Курсовая работа: Жіноча освіта
Практичне значення роботи полягає у доцільності використання її матеріалів для розробки лекційних курсів, використання її на семінарських заняттях. Переосмислення досвіду роботи жіночих навчальних закладів бачиться не лише доречним, а навіть необхідним у сучасних умовах культурного життя України, реорганізації системи освіти.
Структура досліджувальної роботи . Курсова робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Робота викладена на 30 сторінках комп’ютерного тексту. Список літератури складає 25 джерел.
Розділ І. Теоретичні засади формування системи жіночої освіти в Україні у XIX — на поч. XX ст.
1.1 Стан вивчення проблеми
Проблема становлення жіночої освіти завжди була у полі зору науковців. Так, питання загальної жіночої освіти досліджували такі вчені як, М.Демков, О.Лихачова, В.Овцин, М.Пєсковський, С.Рождєственський, М.Ролле (характеристика окремих напрямів політики російського уряду щодо освіти жінок Південно-Західного краю), І.Малевич, О.Малиновський, І.Покровський (особливості навчання дівчаток у церковних школах Волині), А.Буйницький, Н.Маньковський, О.Фотинський, О.Шафранський (специфіка організації духовної жіночої освіти в регіоні), М.Барсов, М.Константинович, С.Миропольський, Н.Мукалов, І.Самойлович, І.Сбитньов (відомості про початкову освіту волинських жінок), Т.Джаман, В.Омельчук, І.Сесак, Т.Сухенко, Т.Тронько (окремі проблеми жіночої освіти на Правобережжі), Д.Бовуа (деякі аспекти розвитку початкової освіти жінок), В.Вельхорського (характеристика пансіонної жіночої освіти). [7, c 110]
Професійна жіноча освіта стала предметом наукового вивчення у працях О.Аніщенко (розвиток професійної освіти жінок)[2, c 39], Н.Дем’яненко (відомості про педагогічну підготовку жінок), Є.Луценко (розвиток середньої спеціальної освіти), В.Постолатія (розвиток комерційної освіти), К.Шамаєвої (особливості музичної освіти).
Великий вплив на розвиток жіночої освіти у ХІХст. справила діяльність видатних педагогів і просвітителів цього часу М. Дрогоманова, М. Пирогова, К.Ушинського, І. Франка, О.Духновича, Т.Шевченка, на ряду з ними положення, викладені у працях з історії України (М.Грушевський, М.Костомаров, П.Куліш, Н.Полонська-Василенко); теорії, методики та історії жіночої освіти в Російській імперії (М.Демков, Е.Днєпров, М.Зінченко, О.Лихачова, В.Овцин, М.Пєсковський, С.Рождєственський, О.Янжул); теорії та історії освіти в Україні (О.Аніщенко, Н.Дем’яненко, М.Заволока, Н.Калениченко, В.Постолатій, Л.Применко, О.Сухомлинська, Т.Тронько, Д.Ярмаченко) та Волині (М.Барсов, М.Константинович, І.Малишевський, Н.Петров, О.Фотинський; Д.Бовуа, Т.Джаман, Н.Сейко, А.Ткачук, П.Ткачук), праці з історії освіти жінок (А.Бикова, М.Левицький, О.Ліхачова, О.Назаревський, М.Песковський, О.Піллер, І.Шапіро, В.Щербина), з жіночої проблематики (М.Богачевська-Хом’як, О.Щепкіна), з історії розвитку загальної та професійно-технічної освіти (А.Веселов, Е.Днєпров, Я.Звігальський, Ф.Паначин, М.Пузанов, С.Сірополко, О.Сухомлинська, Г.Тере-щенко, М.Ярмаченко та інші). [18, 37-39]
Разом з тим, враховуючи малодослідженість цієї теми, окремі її аспекти не розглядались взагалі. Це стосується, насамперед, боротьби жінок за право здобувати вищу освіту або позашкільної освіти жінок, що і досі залишається найменш вивченими напрямама у історико-педагогічних дослідженнях.
Аналіз значної кількості архівних і літературних джерел, що мають історико-педагогічне значення, дав змогу зробити висновок, що в Україні не здійснювалося жодного фундаментального дослідження з проблем розвитку освіти жінок у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Це питання не було предметом цілісного історико-педагогічного вивчення.
1.2 Етапи та системи розвитку жіночої освіти в Україні
Перший етап реформування середньої освіти припадає на початок епохи "Великих реформ".
Важливим проявом чого стало формування системи жіночої освіти. Це було ознакою того, що жінки в умовах промислової революції почали змінювати свої традиційні соціальні ролі -–матері, дружини, господарки, на нові – робітниця, громадська діячка та ін. Жінки стають суб’єктами промислового перевороту, їх праця використовується у виробничих процесах, торгівлі, в духовній сфері – в шкільництві. [17, c19]
Систему жіночої освіти становили жіночі гімназії, жіночі училища, єпархіальні жіночі школи, професійні початкові й середні навчальні заклади.
Перша жіноча гімназія в Україні була відкрита в 1850 р. у Києві. А 1860 р. жіноча гімназія виникла в Полтаві, в 1870-х рр. – в усіх губернських та інших містах. [14, c65]
Згідно всіх прийнятих статутів можна вивести чотири етапи розвитку жіночої освіти XIX - початку XX століття: [1, c 33-40]
1 етап. (1802-1836рр.) – організаційна діяльність, що передувала створенню жіночих закладів освіти (започаткування Міністерства народної просвіти (1802р.), реформа освіти 1802-1804рр. На цьому етапі переважає початкова освіта, родинне виховання, духівництво вимагає загальної початкової освіти для всіх верств населення, у тому числі й для жінок, конфесійна громада виступає за відкриття національних шкіл. Провідні тенденції і особливості: піднесення зацікавленості та формування позитивного ставлення суспільства до навчання жінок; прагнення влади до авторитарно-релігійної спрямованості їх виховання та навчання; обмеження доступу жінок до навчання;
2 етап. (1836-1866рр. ) – відкрито перший крупний навчальний заклад для жінок - Кушніковський дівочий інститут, м. Керч (1836р.). У 1855р. вийшов "Статут середніх жіночих навчальних закладів", на підставі якого було створено єдину систему управління середніми навчальними закладами, що дало можливість уніфікувати статути, програми середніх жіночих навчальних закладів, упорядкувати каталог дозволеної для використання навчальної літератури. Поряд із початковою набуває бурхливого розвитку середня жіноча освіта, змінюється структура системи освіти Таврійської губернії. Провідні тенденції і особливості – посилення протистояння в питаннях організації жіночої освіти між урядом та передовими колами суспільства; прагнення щодо використання європейського і загальноросійського досвіду навчання та виховання жінок; розширення знань з теорії педагогіки; посилення уваги національних громад щодо виховання і навчання жінок з метою збереження національного досвіду;
3 етап. (1866-1905рр.) - відкриваються жіночі навчальні заклади підвищеного типу, зокрема Феодосійська жіноча гімназія (1866р.); національні жіночі навчальні заклади, впроваджуються і апробуються новітні форми навчання, при гімназіях започатковуються педагогічні класи ("Положення щодо жіночих навчальних закладів" (1870р.). Послаблюється вплив церкви на формування змісту й завдань жіночих навчальних закладів Таврійської губернії. Провідні тенденції і особливості – посилення уваги суспільства до гімназійної та університетської освіти; обмеження навчально-виховного процесу в жіночих навчальних закладах офіційною документацією (планами, статутами, положеннями та ін.), переважання світського характеру навчання, переслідування прогресивної педагогічної думки;
4 етап. (1905-1918рр.) – регулювання діяльності жіночих навчальних закладів положенням про "Значні помилки приватних жіночих гімназій Міністерства народної просвіти" (1905р); рішенням Всеросійського жіночого з'їзду (26.12.1912-04.01.1913рр.).
Революційні події 1917р. призвели до припинення діяльності більшості жіночих навчальних закладів, що зумовлювалося зокрема й прагненням радянської влади зрівняти жінок і чоловіків у правах на здобуття освіти. Відкриття першого університету в Таврійській губернії (м. Ялта (Лівадія, 1918р.), куди доступ на навчання отримали й жінки. Провідні тенденції і особливості – університезація, демократизація, спільне навчання чоловіків і жінок, розробка нових форм та методів навчання, залучення жінок до професійної освіти.[10, c 7]
1.3.Структура формування системи жіночї освіти на українських землях у XIX — на поч.XX ст.
Перші відомості про навчання дівчаток у древній Русі припадають на XI століття. У 1086 році Анна Всеволодівна, сестра Володимира Мономаха, відкрила при Андріївському монастирі в Києві дівоче училище. Дочка полоцького князя Єфросинія в заснованих нею монастирях навчала не тільки монахинь, а й жінок-мирянок. У першій половині XVI ст. митрополит Данило у своїх повчаннях говорив, що навчання необхідно не лише монахам, а й мирянам — «юнакам і дівчатам».[20, c-340]
На початку XVII ст. хорошу, як на ті часи, домашню освіту одержували царські дочки і дівчата із знатних боярських сімей. За Петра І у Москві І Петербурзі з'явилися приватні світські школи, в яких могли навчатися і дівчатка. В 1724 р. монахи були зобов'язані виховувати сиріт (хлопчиків і дівчаток) і навчати їх грамоти, а дівчаток ще й прясти, шити та ін.
У 1754 р. в Москві і Петербурзі, а згодом і в інших містах, були відкриті перші акушерські школи. В скитах розкольників діяли приватні школи, в яких викладали «майстрині». В середині XV III ст. в Росії з'явилися приватні пансіони, які утримували Іноземці. Початком громадської освіти жінок у Росії вважається 1764 р., коли в Петербурзі за проектом І.Бецького було засноване Виховне товариство благородних дівчат.
Тоді ж було зобов'язано відкрити привілейовані навчальні заклади для дворянських дітей в усіх губернських містах. У створених згідно із статутом
1786р. малих народних училищах дозволялося навчання дівчаток, але кількість їх, порівняно з хлопчиками, була дуже мала (у 1800 р. в 315 училищах навчалися 18128 хлопчиків і лише 1987 дівчаток, до того ж дві третини з них припадали на столичне народне училище). Шкільна реформа 1804 р., обійшла мовчанкою питання жіночої освіти, що продовжувало розвиватися за межами загальної системи народної освіти. [22,c162-168]
Із 1843 р. починають створюватися єпархіальні училища - середні навчальні заклади для дочок духовенства. У 1844 р. місцеві влади були зобов'язані відкрити особливі жіночі школи в тих районах і населених пунктах, де налічувалося не меньше 25 дівчаток відповідного віку. Однак в умовах кріпосної Росії ці школи не могли залучити до навчання значної кількості учнів. Для розвитку жіночої освіти в Росії, особливо в першій- половині XIXст., характерне прагнення утвердити соціальну організацію жіночих шкіл.
У середині XIX ст. середня жіноча освіта опинилася в цілковитій суперечності з життєвими вимогами. Видатні російські педагоги-демократи К.Ушин-ський, М.Пирогов, М.Вишнеградський, революціонери-демократи М.Черни-шевський, М.Добролюбов, Д.Писарев різко критикували систему закритої привілейованої жіночої освіти, її вузькосоціальний характер, відірваність від реального життя. Вони вимагали виховання жінки як людини, яка має рівне з чоловіком право на освіту, захищали загальноосвітній, відкритий характер виховання жінки, його доступність.[8,c169-174]
Під впливом суспільного руху в Росії в 60-х роках дещо розширилась мережа жіночих навчальних закладів, зросла можливість здобуття дівчатками загальної освіти у спільних школах. В середині 60-х років Росія посідала перше місце в Європі з розвитку середньої жіночої освіти. Проте середні школи все ще були доступні переважно для дівчаток із багатих сімей.