Курсовая работа: Вінниччина в добу Директорії (1917-1919 рр.)
13 лютого (до приходу австро-угорських частин), евакуювавшись до Полтави[13] . Після їхнього відходу вже 15 лютого у Вінниці відновило свою роботу міське самоврядування. Міська дума почала на своєму засіданні розглядати суто мирні питання: про покарання неплатників податку, затвердження штату міських службовців, включення церковно-парафіяльних шкіл до числа міських, про асигнування 900 крб. комісії з охорони міста, коштів на підтримку лікарень. Того ж числа Вінницька дума заявила про своє приєднання до Комітету союзу міст Північної України[14] .
Зрозуміло, що на заваді здійсненню багатьох соціальних проектів та нормальному функціонуванню міського життя стояли політична нестабільність у країні та загальна господарська розруха. Ситуація погіршувалася і дефіцитом міського бюджету за минулий рік, який складав 700 тисяч крб. У цих умовах дума 14 квітня 1918 р. порушує клопотання перед центральним урядом про короткотермінову позику на поточні витрати в розмірі 1 млн.крб.а також про видачу допомоги на покриття дефіциту бюджету на суму в 500 тис. крб.
Додаткові труднощі для міської влади створювала також присутність у Вінниці окупаційних військ. Зазначимо, що Вінниця була окупована 514 польовим угорським корпусом, частинами 2-ї Східної австро-угорської армії та деякими іншими. 8 березня вінницький комісар оповістив населення, що австро-угорські війська були запрошені з метою очищення України від більшовиків та наведення порядку. При цьому гарантувалися недоторканність громадян УНР танедопущення щодо них насильницьких дій. У свою чергу австро-угорське командування запевнило населення окупованих територій у невтручанні у внутрішні справи українців та у незастосуванні санкцій до осіб, які добровільно здадуть зброю. Проте на практиці стосунки австро-угорців та місцевого населення були далеко не безхмарними. До того ж вони погіршились введенням у дію закону про воєнно-польові суди, що було явним порушенням мирного договору з боку австро-угорського командування[15] . Особливе обурення серед вінницької громадськості викликав наказ австрійського військового коменданта, в якому, серед іншого, встановлювалася смертна кара за «будь-яке порушення спокою і порядку», псування громадських складів, магазинів, телеграфних і телефонних дротів тощо. За цим наказом встановлювалася також система обов'язкових доносів на осіб, які «вороже ставляться до австро-угорського війська, що перебуває на землях України». Цим самим грубо порушувалися закони та суверенітет України, а також елементарні права громадянина. Наслідком такої позиції австро-угорського командування стала резолюція міської думи від 13(26) березня 1918 р. зі скаргою до Ради Народних Міністрів та Центральної Ради на незаконні дії «союзників»[16] .
Останні не дуже церемонилися з місцевою владою і під час проведення численних самовільних реквізицій продовольства, сировини та готових промислових виробів. Так, за розпорядженням австро-угорського коменданта м. Вінниці полковника Горошкевича на Вінницькій взуттєвій фабриці «Ястреб» на початку квітня 1918 р. було реквізовано всі запаси шкіри та взуття. Збереглася також скарга від 11 квітня того ж року про те, що австрійці без дозволу української влади вивезли із Вінниці до Жмеринки кілька партій сала.
Подібна поведінка австрійців в Україні, на думку історика І. Нагаєвського, диктувалася примарою голодної катастрофи в Австро-Угорщині, а також значною присутністю польського персоналу в австрійській армії, який був здебільшого неприхильне настроєний до української справи.
Тим часом, 29 квітня 1918 р. в Україні сталася зміна влади. Для багатьох політичних сил в країні ставала все очевиднішою неспроможність уряду Центральної Ради забезпечити в державі належний лад та стабільність. Саме тому делегати хліборобського з'їзду, які зібралися того дня в Києві, прийняли рішення про розпуск Центральної Ради та проведення виборів гетьмана України. Близько 6500 делегатів з'їзду віддали свої голоси за нащадка українського аристократичного роду Скоропадського.
Після цього прихильники гетьмана майже без боротьби оволоділи усіма державними установами в столиці та на периферії. У Вінниці, наприклад, переворот виявився у тому, що начальник міської міліції Іван Мартиновський випустив оголошення, в якому зазначалося: «Повідомляю мешканців міста Вінниці в тім, що вся влада на Україні належить Гетьману всієї України Павлу Скоропадському, котрого визнано військовим командуванням германським та австро-угорським, і виявившого готовність у випадку необхідності підтримувати тут владу своєю збройною силою і суворо карати за непідкорення цій владі, в повнім єднанні з українською адміністрацією»[17] .
Прийшовши до влади, П. Скоропадський чи не найперше приступив до реформування місцевих владних органів. Замість посад губернських та повітових комісарів вводилися губернські та повітові старости, які були представниками центральної влади на місцях. Спочатку посаду губернського старости було запропоновано голові губернського продовольчого комітету О.А. Савостьянову, однак, через відмову останнього ця посада 19 травня 1918 р. дісталася голові Проскурівської повітової земської управи С.І. Кисельову (обіймав її незмінно аж до повалення гетьманського режиму)[18] .
Подібна ситуація була і з обранням повітового старости: після відмови від посади представника партії конституційних демократів Павла Ренненкампфа Вінницький повіт лише 24 травня дістав свого старосту (ним став лікар А.Р. Левченко).
Ще раніше було сформовано Вінницьку міську управу, яка не функціонувала аж з 20 вересня 1917 р. Це сталося на засіданні міської думи 29 квітня 1918 p., де й було обрано керівництво управи. Очолив міську управу колишній директор Вінницького громадського банку А.Р. Фанстіль.
Вибори управи спричинили гострий протест українських соціал-демократів, яких підтримав і гласний В.В. Боржковський. У своїй заяві вони стверджували, що Вінницька міська дума «не признавала потрібним допустити в склад Городської Управи представника української нації». В свою чергу, голова думи І.Я. Слуцький заявив, що українські соціал-демократи персональне ставлення до їхнього кандидата прийняли за національне. Поступово цей інцидент було залагоджено.
30 травня міська управа працювала вже на повну силу. Цьому немалою мірою сприяв і розподіл обов'язків між її членами. Зокрема, питаннями народної освіти, бібліотек, оренди земель та лавок займався В. В. Боржковський; фінансами, податками, метричними єврейськими книгами, посімейними списками, пивними та рейнськими погребами — Я.М. Волошин; квартирно-військовими справами, міліцією, пожежною командою, театром - Л.А. Длуголенцький; працею, підприємствами, трамваєм, водогоном, ломбардом, друкарнею,ремонтами, видачею дозволів на будівництво, мостами, тротуарами — П.С. Казанасмас; благоустроєм міста в санітарному плані, обозом, бульварами, садами, притулками і бійнями — М. П. Омельченко[19] .
Значних змін у цей час зазнає і система правоохоронних органів. Замість міської міліції у червні була створена Державна варта, яка безпосередньо підпорядковувалася Міністерству внутрішніх справ, а не міському самоврядуванню. Очолив Державну варту у Вінниці С.А. Мончинський.
За новим законом для служби у Державній варті встановлювався віковий ценз — 23 роки. Варто також відзначити, що територія міста була розбита на 11 округів, до кожного з яких, окрім службовців Державної варти, прикріплювалося по 40 австрійських жандармів.
Новостворені правоохоронні органи одразу ж активно зайнялися боротьбою з різного роду бандитизмом. Цьому сприяв і наказ губернського старости від 1 червня 1918 р. про необхідність усім мешканцям Поділля негайно здати зброю. Усі попередні дозволи на зберігання та носіння зброї були чинними до 15 червня 1918 р. Виконуючи цей наказ, на початку червня 1918 р. міська варта спільно із австрійцями (4 роти солдат, 60 піших та 40 кінних жандармів) провела облаву в районі Замостя. В результаті цієї акції було затримано близько 60 злочинців, у яких вилучено значну кількість грошей та зброї.
З метою стабілізації внутрішнього становища у місті 14 травня було видано наказ, за яким без дозволу губернського старости заборонялося проведення будь-яких з'їздів та зборів. Згодом, 6 червня, без аналогічного дозволу були заборонені різні гуляння, вечірки, вистави, концерти, бали та інші велелюдні заходи. Досить часто порядок у місті забезпечувався спільними зусиллями міської влади та австро-угорського командування.
Більшовики не могли змиритися із втратою своїх позицій. На початку червня 1918 р. вони створили губревком, який координував та спрямовував роботу партизанських загонів (військовим керівником повстанського руху був І. Ткачук, учитель за професією).
Значною подією в житті українських більшовиків був І з'їзд їхньої партії (КП(б)У), який відбувся 5—12 липня 1918 р. в Москві. Вінницьку організацію на з'їзді представляв О.В. Снегов (Фалікзон).
Виконуючи настанови з'їзду, представники більшовицьких організацій Поділля в кінці липня 1918 р. зібралися підпільно у Жмеринці на свою першу губернську конференцію, де було створено Подільський губернський комітет їхньої партії. Лейтмотивом роботи конференції послужили заклики до посилення агітаційної та збройної боротьби проти гетьманського уряду та його австро-угорських і німецьких союзників. Слід сказати, що таким настроям об'єктивносприяла поведінка гетьманських союзників, які великими партіями вивозили з України награбоване у селян зерно та промислову сировину. У відповідь підпільні більшовицькі осередки України організували загальний страйк залізничників (14 липня — 20 серпня 1918 p.), який зачепив і Вінницю.
Одночасно із страйком залізничників Всеукраїнський центральний військревком готував у серпні проти гетьмана та його союзників збройне повстання. Проте з середини серпня у Вінниці та інших містах Поділля відбулися масові арешти (О.В. Снєгова, керівника повстанських загонів у Вінниці Я.П. Тимощука та ін.). Незважаючи на арешти, вже у вересні 1918 р. більшовики знову посилюють свою активність, ведуть антиурядову агітацію та створюють підпільні загони.
Окрім більшовиків, на Поділлі у березні 1918 р. з'являється нова політична сила — російсько-монархічна організація «Общество Красной точки». Це товариство, яке опиралося на офіцерів російської армії, виступало як проти української держави, так і проти союзницьких військ. Центр цієї організації перебував у Вінниці, а філії — в Брацлаві, Журавлівці, Рахнах та Літині[20] . Виконавчий комітет товариства очолював Константінов, начальником карального загону був штабс-капітан М. Огнєв. Крім цих осіб, під прокламаціями товариства також досить часто підписувався член виконавчого комітету І. Советников[21] .
Згадане товариство ставило собі за мету створення бойових загонів під керівництвом досвідчених офіцерів, які мали розбити та вигнати за межі Подільської губернії польські легіони, розстріляти усіх вожаків українського руху («зрадників Росії»), роззброїти євреїв та конфіскувати у них майно, роздати конфісковану у ворогів зброю та майно сільським комітетам для рівномірного розподілу серед населення.
Плани російських монархістів викликали різко негативне ставлення як влади УНР, так і гетьманської адміністрації. Наприклад, Подільський губернський комісар у повідомленні губернському коменданту від 30 квітня 1918 р. сповіщав: «Вважаючи цю організацію дуже шкідливою..., пропоную Повітовим Комісарам вжити всіх заходів до розкриття цієї організації і заарештування її членів»[22]
На жаль, гетьманська влада досить часто вдавалася і до репресій, щодо українських патріотів, особливо до колишніх членів Центральної Ради та представників таких національних партій, як есери та соціал-демократи. Показовою у цьому плані є доля голови правління Подільського Союзбанку П.П. Відибіди, арештованого у Вінниці в ніч з 22 на 23 червня 1918 р. Державною вартою. У проханні керівництва Подільського Союзбанку на ім'я міністра внутрішніх справ Української Держави від 25 червня зазначалось, що «Відибіда давно вже працює в Союзі, що об'єднує більш ста кредитових кооперативів Поділля, робить мільйонні обороти та постачає населенню Поділля сільськогосподарські машини, знаряддя, та різні товари. В свій час Союз поставив для армії мільйони пудів хліба та різних продуктів. В часи більшовицької руїни, коли жодна влада не в силі була встановити на місцях порядок, захистити державне майно від грабування, наш Союз на чолі з добродієм Відибідою взяв в свої руки охорону державного військового майна, зібрав і зберіг його на мільйони і зараз передає представникам державної влади. Збирання, охорона та передача військового майна провадились виключно членом правління Відибідою. Взагалі, вся діяльність нашого Союзу провадилась під керівництвом і при самій близькій участі Відибіди, який завжди стояв на чолі кооперативного життя на Поділлі. Арешт Відибіди поставив наш Союз в дуже прикре становище і товариства, які він об'єднує, і загрожує великими втратами кредитовій кооперації Поділля»[23] .
Окрім Відибіди, тоді ж у Вінниці були заарештовані колишні члени Вінницької Ради П.Т. Бунт, Д.Н. Кошмак, С.С. Мельниченко та М.К. Козоріс (останній, як галичанин, був переданий австрійцям). Все ж масштаб та характер репресій при гетьманському режимі не йшли у жодне порівняння з більшовицькими репресіями. До того ж заарештовані за наполяганням громадськості невдовзі були звільнені із в'язниці (зокрема, Відибіда — 30 червня, а Кошмак, Мельниченко та Бунт — 5 липня).
Досить плідною у цей період була робота органів міського самоврядування. Так, міська дума з метою усунення дефіциту свого бюджету 19 травня 1918 р. ухвалює рішення про взяття безпроцентної позики в розмірі 200 тис. крб. у Брацлавського повітового земства[24] .
Іншою постановою, від 27 червня 1918 р., дума на підставі закону від 25 січня 1918 р. встановила у торговельно-промислових закладах 8-годинний робочий день, а також святковий відпочинок для їхніх працівників.
У цей же час у місті значно пожвавлюється кооперативний рух. Ще у 1915 р. виник і успішно діяв Подільський союз кредитних і ощадно-позичкових товариств (з 1918 р. -Подільський Союзбанк). У 1918 р. він об'єднував 146 кредитних та ощадно-позичкових товариств Подільської губернії з круговою відповідальністю до 40 млн. крб. Виплата річних за внесками складала від 4 до 6 %. Головою Ради Союзбанку був відомий громадський діяч Й.Ю. Лозінський, почесним головою Ради - письменник Д.В. Маркович, головою правління - П.П. Відибіда.
Крім цього, у Вінниці у липні 1918 р. було засновано також «Вінницьке кредитне і торговельно-промислове на паях товариство». Головним Ініціатором створення цього товариства був бухгалтер міського банку К.С. Титоренко.