Курсовая работа: Європейський парламент
Процедура узгодження була вироблена на початку 70 - х рр., коли повноваження парламенту були розширені. Відтепер було встановлено, що делегації парламенту й Ради зустрічаються в липні кожного року, тобто ще до того, як Рада офіційно представляє проект бюджету в парламент, і в процесі цієї зустрічі робиться спроба зняти можливі протиріччя між парламентом і Радою. Таким чином, Рада має можливість внести проект бюджету Співтовариства вже з урахуванням позиції парламенту, оскільки до складу його делегації, як правило, входять представники основних політичних груп. Друга зустріч делегацій парламенту й Ради проводиться наприкінці листопада, тобто в період, коли парламент уже офіційно висловив свої зауваження по бюджеті (який, нагадаємо, виробляється й представляється Радою), а Рада повинен внести виправлення в бюджет для подання їх у парламент.
Процедура узгодження була встановлена й для полегшення проходження через парламент проектів тої категорії правових норм, дія яких буде мати певні фінансові наслідки. Природно, що до цих норм проявляється особливий інтерес і вони нерідко викликають сумніви й заперечення принаймні частини депутатів парламенту. Резолюція Ради 1970 р. поставила за обов'язок Комісії не обмежуватися представленими в парламент проектами акту, але супроводжувати їхнім документом, що містить аналіз наслідків їхнього прийняття для фінансового становища Співтовариства. Сама Рада взяла на себе зобов'язання тісно співробітничати з парламентом під час вивчення проектів цих актів, повідомляти його про мотиви їхньої пропозиції, тобто робити все необхідне для того, щоб недостатня інформованість парламенту не привела б до прийняття їм негативного висновку. Процедура узгодження була конкретизована в 1975 р. у Спільній декларації парламенту, Ради й Комісії.
Прийняття процедур узгодження з'явилося свідченням зростаючої ролі Європейського парламенту в механізмі Співтовариства. Але парламент не вдоволений роллю, що відводиться йому. Що ж стосується Ради, то практика показує, що він нерідко намагається діяти методами тиску на парламент.
Процедура співробітництва, уведена Єдиним європейським актом в 1986 р., дає Європейському парламенту можливість впливати на прийняття правових норм, що ставляться до внутрішнього ринку, соціальній політиці економічної й соціальної інтеграції, дослідницький діяльності й технічному розвитку, тобто до тих напрямкам діяльності Співтовариства, які не тільки найбільш істотні для утворення починаючи з 1993 р. Європи "без границь", але і які викликають найбільший інтерес населення Європи.
Процедура співробітництва не обмежила законодавчих повноважень Ради й Комісії. Але вона зобов'язала їх тісніше взаємодіяти з парламентом. Відтепер при розгляді правових норм, що ставляться до зазначеного вище областям, у парламенті проводиться не одне, а два читання. У результаті першого читання визначається позиція парламенту відносно внесених пропозицій. Якщо раніше Рада була вправі відразу ж прийняти своє рішення, то тепер він повинен визначити своє відношення до висновку парламенту, мотивувавши й протиставивши свої аргументи тої частини висновку парламенту, з якої він не згодний, або внести зміни в законодавчі пропозиції. Рада й Комісія повинні представити парламенту всю необхідну йому інформацію.
Одержавши заперечення Ради (так звану "загальну позицію"), парламент приступає до другого читання. У тримісячний строк він повинен прийняти рішення й або погодитися із запереченнями Ради, або внести в них виправлення, або, нарешті, відхилити проект.
Якщо виправлень ні, то Рада приймає норму в остаточному виді, певному в "загальній позиції". Якщо ж парламент запропонував внести виправлення, то Комісія може переглянути "загальну позицію" і виправлений варіант представити в Раду. Для схвалення представленого Комісією документа досить кваліфікованої більшості в Раді, але для того, щоб Рада не погодився із пропозицією Комісії, необхідна одноголосність.
Комісія не може взагалі ігнорувати виправлення, запропоновані парламентом. Не прийняті Комісією виправлення разом з її висновком передаються в Раду, що може їх прийняти лише одностайною ухвалою.
Про дієвість процедури співробітництва свідчить той факт, що половина виправлень, запропонованих Європейським парламентом у першому читанні, приймається Радою. Число прийнятих Радою виправлень, запропонованих парламентом у другому читанні, становить приблизно 25%. Таким чином, Європейський парламент є у відомій мері співучасником створення європейського права.
До числа положень, що розширюють роль Європейського парламенту в керуванні справами Співтовариства, особливе місце належить процедурі співучасті парламенту у висновку договорів про прийняття нових членів і угод про асоційоване членство.
Єдиним європейським актом було встановлено, що для вступу в Співтовариство нової європейської держави необхідна згода Європейського парламенту, що приймає рішення абсолютною більшістю голосів своїх членів. У цьому зв'язку передбачено, що парламент інформується Радою або Комісією перед початком переговорів про прийняття нового члена Співтовариства, а також у ході самих переговорів про прийняття нового члена Співтовариства, а також у ході самих переговорів. Цього ж правила діють і відносно висновку угод про додання державам статусу асоційованих членів.
Парламент вправі розглядати найбільш значимі міжнародні угоди, що містяться від імені Європейського співтовариства. Комісія й Рада також зобов'язані інформувати парламент, що висловлює свою думку із приводу цих угод. У відношенні інших, не віднесених до числа найбільш значимих угод про торгівлю й співробітництво парламент може просити Рада проконсультувати його, однак він не має права давати свої висновки.
Що ж стосується контрольних повноважень парламенту, то вони, як представляється, заслуговують на більшу увагу, тому що впливають на суспільну думку й контрольні дії, широко висвітлюються в пресі.
Ще в Договорах про створення Європейського співтовариства вказувалося, що Комісія зобов'язана давати усні або листовні відповіді на питання, що задаються парламентом або його членами. Число питань, особливо письмових, постійно зростає. В 1969 р. було задано 505 письмових питань, в 1979 р. - 1977, в 1989 р. - 2972 письмових питання. Із цього числа 2628 питань, тобто 88%, було звернено до Комісії, 183 питання (ледве більше 6%) було задано Раді й 161 питання (близько 5%) - міністрам закордонних справ.
Усних питань задається значно менше (треба сказати, що питання називаються усними лише умовно. Всі вони задаються в писемній формі, а відповіді на них даються усно). В 1987 р. було задано всього 45 усних питань, з яких 35 було адресовано Комісії, 8 - Раді й 2 - міністрам закордонних справ.
Крім цих усних і письмових питань, відповіді на які даються досить докладно, у Європейському парламенті значне число питань задається під час так званого "години питань", про процедуру якого буде сказано нижче. Відповіді в цей час, як правило, бувають короткими. Слідом за відповіддю запитувач може задати або коротке додаткове питання, або зробити коротку репліку, на яку відповідь необов'язкова.
На вимогу політичної групи або не менш семи депутатів голова парламенту може ухвалити рішення щодо проведенні наприкінці "години питань" обговорення актуальної й проблеми, що представляє спільний інтерес. Таке обговорення дає можливість депутатам парламенту обмінятися думками про суть відповідей на питання.
Активність парламентаріїв у цій процедурі швидко зростає. В 1979 р. протягом "години питань" було задано 502 питання, а в 1987 р. - 1071. На частку Ради доводиться близько 20% всіх питань, а на адресу міністрів закордонних справ - близько 15%. Усього ж в 1987 р. на питання депутатів було дано більше 4 тис. відповідей, із чого треба, що в середньому одним депутатом було задано біля восьми питань.
Своєрідним інструментом контролю є резолюція про осудження. У тих європейських країнах, у яких передбачена резолюція про осудження уряду, прийняття її парламентом зобов'язує уряд піти у відставку.
Європейський парламент може винести резолюцію про осудження лише Комісії Європейського співтовариства, але не провідним органам керування, якими є Європейська рада й рада міністрів. Таким чином, права Європейського парламенту щодо цього не настільки вуж значні. Проте внесення резолюції про осудження може бути серйозним знаряддям у руках парламенту, а прийняття її (для цього потрібне більшість у дві третин