Курсовая работа: Війна в Афганістані
1989
• 23-26 січня — операція «Тайфун», остання радянська бойова операція в Афганістані.
• 4 лютого — останнє підрозділ Червоної Армії залишило Кабул [24].
• 15 лютого — з Афганістану повністю виведені радянські війська. Висновком військ 40-ї армії керував останній командувач Обмеженим контингентом генерал-лейтенант Б. У. Громов, який, як стверджують, останнім перейшов прикордонну річку Аму-Дар'я (р. Термез)[25]. Гуманітарний аспект бойових дій Така хронологія військових подій Афганської війни. … За межами країн соціалістичної співдружності майже хто б сумнівався у цьому, що комуністичний режим в Афганістані неспроможний самостійно існувати, і після її висновку звідти підрозділів Радянської армії нічого не залишиться, крім ненависть до російським, країна ж впаде в довгий час хаосу і громадянської війни. Навіть вище радянське керівництво і верхи генералітету багато в чому поділяли ці думки у країнах, і саме тому продовжували наполягати на подальшому військовому втручанні. Радянські лідери просто більше не мали іншого виходу - вони допустити падіння марксистського уряду. Проте, афганські повстанці, маючи лише обмеженим арсеналом зброї, яке діставалося ним здебільшого від руйнації афганської армії (до кінця 1980 року становила 30% від міста своєї і так раніше скороченою чисельності), і навіть невідь що значної допомогою ззовні (переважно ракети земля-повітря), надавали агресорові безвихідне опір. Не дивлячись те що, що велике радянське військову присутність у Афганістані було забезпечено величезними технічними і людськими резервами, навіть із найоптимістичнішим оцінкам умиротворення мала б зайняти багато років. Багато чудово пам'ятали у тому, як Росії наприкінці ХІХ століття довелося витратити цілих 25 років на завоювання набагато меншою площею країни на Кавказі - Дагестану.
Політ. й соціальні наслідки...... Попри те що, що увагу світового співтовариства на більшою мірою звернене іншим регіональним збройним конфліктів, афганська проблема досі залишається однією з найбільш гострих в усьому світі. Конфлікти біля колишньої Югославії, Іраку, зіткнення національному грунті колишнього СРСР, проти якими війна в Афганістані викликає менш цікаві, - тому, що утворилися біля Європейського континенту або тому, що мені якнайшвидшому врегулюванні дуже зацікавлені США, інші провідні держави і навіть увесь світ загалом. Адже, приміром, від положення у колишньому у Радянському Союзі залежить багато в чому стабільність в масштабах всієї планети - недарма після недавніх подій не IX з'їзді американці запропонували нам більш 1,5 млрд. доларів для стабілізації становища, що даремно грошей не роздають! Проте, за більш глибокому розгляді, афганська проблема зачіпає інтереси як жителів цієї країни, а й же Росії та всіх країн Співдружності Незалежних Держав і, можливо, усього світу цілому. Поки що врегулюють цю кризу, СНД, певне, зможе повністю відгородитися Афганістану - але це непросто, як здається. Ситуація навколо Афганістану для держав-членів Співдружності зводиться переважно до трьох моментів. По-перше, біля цієї країни проживає дуже багато туркменів, узбеків і таджиків, що дуже тривожить колишні середньоазіатські республіки СРСР. По-друге, проблема військовополонених. Лідери афганської опозиції неодноразово заявляли, що проблему військовополонених вирішить відразу й тільки тоді, як СРСР припинить поставку озброєнь Кабул. Але, природно, ці зобов'язання були виконані, оскільки, продовжуючи утримувати військовополонених, моджахеди будуть й надалі мати важелі тиску країни Співдружності, особливо у області виділення коштів у відновлення зруйнованої радянсько-афганської війною економіки. Претензії Афганістану отримати відшкодування правонаступниками СРСР збитків війни - ще одне болять в российско-афганских відносинах. У у відповідь численні заяви такого змісту керівництво Росії прийняло заяву від 15 листопада 1992 року, у якому, зокрема, говориться у тому, що Росія брати участь у відновленні зруйнованого господарства Афганістану, що постачання мирних товарів не припиняться І що Росія всіляко допомагати багатостраждальному афганському народу гуманітарної допомогою та інші можливими засобами. Становище в Афганістані за оцінкою західної преси "різко загострило відносини між Сходом і Заходом й призвело до переоцінці міжнародної ситуації у цілому у через відкликання нове і більш тверезо на небезпека, яку політика СРСР може глобальної стабільності і журналіста міжнародного світу". Відразу й казки надовго погіршилися, приміром, відносини між двома ядерними наддержавами у сфері двосторонніх угод щодо обмеження озброєнь. Особливу паніку у Західному світі викликало початок кризи, оскільки розцінювалося як переломний той час у радянської зовнішню політику та новий етап міжнародних взаємин у весь світ. Вперше Радянський Союз перед застосував організовану збройну силу поза своїх меж упорядкування і країн усіма визнаного прорадянського блоку Східної Європи. Запровадження обмеженого контингенту радянських військ у Афганістан було, безсумнівно, нічим не прикритої спробою грубої силою вирішувати долю суверенної й формально несоюзної країни, якої приписувалися далекосяглі наслідки. Природною реакцією Західного світу було протидія радянської агресії, що штовхало капіталістичні країни на зближення. Виключне місце у цій формальному (у межах ООН і НАТО) і неформальному союзі займали США, ще більше утвердилися у своє становище наддержави. Після кількох раундів нарад відносини із своїми європейськими союзниками, які все ж хотів просто виконувати те, що їм скажуть американці, адміністрації Картера вдалося розробити основних напрямів спільної політики, спрямованої на приборкання агресора і стабілізацію положення у регіоні хоч і в усьому у світі загалом. Передбачалося, по-перше, надавати всебічну військову і економічне допомогу Пакистану. По-друге, поставити Радянський Союз перед вибором: або продовжувати свою агресивну політику Афганістані й поплатитися при цьому своїми ледь почавшимися стосунками з Заходом, або зберегти добре ім'я у системі міжнародних відносин. По-третє, як більше віддалену перспективу США вже без своїх союзників планували посилити свій військову присутність і розвинути мережу оборонних систем і військових інституцій у регіоні Ще одного удару за СРСР завдали країни третього світу. На приклад, конференція ісламських країн Ісламабаді більшістю голосів засудила дії Радянського Союзу як агресивні, не дивлячись на надану їм тривалу допомогу багатьом із цих країн. Єдність мусульманських держав, проте, було набагато порушено недавньої Ірано-Іракською війною, і тому де вони давали як або значною мірою проводити зовнішній політиці СРСР. Лідируючу роль підштовхуванні СРСР до переговорів виведення військ з Афганістану грали Західні країни. Передбачалася навіть можливість частини контингенту на столиці й окремих значних центрах країни підтримки комуністичного режиму. Президент Франції Вальрі Гискар д`Естан і канцлер ФРН Гельмут Шмідт особисто розмовляли з Брежнєвим про можливість таких переговорів, та марно. Спричинено це були зрозумілі: афганський комуністичний режим очевидно виношувався у СРСР не мав майже ніяких особливих шансів вижити без військової підтримки свого заступника. "Навряд щось змусить російських кинути свій режим в Афганістані напризволяще"- так і не безпідставно вважало більшість політиків у країнах. Зараз, після розпаду Радянського Союзу, і зникнення "червоною загрози", значення афганського кризи оцінюється дещо інакше. Військове втручання у внутрішні справи Демократичної Республіки Афганістан викликало різке загострення міжнародної обстановки і кілька днів загальмувала переговори з скорочення озброєнь. Радянсько-афганська війна забрала близько 19000 життів радянських солдатів та нелічене кількість афганських повстанців і мирних жителів. З іншого боку, ця війна багато років наблизила найглибший економічний та політичний криза у СРСР, розпад Союзу, і крах комуністичного режиму. Засобами масової інформації, особливо у США, широку підтримку одержало викликане цим конфліктом нарощування американської присутності у світі і розроблена адміністрацією США на чолі з Президентом Картером так звана "доктрина Картера", що складається з низки заходів політичного та скорочення економічної на Радянський Союз перед та її зовнішній політиці. По-перше, пропонувалося встановити ембарго на поставки збіжжя у СРСР; по-друге, скорочувався перебуваючи лише з стадії становлення обмін у культурній, наукової та програмах технічної областях. По-третє, більшість західних держав бойкотували Олімпійські гри акторів-професіоналів у Москві 1980 року. По-четверте, США тиснули на європейські країни й Японію, вимагаючи скоротити надання кредитів Радянському Союзі. Масовому читачеві торочилося, що у Радянський Союз перед і більшість країн світу діють лише силове вплив. "Доктрина Картера" повідомляла зону Перської затоки життєво важливою для економіки США, через що американці готові піти на будь-які заходи до застосування зброї задля забезпечення своїх інтересів у регіоні. Проте, передбачені доктриною заходи могли спрацювати повністю через те, що стабільне становище економіки деяких європейських держав, зокрема Німеччині й ФРН, багато в чому від експорту продукції важкої індустрії у СРСР; у разі відмови від торгівлі із колишнім Радянським Союзом приніс б суттєві внутрішні економічні потрясіння - дуже вагомий чинник у політиці європейських урядів. Ембарго на поставки зерна завдало удару економіці країн Північної Америки - самих навіть, особливо, Канади. Олімпійські гри таки відбулися, адже основна маса африканських і з азіатські країни не приєдналися до бойкоту. Усі ці фактори зірвали застосування сильного політичного економічного тиску на СРСР повної їх ступені та позначилися на внутрішньому становищі країн Заходу, і Адміністрація Рейгана мусила все висунути свою. На початку січня 1980 року США взяли він ініціативу виступи перед Радою Безпеки ООН, який кваліфікував акцію Радянського Союзу як відкрите застосування збройної сили поза своїх меж упорядкування і військову інтервенцію. СРСР наклав вето на резолюцію Ради Безпеки; його підтримали п'ять держав-членів Ради з третього світу. 14 січня 1980 року Генеральна Асамблея ООН у своїй Надзвичайній сесії підтвердила резолюцію Ради Безпеки 108 голосами проти 14 - явне і повний дипломатичне поразка СРСР. Країну Рад підтримали лише напівколоніальні й навіть відверто симпатизуючі їй країни. Утворився майже єдиний фронт західних і держав третього світу, зокрема арабських і мусульманських, які проголосували на таку резолюцію. Навіть Ірак, довгий час одержавши військову і допомогу із Росії, відвернувся від колишнього заступника. Радянсько-американське заяву від 13 вересня 1991 року проголосила право афганського народу визначати долю до втручання державних ззовні, підкреслило припинення бойових дій, негайного проведення вільних виборів і навіть створення перехідного механізму під егідою ООН. Того ж день були взаємно припинені постачання зброї до Афганістану. 15 листопада 1991 переговорів між делегаціями від моджахедів і південь від СРСР і ВЦВК РСФРР представники афганської опозиції, у прийнятому спільному заяві заявила про свою згоду з перерахованими у радянсько-американському документі заходами щодо врегулюванню ситуації у регіоні.
В ті далекі - 7 квітня 1988 року міністр оборони Радянського Союзу Д.Язов підписав директиву, в якій ішлося: «Виведення військ, у разі підписання Женевських угод між Афганістаном та Пакистаном, здійснити відповідно до затвердженого плану з 15 травня 1988 року по 15 лютого 1989 року в два етапи...». До моменту підписання Женевських домовленостей чисельність радянських військ в Афганістані становила 103 тисячі чоловік. Виведення військ почалося за затвердженим графіком, поетапно й послідовно. Подію висвітлювали понад 200 кореспондентів, яким було надано всі можливості для повного і правдивого її показу. З початком виведення військ збройна опозиція посилила тиск на режим Наджибулли. Активізувалися бойові дії, енергійніше велася робота з розкладання держапарату, збройних сил Афганістану, робилися спроби захопити владу в ряді провінцій.
За свідченнями представників контрольних органів ООН, Радянський Союз і Афганістан повністю й точно виконували взяті в Женеві зобов’язання. США і Пакистан ці домовленості, по суті, ігнорували. Механізм контролю ООН виявився неефективним. Його представники навіть не були допущені на бази і центри підготовки моджахедів, розміщені в Пакистані. Конкретні факти порушень Пакистаном Женевських угод регулярно доводилися до Місії добрих послуг ООН у Кабулі. Проте ніяких санкцій щодо Пакистану з боку Радбезу ООН так і не було. Збройна опозиція пішла на загострення ситуації в країні.
По завершенні першого етапу виведення військ збільшилася кількість перекинутих караванів із військовими вантажами. Тільки у вересні—жовтні на територію Афганістану прибуло 180 караванів зі зброєю. Не переставали засилатися в Афганістан іноземні військові радники. Значну матеріальну, фінансову та допомогу порадами заколотникам у цей час надавали Саудівська Аравія і США. Американські спецслужби в Пакистані перейшли навіть до організації безпосереднього керівництва збройною опозицією. У Пешаварі спеціальне представництво у зв’язках із «рухом афганського опору» очолив помічник посла США в Ісламабаді Мак-Вільямс (колишній секретар Посольства США в Кабулі).
Водночас Пакистан висував претензії до Радянського Союзу, звинувачуючи його в нібито нарощуванні угруповання військ в Афганістані. Позиція США безпосередньо впливала на поведінку Пакистану. Спираючись на підтримку американців, Зія Уль-Хак і лідери афганської опозиції стали диктувати свої умови Радянському Союзу, Афганістану, ООН.
На прес-конференції в Москві Горбачов заявив: «Угоди є угоди. Ми бачимо, що робить Пакистан. Я не хочу вникати в деталі. Я лише хочу підкреслити, що спроби торпедувати угоди можуть мати серйозні негативні наслідки». Тобто Москва протестує проти невиконання Женевських угод США і Пакистаном, але виведення військ продовжує. З цього випливає: якщо угода не спирається на силу, то вона трактується сильнішою стороною на власний розсуд. Американців цілком влаштовувала піддатливість Горбачова, його готовність іти на постійні й односторонні поступки на шкоду інтересам власної країни. Зневажливе ставлення до Радянського Союзу проявилося тоді вперше. Хоча ще ніщо не віщувало розвалу соціалістичного табору та Радянського Союзу, західні аналітики це вже прогнозували. США і Пакистан продовжували нарощувати допомогу заколотникам, одночасно тиснучи на Горбачова в плані точного дотримання графіка виведення військ. Висловлюючи протести й попередження, радянські керівники, звісно ж, усвідомлювали, що їх безцеремонно обвели навколо пальця.
Військово-політична обстановка в Афганістані по закінченні першого етапу загострилася повсюди. У ключових районах країни становище було напружене, заколотники обстрілювали гарнізони, адміністративні центри, військові та промислові об’єкти. Вони створювали запаси зброї, боєприпасів, посилювали свої загони та групи. Керівники партійно-державного апарату займали в цей час пасивну позицію. Дехто з них ігнорував вимоги постанов, наказів, директив, законів. Декларований урядом курс на національне примирення мав загальний, розпливчастий характер, практичними діями не підкріплювався. Заклики до налагодження контактів з опозицією не спиралися на чітко виражену програму.
Через кілька місяців радянські війська мали залишити Афганістан. У штабі 40-ї армії тривала напружена робота, робилося все, щоб цей етап виведення, як і перший, пройшов успішно. До зміни ситуації готувалося й афганське керівництво, але своєрідно. Збройні сили Афганістану достатньою мірою були оснащені всім необхідними. Однак замість уживати заходів для підвищення їхнього моральног