Курсовая работа: Земельний сервітут

Аналізуючи положення ЗК, а саме частину другу статті 100, можемо визначити, що земельний сервітут установлюється між власниками сусідніх земельних ділянок. Разом з тим положення частини другої статті 404 ЦК знову розширюють можливість застосування даного інституту, говорячи наступне: «Особа має право жадати від власника (землекористувача) сусідньої земельної ділянки, а в разі потреби — від власника (землекористувача) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту». Якщо проаналізувати види сервітутів, закріплені в ЗК, то, безумовно, правильним варіантом буде застосування підходу ЦК. Адже, наприклад, потреба в заборі води з природної водойми і права проходу до неї (пункт «д» статті 99 ЗК) або потреба прогону худоби по наявному шляху (пункт «е» статті 99 ЗК) можуть виникнути не тільки у власників сусідніх (прилягаючих одна до одної) земельних ділянок. Застосовуючи підхід, запропонований ЗК, ми тим самим порушуємо принцип рівності прав громадян.

Не знайшли свого відображення в ЗК норми, які б врегулювали особливості наділення земельним сервітутом кількох людей щодо однієї земельної ділянки. Напевно, з огляду на підхід, відповідно до якого земельний сервітут може бути встановлений лише щодо сусідньої земельної ділянки, законодавець бачить можливість сусідства між собою тільки двох земельних ділянок. Хоча і украй важко представити ситуацію, коли десять «сусідів» будуть постійно, щодня відвідувати близьку до них земельну ділянку на праві земельного сервітуту, так ще і проганяти через неї свою худобу або, наприклад, складувати на ній будівельні матеріали. Адже ЗК не встановлює обмежень щодо кількості осіб, що можуть користуватися правом земельного сервітуту щодо однієї земельної ділянки.

При такій ситуації говорити про абсолютності права власності власника земельної ділянки, щодо якої встановлений сервітут, принаймні, складно.

Остаточно не визначене питання суб'єктного складу осіб, що виступають сторонами в сервітутні відносини. Непослідовність уживання термінів «власник» і «землекористувач» у ЗК не дає нам можливості затверджувати, що дані відносини в однаковій мірі поширюються як на власників, так і на користувачів земельних ділянок. Частина друга статті 100 ЗК говорить «Земельний сервітут установлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок...». Разом з тим в інших статтях поняття «власник» і «користувач» стоять через кому. Така ситуація може викликати труднощі в рішенні питання щодо відшкодування збитків, що можуть відбутися унаслідок установлення земельного сервітуту. Адже частина четверта статті 101 ЗК закріплює: «Власник земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право на відшкодування збитків, заподіяних установленням земельного сервітуту». Незрозуміло, чи виникає право на таке відшкодування в особи, що володіє земельною ділянкою, щодо якої установлено сервітут, не на праві власності, а на праві користування, наприклад, на підставі договору оренди.

Відповідно до статті 101 ЗК, сервітут як право не підлягає відчуженню. Поряд з цим дія земельного сервітуту зберігається у випадку переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлений земельний сервітут, до іншої особи. Щодо особи, що здобуває право на пануючу земельну ділянку (земельна ділянка, для обслуговування якої встановлюється сервітут), питань не виникає. Вона знаходиться в більш вигідному положенні, ніж особа, до якої переходить право на обслуговуючу земельну ділянку (ділянка, щодо якої встановлюється земельний сервітут). Виникає ситуація, коли особа, що наміряється придбати земельну ділянку, змушено вибирати, здобувати її з обтяженнями у виді земельного сервітуту або не здобувати її взагалі. Тому більш правильним варіантом було б автоматичне збереження дії земельного сервітуту при переході права власності лише на пануючу земельну ділянку, оскільки це ніяк не обтяжує нового власника пануючої ділянки і не встановлює для власника обслуговуючої ділянки додаткових обмежень. При переході ж права власності на обслуговуючу земельну ділянку автоматичне збереження дії земельного сервітуту недоцільне. Адже особа здобуває абсолютне право власності на земельну ділянку, і саме за її волі (згоди) можуть установлюватися будь-які обмеження або обтяження.

Не менш цікавим питанням є припинення дії земельного сервітуту. Стаття 102 ЗК розділяє всі підстави припинення на дві групи, критерієм вважаючи ступінь обов'язковості припинення земельного сервітуту. Так називані безумовні підстави, закріплені в частині першої статті 102 ЗК, при наявності яких дія земельного сервітуту беззаперечно підлягає припиненню. Частина друга статті 102 говорить про випадки, при наявності яких за вимогою власника дія земельного сервітуту може бути припинена в судовому порядку. Такими випадками є припинення основ установлення земельного сервітуту і виникнення обставини, коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, за її цільовим призначенням. З положень зазначеної статті випливає, що рішення про припинення дії сервітуту повинний прийняти суд. Виходить, воно може бути як позитивним, так і негативним. Виникає питання, наскільки розумним і справедливим буде рішення суду про незадоволення вимоги власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, про припинення дії останнього при обставинах, коли основ для його установлення вже не існує. Подібне питання виникне і при аналізі іншої підстави припинення дії земельного сервітуту — коли його існування унеможливлює використання земельної ділянки по цільовому призначенню, адже принцип цільового використання земель є одним з основних принципів земельного права. У той же час стаття 406 ЦК «припинення обставини, що стала підставою для встановлення сервітуту», визначає як безумовну підставу, що тягне безальтернативне рішення про припинення дії земельного сервітуту. І знову ЦК України дає нам відповідь на питання, поставлене його «конкурентом».

Розділ 16 ЗК не містить положень, що регулюють питання можливості встановлення земельного сервітуту щодо земель державної або комунальної власності. Подібне питання виникає і з приводу можливості встановлення земельного сервітуту щодо окремих категорій земель, визначених статтею 19 ЗК.

Так, аналізуючи главу 16 ЗК, слід зазначити, що питань виникає при цьому значно більше, ніж відповідей. Але найважливішим питанням усе-таки, залишається питання вибору: ЦК або ЗК України. З огляду на принцип розумності і справедливості, проголошений ЦК, доцільно було б застосовувати саме його, але, з огляду на правила конкуренції, вироблені правовою доктриною, змушені звертатися до положень спеціального закону, яким у даному випадку є ЗК [3].

2 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ САМОВІЛЬНОГО ЗАНЯТТЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК

На сучасному етапі в умовах реалізації земельної реформи одним із найпоширеніших порушень земельного законодавства є самовільне зайняття земельних ділянок.

Питання, які стосуються сутності та ха­рактеру цього правопорушення, а також правових наслідків його вчинення, як свід­чить практика, на сьогодні набувають практичної значущості та актуальності.

Характерною рисою самовільного зай­няття земельної ділянки є те, що воно завжди спрямоване і безпосередньо пов'язане з порушенням належних власнику земель­ної ділянки правомочностей щодо володін­ня, користування та розпорядження нею, які становлять зміст права власності. Йдеться, зокрема, про порушення права розпорядження земельною ділянкою, яке може бути реалізовано лише її власником.

Розпорядження землею — це основна правомочність, яка в повному обсязі може належати лише її власникові і не може бу­ти повністю передана іншій особі без змі­ни самого суб'єкта права власності. Володі­ти ж та користуватися земельною ділянкою може і невласних, наприклад орендар зе­мельної ділянки.

Право розпорядження земельною ділян­кою — це право власника визначати юри­дичну долю. Воно передбачає такі дії влас­ника, як надання земельної ділянки в ко­ристування та вилучення її, відчуження зе­мельної ділянки на підставі цивільно-пра­вових угод, встановлення та зміну цільово­го призначення земельної ділянки та деякі

У разі самовільного зайняття земельної порушник або присвоює собі правомочність щодо розпорядження чужою зе­мельною ділянкою, або створює перешкоди власнику щодо розпорядження нею.

Самовільне зайняття земельної ділянки нерозривно пов'язане з самовільним ко­ристуванням нею. Самовільно можуть ви­користовуватися як земельні ділянки, що не надані в користування, так і ті, які вже використовуються належним суб'єктом. У другому випадку порушуються права не тільки власника, а й землекористувача, який використовує земельну ділянку на за­конних підставах.

Сутність самовільного зайняття земельної ділянки, як правило, вбачають у самовільно­му зайнятті особою чужої земельної ділянки і використанні її без наявності законних під­став, тобто за відсутності оформленого у вста­новленому порядку права власності чи іншо­го передбаченого законодавством права на землю [4].

Іноді самовільним зайняттям земельної ділянки вважають таке заволодіння нею, яке не спирається на закон і відбувається з по­рушенням визначеного порядку надання зе­мельних ділянок, що здійснюється без відве­дення землі в натурі й одержання докумен­та, що посвідчує право на землю. Одним із способів самовільного зайняття вважають самовільне захоплення землі, тобто заволо­діння ділянкою без дозволу органів, уповно­важених виносити рішення про надання зе­мельних ділянок у користування [5].

Визначення поняття самовільного заняття земельної ділянки міститься в Законі України „Про державний контроль за використовування та охороною земель” від 19.06.2003 року. Згідно із зазначеним Законом самовільне заняття земельних ділянок – це будь які дії особи, які свідчать про фактичне використання не наданої їй земельної ділянки чи намір використовувати земельну ділянку до встановлення її меж у натурі (на місцевості), до одержання документа, що посвідчує право на неї, та його державної реєстрації.

Аналіз наведеного визначення зазначеного правопорушення , яке фактично включає два відносно самостійних аспекти, дозволяє зробити певні припущення та висновки.

По-перше, йдеться про фактичне використання порушником не наданої йому земельної ділянки. Мається на увазі чужа земельна ділянка як об'єкт використання, яку у встановленому порядку не надано в користування чи не передано у власність. В особи немає законних підстав для її експлуатації.

По-друге, суб'єктом самовільного зайняття земельної ділянки може бути будь-яка фізична чи юридична особа, що здійснює фактичне використання, тобто безпосередню експлуатацію цієї ділянки з метою вилучення її корисних властивостей і задоволення своїх інтересів.

По - третє, Закон не виключає будь-які дії особи, що свідчать про фактичне використання земельної ділянки. Законодавець не наводить переліку цих дій, але за своїм характером вони мають бути активними. Самовільне зайняття земельної ділянки завжди є навмисним порушенням закону, воно не може бути результатом бездіяльності. Здійснення вказаних дій повинно свідчити про вилучення корисних властивостей із конкретної земельної ділянки і задовольняти будь-які інтереси незаконного фактичного користувача.

По -четверте, самовільне зайняття земельної ділянки Закон пов'язує з її фактичним використанням. Якщо ж бути логічно послідовним, то можна стверджувати, що сам факт незаконного заволодіння особою земельною ділянкою, яку у встановленому порядку не надано в користування чи передано у власність, не може вважатися самовільним зайняттям земельної ділянки. Незаконне заволодіння земельною ділянкою ще не свідчить про її фактичне використання, тобто про її безпосередню експлуатацію.

Між тим, треба мати на увазі, що самовільне фактичне заволодіння земельною ділянкою створює серйозну загрозу не тільки правам власника цієї земельної ділянки, а й правам інших заінтересованих осіб. Тому воно повинно включатися в поняття самовільного зайняття земельної ділянки.

У літературі слушно підкреслювалося, що для самовільного використання природного об'єкта не обов'язково, щоб мала місце безпосередня його експлуатація. Достатньо, щоб природним об'єктом незаконно заволоділи, наприклад встановили огорожу. На думку Ю. О. Вовка, незаконне заволодіння є визначальним моментом для характеристики самовільного використання природного об'єкта. Якщо такого заволодіння не було, то немає і підстав говорити про самовільне використання природного об'єкта [6].

Відносно самостійним різновидом само­вільного зайняття земельної ділянки Закон вважає також будь-які дії особи, які свідчать про намір використовувати земельну ділянку до встановлення її меж у натурі (на місцевос­ті), до одержання документа, що посвідчує право на неї, та до його державної реєстрації. У цьому випадку йдеться про самовільне використання земельної ділянки потенцій­ним носієм земельних прав щодо конкретної земельної ділянки. При цьому треба врахову­вати таке. За загальним правилом, самовіль­не використання земельної ділянки є пору­шенням встановленого порядку передання її у власність чи надання в користування. Але річ у тім, що цей порядок включає кілька відносно самостійних стадій виникнення зе­мельних прав: права власності на земельну ділянку чи права землекористування. У ме­жах цих стадій уповноважений орган вино­сить рішення про передачу земельної ділянки у власність чи надання її в користування, від­водиться земельна ділянка в натурі (на місцевості), видається документ, який посвідчує виникнення земельних прав та підлягає дер­жавній реєстрації.

У разі ж виникнення права власності на зе­мельну ділянку в результаті придбання її, нап­риклад, на підставі цивільно-правової угоди, вона підлягає нотаріальному посвідченню, що є в подальшому підставою для видачі держав­ного акта на право власності на земельну ді­лянку та його державної реєстрації.

Наявність лише рішення компетентного органу про передачу земельної ділянки у власність чи надання її в користування або укладення цивільно-правової угоди про придбання права власності на земельну ді­лянку ще не створює права користування нею чи права власності на неї. Це лише обов'язкова умова для потенційного виник­нення такого права. Безпосередня експлуата­ція земельної ділянки є допустимою тільки після фактичної передачі її у відання закон­ного власника чи землекористувача, одер­жання відповідного документа та його дер­жавної реєстрації.

Винесення відповідного рішення і передача земельної ділянки у власність чи надання її в користування — два органічно пов'язаних між собою моменти, які означають реаліза­цію приналежного власнику права розпоря­джатися землею. Дещо іншими за своїм ха­рактером є дії щодо оформлення документів, які посвідчують право, що виникає, та їх дер­жавної реєстрації. Ці дії до права розпоряд­ження землею з боку її власника безпосереднього відношення не мають. Наприклад, у разі відчуження приватним власником зе­мельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу він реалізує належне йому право розпорядження цією ділянкою. Реалізація права власності завершується в цьому випад­ку після підписання власником земельної ді­лянки договору. Видачу ж документа, що посвідчує право власності на земельну ділян­ку (державного акта на право приватної влас­ності), та його державну реєстрацію здійсню­ють інші суб'єкти, які не є власниками цієї ділянки.