий контроль над нею ніколи не припиняється. Ми зразу усвідомлюємо відхилення від необхідного правила чи способу ЇЇ виконання. Ми помічаємо, наприклад, неправильний рух руки при письмі, неправильну вимову слова, помилку в виробничій операції, в рухах при керуванні автомашиною тощо і вносимо корективи в наші дії. Отже, хоч дія відбувається тут автоматизовано, вона залишається свідомо контрольованою дією.