Курсовая работа: Запровадження магістерської програми "Педагогіка вищої школи" як передумова до підготовки кваліфікованих викладачів відповідно до вимог Болонського процесу

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Підвищення рівня компетентності педагогічних працівників вищої школи та способи її реалізації

1.1 Проблеми сучасного суспільства у сфері освіти

1.2 Предмет і завдання педагогіки вищої школи

1.3 Обґрунтування потреби підготовки фахівців заявленого напряму

Висновки до розділу 1.

Розділ ІІ. Зміст, форми і методи підвищення рівня компетентності педагогічних кадрів національної системи вищої освіти у рамках магістерського курсу “Педагогіка вищої школи” у Національному технічному університеті “ХПІ”

2.1 Болонський процес та його вплив на реформування освітньої системи України

2.2 Передумови до відкриття магістерської програми «Педагогіка вищої школи» у Національному технічному університеті «Харківський політехнічний інститут»

2.3 Зміст підготовки спеціаліста за магістерською програмою «Педагогіка вищої школи» у Національному технічному університеті «ХПІ»

Висновки до розділу І

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Шлях європейської та світової інтеграції, обраний Україною, зумовлює необхідність інтенсивних змін в політичному, економічному й соціальному житті нашої держави. Саме тому останніми роками відбуваються реформаційні процеси в освітній галузі, спрямовані на досягнення рівня найкращих світових стандартів. Значним поступом стала поява стратегічного документа, – Національної доктрини розвитку освіти, — який заклав підвалини нової парадигми освіти – орієнтації на новий тип гуманістично-інноваційної освіти, її конкурентності в європейському та світовому просторах, виховання покоління молоді, що буде захищеним і мобільним на ринку праці, здатним робити особистісний духовно-світоглядний вибір, матиме необхідні знання, навички й компетентності для навчання протягом життя. Якість освіти набуває особливої ваги в сучасному світі. Суспільства, зокрема й українське, повною мірою усвідомлюють важливість здобуття якісної освіти для випереджального розвитку країни.

Відповідно до характеру перетворень, особливої уваги потребує підготовка висококваліфікованих педагогічних працівників, зокрема для системи вищої освіти. Вища освіта країни - це понад 900 навчальних закладів першого, другого, третього та четвертого рівня акредитації. Це коледжі та технікуми, інститути, університети та академії. Вищі навчальні заклади відіграють провідну роль у підготовці науково-технічної еліти України, впливають на розвиток особистості та формують світогляд молодих громадян. Відповідно до даних статистики, переважна більшість випускників із повною середньою освітою продовжують своє навчання для здобуття вищої освіти, тому підготовка висококваліфікованих сучасних викладачів, що володіють новими навчальними методиками та інформаційними технологіями, здатні побудувати цікавий та змістовний навчальний процес та продемонструвати високий рівень компетентності, є справою національного значення.

Сьогодення приносить нові виклики та вимагає нового рівня освіченості. Нові економічні умови потребують все більше й більше висококваліфікованих спеціалістів у галузі вищої освіти, отже постає питання створення постійно діючої системи їхньої підготовки [3, c. 27-28].

На Харківщині, наприклад, потенційними замовниками фахівців з педагогіки вищої школи є 26 державних вищих навчальних закладів третього та четвертого рівнів акредитації та 14 – приватної форми власності. За оцінками, тільки у 9 навчальних закладах інженерного профілю частка науково-педагогічних працівників пенсійного та передпенсійного віку сягає трьох тисяч осіб. Прагнення вищої школи адекватно відповідати на виклики часу зумовлює відкриття нових спеціальностей, підготовка за якими також потребує кваліфікованих кадрів викладачів. Тому перспективна потреба у фахівцях з педагогіки вищої школи складає тільки на найближчі п`ять років кілька тисяч осіб. Крім того, потенційними замовниками фахівців з закладів першого та другого рівня акредитації, а також система підготовки та перепідготовки кадрів великих промислових підприємств.

В той же час у регіоні подібних фахівців не готує жоден вищий навчальний заклад. Підготовка фахівців за напрямом «Освіта», яка здійснюється Національним педагогічним університетом ім. Г.С. Сковороди у місті Харків, орієнтована на дошкільне і початкове виховання та на середню школу. Українська інженерно-педагогічна академія готує фахівців з професійного навчання за профілем підготовки, а Харківська державна академія культури – фахівців з соціальної педагогіки. Таким чином, в межах цієї номенклатури спеціальностей цільова підготовка фахівців з педагогіки вищої школи не ведеться, хоча потреба в них існує. Запровадження магістерського курсу «Педагогіка вищої школи» відповідає потребам ринку праці та підвищить рівень професійної компетентності в цілому.

Розділ I. Підвищення рівня компетентності педагогічних працівників вищої школи та способи її реалізації

1.1. Проблеми сучасного суспільства у сфері освіті

Як відомо, життя — надзвичайно складний і багатогранний феномен у його біологічному та соціальному вимірах. Із філософського погляду, життя — це активне начало, суттєва ознака біологічних і суспільних форм руху матерії — процес людського буття. Біологічне життя — це особлива форма існування матерії та її руху. Суспільне життя становить реальний процес існування соціального субґєкта (особи, соціальної групи, суспільства в цілому), що відбувається в конкретних історичних умовах і характеризується певною системою видів і форм діяльності як способу освоєння людиною реальної дійсності. Отже, життя соціальне в плані дій індивіда. І як таке створює низку суспільно зумовлених норм життєдіяльності (виробничої, політично-правової, культурно-духовної, сімейної), які діалектично взаємоповґязані [17, c. 89-90].

Постає важливе питання: хто або що є головним чинником, навколо якого має вибудовуватися вся система життєдіяльності? Передусім — це Людина. По-перше, вона — вершина, вінець творення природи й суспільства. По-друге, людина може свідомо втручатися в різні процеси біологічного й соціального життя: продовжувати рід людський (і в цьому, зрештою, сенс її життєдіяльності), активно впливати на довкілля.

З прадавніх часів центром уваги філософів, учених, митців була Людина. Протягом багатьох століть вивчалися особливості її фізичного, психічного та соціального розвитку. Починаючи з другої половини XIX і впродовж XX ст. увага значної частини вчених концентрується на проблемах науково-технічної революції. Особистість людини все більше почала відігравати роль додатка до технічних систем.

Освітня галузь більшості країн цілеспрямовано працювала в алгоритмі освітньо-дидактичної революції, провідником якої був великий чеський мислитель середини XVII ст. Я.А. Коменський. Головне завдання шкіл усіх рівнів у рамках тогочасної системи зводилося до передання тим, хто навчався, певної суми знань, необхідних для забезпечення суспільного і науково-технічного поступу [13, c.62-63].

Слід зазначити, що в конкретному історичному вимірі такі дії були виправдані. Проте, як показує подальший розвиток суспільства в нових соціально-економічних умовах, такий підхід гальмує природний розвиток. Виникає суперечність між значним обсягом знань, якими володіє людина, і рівнем її моральної, фізичної, естетичної, трудової і розумової вихованості. Про це йдеться і в Євангелії: "У багатій мудрості є багато смутку. Хто примножує знання, примножує скорботу". Щоб більш-менш знівелювати цю суперечність, необхідно забезпечити всебічний розвиток особистості, який, як відомо, передбачає гармонію розумового, фізичного, морального, трудового й естетичного складників виховання. Адже ще Платон застерігав: "Освічена, але погано вихована людина страшніша за будь-якого звіра". Відомий російський учений Д.І. Менделєєв уже на початковій стадії розвитку технічного прогресу писав: "Знання без виховання — меч у руках божевільного" [12, c.20].

Надалі маємо усвідомити, що розвиток сучасного суспільства інспірує неабияке зростання ролі людського чинника та міжособистісних стосунків на противагу матеріальним цінностям. Тим паче, що нинішній період характеризується стрімкими суспільними трансформаціями. Якщо розвинуті країни здійснюють перехід від інформаційного суспільства до суспільства знань, то Україна перебуває на початковому етапі переходу від індустріального до інформаційного суспільства. Уроки історії, досвід людства свідчать, що матеріальна культура, успіхи в соціально-економічній сфері залежать від глибини розуміння значущості людини в сучасному світі, її інтелектуального й морально-духовного розвитку. Саме морально-духовний та інтелектуальний розвиток особистості й суспільства в цілому визначають рівень суспільно-економічного стану, рівень цивілізованості.

Нині очевидною є розбіжність між матеріальним і духовним вимірами людини. З одного боку, маємо величезні технічні й технологічні досягнення як результат розвитку освіти й науки. Досить лише згадати, що впродовж XX ст. зроблено більше відкриттів і винаходів, аніж за попередні 6 тис. років, що через кожні 5—6 років обсяг знань з усіх галузей науки подвоюється, що понад 80 % учених, які будь-коли жили і працювали на планеті, діють у наш час.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--