Курсовая работа: Вплив характеру суспільно-політичної і естетичної думки в Україні на формування концепції нової особистості у демократичній літературі 60-70-х років ХІХ ст.

Ідейно-естетичний досвід, якого набула російська реалістична література в 60-70-х роках, не тільки був відомий українським письменникам, а й став тим типологічним явищем, яке вони приймали чи від якого відштовхувалися (і заперечували) при розв'язанні проблеми інтелігенції і народу.

Художній досвід створення ідеологічного роману й повісті, образів соціально активної особистості як нового літературного характеру, сама ідея розкріпачення людини від обставин, настанова на їх перетворення, появанового конфлікту та багато інших здобутків російської реалістичної літератури об'єктивно стали помітним кроком на шляху художнього прогресу. Специфіка розвитку національного літературного процесу наклала помітний відбиток на властивості інтелектуального роману.

До появи роману І. Нечуя-Левицького ,,Хмари“ в українській літературі тема інтелігенції майже не розроблялась. Зразком, відштовхнувшись від якого, письменник створив цей оригінальний твір, стала творчість російського романіста І. Тургенєва.

Проте трактування ,,нової людини“ у І. Нечуя-Левицького своєрідне, воно суттєво відмінне від поглядів Тургенєва, оскільки у романі дається витлумачення такого типу інтелігента, як інтелігент-просвітянин, який обмежується програмою малих діл, дбаючи передусім про національні справи, не заглиблюючись по-справжньому в найголовніші – соціальні – причини бідування свого народу. Саме тому цей роман став новим явищем в українській літературі, що викликало гострі суперечки в літературній критиці.

Ставлення письменників до свого героя суперечливе. Це пояснюється тим, що він, усвідомлюючи необхідність боротьби проти деспотиму і національних утисків, побачив можливого борця лише в особі українофіла-народолюбця, методи якого були далеко не в усьому прийнятними й ефективними.

демократичний проза інтелігент особистість

РОЗДІЛ 2. Зображення інтелігенції різних напрямів старшого (Дашкович-Воздвиженський) і молодшого покоління (Радюк)

2.1 Дві різні долі: С. Воздвиженський і В. Дашкович

З перших сторінок свого твору автор звертає увагу на те, що змінилися часи, змінилися й звичаї ,,...в давній славній академії панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навіть чужі люде... Все давнє українське лежало десь глибоко під землею, рядом з могилою Сагайдачного, а над землею роєм вилися попід деревом чужі люди з чужої далекої сторони, з чужою мовою, з чужим духом, нагнані Бог зна звідкіль, щоб загнати ще глибше у землю нашу старовину і новину і поховати її навіки...“ [1; 155].

На душі героїв опускаються чорні хмари – символ Російської імперії, яка заперечує будь-яку індивідуальність: чи то особистісну, чи то національну [33; 31].

Значну частину роману займають дві повчальні історії, які беруть початок з того самого ,,місяця липня 183... року“ і йдуть паралельно, часом переплітаючись. Нечуй-Левицький ніби зіставляє-протиставляє двох своїх героїв, ,,охмарених“ дійсністю. Вони й справді дуже несхожі, просто-таки контрастно відмінні один від одного - туляк Степан Воздвиженський і черкасець Василь Дашкович. Що є в одного, того зовсім позбавлений інший. Деспот, пияк, нечупара, ,,груба й дика натура“, авантюрист, зарозумілий, байдужий до книжки великорос, який одного разу спалює збірник українських пісень, - це Воздвиженський. Він безцеремонна, груба натура, прагматик, позбавлений високих ідеалів, бездуховна людина, яка скрізь переслідує тільки власні матеріальні інтереси. Політичні симпатії пристосуванця С. Воздвиженського цілком збігаються з настановами колоніальної політики царського самодержавства. В його образі О. Білецький бачив ,,прямого попередника тих чорносотенних київських професорів, які особливо розповсюдились на кінець XIX і початок XX століття“ [4; 356].

Дашкович же - навпаки: тихий, охайний, охочий до знань, цілеспрямований. Малюючи портрет Василя Дашковича, українця, якому довелося жити в одній кімнаті з Воздвиженським, письменник підкреслює його ,,черкаську“ козацьку породу: „високий, рівний, з дужими плечима, з козацькими грудьми, з розкішним темним волоссям на голові...Його погляд , виявляючи розум і тяму, був твердий, спокійний. Рідко траплялось бачить таке лице, де одразу можна було б примітити думи, й розум, і завзятість“ [1; 158].

В українському літературознавстві від часу появи роману і, власне, до сьогоднішнього дня побутує погляд на Дашковича як на людину пропащу, кабінетного вченого-схоласта, що, закохавшись у мертву науку, розірвав свої зв'язки з народом і життям та не приніс ніякої користі батьківщині.

Одним із перших, хто звернув увагу на образ Дашковича, був О. Кониський. У статті „Коли ж ви ясниться? (За проводом роману „Хмари“)“ він указав на відірваність Дашковича від сучасної йому філософії. На думку критика, Дашкович є якоюсь чудною людиною, бо не розуміє, що любов до „науки для науки“ нічого не варта. Дашкович, вважав Кониський, натура мізерна, без характеру, нікчемна [15; 767]. Всупереч О. Кониському, О. Огоновський вважав, що Дашкович - віддана своїй справі людина: „се був собі філософ, що відчахнувся від своєї народності більше задля своєї науки“ [21; 353].

Як правило, у своїх судженнях критики й літературознавці спираються на присуд самого автора, що Дашкович ,,втопив всіх своїх, відбив їх від народу“ та начебто марно прожив життя: „Я заблудився в дорозі й дітей своїх завів в якісь нетрі та гущі, одбив їх од свого народу, не передав їм навіть рідної мови,., симпатій до рідного краю, до народу“ [1; 337]. ,,Ця думка, - зазначає П. Хропко, проступає не тільки в авторських оцінках персонажа, а й подається через сприймання його Павлом Радюком, який зрозумів, що марно загинув талант і просвіта ,,вченого чоловіка“ [32; 5].

Таке ,,спрямлення“ характеру Дашковича, на нашу думку, не відбиває справжнього авторського погляду на героя вже в самій вихідній його настанові як антипода Воздвиженському. У житті це натура цілісна, шукаюча, поетична, здатна до глибоких роздумів і переживань (можливо, тільки занадто делікатна і внаслідок цього поступлива).

Як вчений, Дашкович допитливий і ерудований, невтомний шукач істини, своєрідний максималіст у науці, який, перш ніж зайнятися безпосереднім вивченням свого народу, прагне збагнути закономірності світового розвитку, історію слов'янства. Дашкович, на відміну від Воздвиженського, людина непрактична, філософського складу розуму. До того ж, справедливо зазначає сам автор, стоячи на твердих історичних позиціях, не було тоді (в 30-40-ві роки XIX ст.) ні навкруги його, ні в його самого матеріалу для правдивої широкої думки та широкого погляду“ [9; 32].

Об'єктивно письменник показує Дашковича як національно свідому людину, залюблену в історію України, в її мову, народ, в її поетичну природу. Життя простолюду, сільські краєвиди, рідна мова пробуджують у ньому бажання послужити народу, і він береться за збирання пісень, мріє про те, що народна поезія ,,може розвиваться в самостійну літературу, книжну поезію...“. Якщо Воздвиженський цілком байдужий до своєї Тули, то Дашкевичу притаманні патріотичні почуття.

Про щирість намірів ученого, які через суспільні обставини того часу не були практично втілені, свідчать і його душевні гризоти від усвідомлення відсутності саме практичної діяльності. Однак без ,,батька“ Дашковича не було б і Павла Радюка як представника нового покоління „дітей“ - народолюбців й українофілів, про що, наприклад, свідчить таке авторське твердження: „Не в одну голову запала крапля світу й думок од його лекцій, не одна голова стала світліша й ясніша“ [1; 199].

Схоластика й мертвечина, імітування ,,науки“ - це якраз справа Воздвиженського, який читав (у буквальному розумінні цього слова) лекції студентам за старими пожовклими шпаргалками, виготовленими ще в стінах духовної академії.

У цілому образ Дашковича змальований письменником із великою симпатією як людини, близької йому щирою любов'ю до України.

Перші сім розділів роману віддано саме цим персонажам. Степан і Василь одружуються на сестрах - Марті й Степаниді, доньках купця Сухобруса. Воздвиженський, який колись пихато заявляв, що жінка коло нього „буде ходить навшпиньках“, досить швидко потрапив „під Мартин черевик“. Розвіюються й ілюзії Дашковича. Його мрії про „тиху, добру, як голубка, і співучу жінку“ розбиваються вдрузки. Сестри виявилися „дуже впертими“ і ласими на гроші.

Письменник