Курсовая работа: Влада і право
До доказів, за допомогою яких установлюються фактичні обставини в справі, подаються процесуальні вимоги відносності, допустимості і повноти.
Вимога відносності означає прийняття й аналіз тільки тих доказів, що мають значення для справи, тобто сприяють установленню саме тих фактичних обставин, із якими застосовувана норма права зв'язує наступ юридичних наслідків (прав, обов'язків, юридичної відповідальності). Наприклад, у відповідності зі ст. 56 Арбітражного процесуального кодексу РФ арбітражний суд приймає тільки ті докази, що мають відношення до справи, що розглядається.
Вимога допустимості говорить, що повинні використовуватися лише визначені процесуальними законами засоби доведення.
Вимога повноти фіксує необхідність установлення всіх обставин, що мають значення для справи. Їхнє неповне з'ясовування є підставою до скасування або зміни рішення суду.
2. Сутність юридичної оцінки фактичних обставин, тобто їхньої юридичної кваліфікації, складається в тому, щоб знайти, вибрати саме ту норму, що за задумом законодавця повинна регулювати фактичну ситуацію, що розглядаеться. Цей пошук відбувається шляхом порівняння фактичних обставин реального життя і юридичних фактів, передбачених гіпотезою застосовуваної правової норми, і встановлення тотожністі між ними. Виходить, для правильної юридичної кваліфікації фактів, установлених на першій стадії, варто вибрати (знайти) норму (норми), прямо розраховану на ці факти. У чому тут труднощі?
Основна труднощь полягає в тому, що далеко не завжди підлягає застосуванню норма, гіпотеза якої охоплює фактичну ситуацію. Для усунення сумнівів необхідно проаналізувати обрану норму, установити дію закону, що містить цю норму, у часу, у просторі і по колу осіб.
Юридична кваліфікація полегшує роботу правозастосовувача по з'ясуванню кола підметів установленню фактів. З'ясовуються не будь-які факти, а лише ті, що передбачені в гіпотезі обраної норми. Типова помилка в цій ситуації - коли починають «підганяти» факти під гіпотезу обраної норми. У юридичній практиці з'ясовування додаткових обставин часто призводить до зміни юридичної кваліфікації.
Аналіз, тлумачення обраної норми права припускає звертання до офіційного тексту відповідного нормативного акта, ознайомлення з можливими доповненнями і змінами його початкової редакції, а також з офіційними роз'ясненнями смислу й змісту застосовуваної норми. Аналіз закону необхідний також для прийняття правильного юридичного рішення, що повинно відповідати вимогам диспозиції (санкції) застосовуваної норми.
3. Зміст рішення по юридичній справі визначається головним чином його фактичними обставинами. Водночас при винесенні рішення правозастосовувач керується вимогами диспозиції (санкції) застосовуваної норми[5] .
Винесення рішення по справі потрібно розглядати в двох аспектах.
По-перше, це розумова діяльність, що полягає в оцінці зібраних доказів і встановленні на їхній основі дійсної картини того, що сталося, в остаточній юридичній кваліфікації й у визначенні для сторін або винного юридичних наслідків - прав і обов'язків сторін, міри відповідальності винного.
По-друге, рішення в справі являє собою документ - акт застосування права, у якому закріплюється результат розумової діяльності з дозволу юридичної справи, офіційно фіксуються юридичні наслідки для конкретних осіб.
Правозастосувальне рішення грає особливу роль у механізмі правового регулювання. Юридичні норми і виникаючі на їхній основі суб'єктивні права і юридичні обов'язки забезпечені можливістю державного примусу, проте остання реалізується саме по індивідуальному правозастосувальному рішенню, оскільки ці рішення можуть бути виконані в примусовому порядку.
Можливість примусового виконання актів застосування права обумовлює їх особливості і подані до них вимоги обгрунтованості і законності.
Акт застосування права - це правовий акт компетентного органа або посадової особи, виданий на підставі юридичних фактів і норм права, що визначає права, обов'язки або міру юридичної відповідальності конкретних осіб,
Правозастосовчи акти мають ряд особливостей.
1. Вони видаються компетентними органами або посадовими особами. Як правило, це органи держави або їхні посадові особи. Звідси випливає державно-владний характер актів застосування права. Проте державно-владні повноваження нерідко здійснюються недержавними організаціями.
2. Правозастосовчи акти строго індивідуальні, тобто адресовані поіменно визначеним особам. Цим вони відрізняються від нормативних актів, що володіють загальним характером.
3. Акти застосування права спрямовані на реалізацію вимог юридичних норм, тому що конкретизують загальні вказівки норм права стосовно до визначених ситуацій і осіб, офіційно фіксують їхні суб'єктивні права, обов'язки або міру юридичної відповідальності, тобто виконують функції індивідуального регулювання.
4. Реалізація правозастосовчих актів забезпечена державним примусом. При цьому акт застосування права - документ, що є безпосередньою підставою для використання державних примусових мір. Так, здійсненням рішень по цивільних справах займаються судові виконавці[6] .
Акти застосування права різноманітні і можуть бути класифіковані по різноманітних основах.
По суб'єктах прийняття вони діляться на акти органів державної влади, органів державного керування, контрольно-наглядових органів, судових органів, органів місцевого самоврядування.
По засобу прийняття дані акти систематизуються на прийняті колегіально й одноосібно.
По характеру правового впливу акти застосування підрозділяються на регулятивні й охоронні. Регулятивні акти забезпечують реалізацію диспозицій регулятивних норм і владно підтверджують або визначають права й обов'язки сторін; охоронні - реалізацію санкцій охоронних норм, установлюючи міри юридичної відповідальності.
За значенням у правозастосовчому процесі вони можуть бути допоміжними (наприклад, визначення суду про призначення експертизи) і основними (рішення суду по цивільній справі, постанова комісії відділу соціального забезпечення про призначення пенсії і м. д.).
За формою акти застосування діляться на ті, що мають вид окремого документа (вирок суду, постанова про обрання міри пресечення обвинувачуваному), форму резолюції на інших матеріалах справи (затвердження прокурором обвинувачувального висновку, резолюція про передачу матеріалів перевірки в слідчі органи), а в найбільш простих випадках - усний вид (накладення штрафу за безквитковий проїзд у суспільному транспорті).
Акти застосування повинні відповідати вимогам обгрунтованості, законності і доцільності.
Вимога обгрунтованості відноситься до фактичної сторони юридичної справи, до логічних висновків про доказам, що підтверджують або спростовують висновки про факти. Саме ця вимога, як свідчить практика, порушується частіше усього (робляться помилкові виводи щодо фактичної сторони справи, наприклад, осуджується невинна особа).
Вимога законності охоплює юридичні аспекти діла і включає чотири моменти: 1) дотримання компетентним органом або посадовою особою, що розглядає справу, вимог підвідомчості, підсудності і т.д.; 2) суворе дотримання всіх процесуальних норм, що регулюють збір доказів, процедуру розгляду і т.д.; 3) правильну юридичну кваліфікацію і застосування саме тієї норми, що діє в даному випадку; 4) винесення рішення в справі в суворій відповідності з розпорядженнями диспозиції (санкції) застосовуваної норми.