Курсовая работа: Жіноча освіта

У 1864 при Петербурзьких жіночих гімназіях створюються педагогічні жіночі курси. До кінця XIX ст. вступ жінок у ВНЗ був закритий. Перші російські жінки, які здобули освіту, навчалися за кордоном. Лише в 1896 р. жінкам надали право вступати до інститутів та університетів, а в 1897 р. в Петербурзі було відкрито жіночий медінститут.[21,c 76-77]

Важливою подією в історії розвитку жіночої освіти був перший Всеросійський з'їзд з питань освіти жінок, що відбувся в 1912 р. На ньому ґрунтовній критиці піддавалась існуюча система жіночої освіти, гостро постало питання про рівність у правах жінок і чоловіків на освіту.

Після революції 1905-1907 років дещо збільшилась кількість дівчаток у народних школах і середніх навчальних закладах. Але в переважній більшості жінки в дореволюційній Росії були не тільки позбавлені права здобути спеціальну освіту, а й залишалися неграмотними (див. 1.2.1).

За даними перепису 1897 p., у містах Росії грамотними були тільки 12,4%, в сільській місцевості - лише 8,6%. Особливо низькою була грамотність серед жінок національних околиць Росії: у школах навчалися тільки 289 жінок-казашок, серед туркменів до революції було тільки 7 грамотних жінок.[24, c37]

Швидко зростала мережа жіночих гімназій і прогімназій: у 1880 році їх було 79, у 1887 р. - 106 та 180 прогімназій.

Починаючи з 1872 р. в Росії почали відкриватися приватні жіночі гімназії, що пояснювалося нестачею жіночих середніх навчальних закладів та невдоволенням в суспільстві змістом і обсягом навчальних курсів у державних жіночих гімназіях. Відповідно до положення про приватні жіночі гімназії 1972р. передбачалося, що вони користуються тими ж правилами, що й державні, зобов'язані дотримуватися правил та програм, установлених міністерством освіти, і підпорядковуватися місцевому навчальному округу[12,c 33].

В 70-х роках було відкрито 22 такі гімназії: 7 -у Санкт-Петербурзі, 4-у Москві, 5 у Харкові, по одній — в Орлі, Одесі, Києві, Тифлісі, Омську та Іркутську. В зв'язку з високою платою за навчання в цих гімназіях могли навчатися тільки дівчатка з багатих сімей. У кращих приватних жіночих гімназіях курс навчання відповідав курсу чоловічих. Деякі приватні жіночі гімназії мали становий характер, наприклад, жіноча гімназія аристократичного типу княгині Оболенської у Петербурзі.

Із 1783 р. Крим, у той час Таврійська губернія,[23, c 120] входив до складу Росії і був винятково багатонаціональним районом. Майже половину його населення становили росіяни і українці, майже чверть — татари. Тут мешкали люди майже сімдесяти національностей. На початок 1913 р. у Таврійській губернії було 1828 початкових одно-класних і двокласних шкіл усіх типів. За приналежністю вони поділялися на земські (в основному в сільській місцевості), міністерства народної освіти, церковно-приходські. Мусульманські мектебе і медресе, єврейські Талмуди-тори і хедери, частина караїмських шкіл були підпорядковані своєму духівництву. Були також відомчі школи Імператорського двору та уділів (Лівадійського і Масандрівського), закладу Імператриці Марії (притулки), міністерства землеробства і державного майна (при Сімферопольському притулку для малолітніх злочинців; нижче сільгоспучилище першого розряду), Міністерства внутрішніх справ (при тюрмах), міністерства шляхів сполучення, міністерства фінансів. У Таврійській губернії нараховувалось 8 чоловічих гімназій, 7 реальних училищ, 18 жіночих гімназій, 5 приватних жіночих гімназій, 4 комерційні училища міністерства фінансів, Таврійське єпархіальне жіноче училище, Таврійська духовна семінарія, Євпаторійське Олександрівське караїмське духовне училище, Керченський Кушніковський жіночий Інститут.

У 1914 р. почалася Перша світова війна. Крим був оголошений прифронтовою зоною. В багатонаціональних кримських селах підсилились антині-мецькі настрої, що мали місце й раніше. За німецьким населенням був установлений адміністративний нагляд. Частина його була вислана в інші райони країни. Різко погіршилося економічне становище. Після Лютневої революції в Петрограді влада в Криму перейшла від губернатора до уповноваженого Тимчасового уряду. [23, c 125]

В таких реальних умовах розвивалась і жіноча освіта. Одним із головних завдань виховного процесу була підготовка дівчат до сімейного життя, усвідомлення ролі матері і дружини.

Великий акцент у вихованні особистості дівчини робився на формування в неї якостей, необхідних для подальшого життя, для створення сім'ї та виховання дітей.

Приділяючи особливу увагу саме формуванню в дівчат жіночності та вихованню всіх якостей, що складають це широке поняття, суспільство як результат мало багато хороших матерів і дружин, справжніх берегинь сімейного щастя і благополуччя.

таб. 1.2.1

Показник	Роки
	1856	1896	1911
Кількість учнів дівчаток (тис.)	36,9	810,3	2130,1
Відсоток до всієї кількості учнів	8,2	21,3	32,1
Відсоток до жіночого населення	0,1	1,3	2,6

Висновки до розділу І

В результатi дослiдження виявлено, що цю тему розглядали такі вчені як А.Іванов, Є.Скрипильова, Г.Сухенка, Н.Аніщук та інщі. Великий вплив на розвиток жіночої освіти у ХІХст. справила діяльність видатних педагогів і просвітителів цього часу М. Дрогоманова, М. Пирогова, К.Ушинського, І. Франка, О.Духновича, Т.Шевченка. Разом з тим, враховуючи малодослідже-ність цієї теми, окремі її аспекти не розглядались взагалі.

Нами було встановлено, що систему жіночої освіти становили жіночі гімназії, жіночі училища, єпархіальні жіночі школи, професійні початкові й середні навчальні заклади, пансіони і інститути шляжетних дівчат.

Згідно всіх прийнятих статутів можна вивести чотири етапи розвитку жіночої освіти XIX - початку XX століття. Це періоди, що різняться за змістом і характером ужитих заходів.

Виявили систему жіночої освіти, яка включала в себе різні жіночі навчальні заклади, виявлено їх типи: станові та безстанові жіночі навчальні заклади; конфесіональні (існували при релігійних товариствах) і національні (існували при національно-культурних товариствах); державні і приватні; відкриті (напівпансіони) і закриті (пансіони).

Розділ ІІ. Особливості діяльності деяких типів жіночих навчальних закладів України

2.1 Жіноча пансіонна освіта

На початку ХІХ ст. жіноча освіта найширше була представлена приватними пансіонами, які існували майже в кожному містечку середньої величини. В цей період тільки в одному Кременці нараховувалось п’ять жіночих пансіонів, у яких, як правило, виховувалось декілька дітей, часом абсолютно різного віку і навіть статі. На допомогу пані-господарка запрошувала вчительку з найближчої школи, або якусь іншу жінку. Шкільні вчителі, в більшості випадків, ставились до викладання в пансіонах як до другорядної справи, тому й рівень знань у цих закладах був невисоким. Основними заняттями учениць були молитви, шиття, музика, вивчення мов та лічби. Більш заможніх вихованок додатково вчили малювати й танцювати.[16, c20]

Мовами пансіонів початку ХІХ століття були польська і французька. Російською розмовляли лише чиновники та військові, яких була меншість, а українська вважалась "холопською", тобто негідною для звучання у благородних закладах. Національна культура в пансіонах засвоювалась дітьми лише через байки та історичні пісні . Загальний рівень навчання дівчат залишався посереднім і погано пристосованим до місцевих реалій. Характериними рисами перших жіночих пансіонів, на відміну від монастирських навчальних закладів, які виховували сувору релігійність і покору, були "благородність", "світськість" і "безтурботність" їх навчально-виховного спрямування. За висловом Гуго Колонтая, там виховували "комедіянток" і "танцюристок". [4, c 49]

Перші кроки до врегулювання навчальної частини цих закладів зробила Едукаційна комісія, запропонувавши створити систему приватних жіночих пансіонів і сформулювавши спеціальні вимоги до освітнього цензу вчителів та організації навчально-виховної діяльності. За статутом 1828 р. всі приватні навчальні заклади могли бути двох видів: школи (лише для навчання) і пансіони (для утримання, навчання і виховання). З 1834 р. заборонялись пансіони, в яких хлопчики і дівчатка навчались разом. Навчати дітей обох статей дозволялось лише в школах. До того ж обов’язково потрібно було стежити, щоб діти віком були не старші одинадцяти років і перебували в окремих класних кімнатах. [13,c 61]

Перші заклади цього типу виникли на початку ХІХ століття в Житомирі — пастора Руге та баронеси Сабіни де Конті, Бердичеві — Терези Біндер і монахинь-маріавіток, Теофіполі — Совинської, а також — Любарі, Дубно і Луцьку. В 30-х роках відкрились нові пансіони в Житомирі (Єлисавети Колпакевич і Кароліни Ростоцької), Луцьку (Кржижанівської), Рівному (Маріанни Бондіні). В 40-х роках в Житомирі з’являються ще два зразкових жіночих пансіони: Лопатьєвої, який пізніше очолила вихованка Смольного монастиря Любов Іванівна Соколова, та дружини волинського губернського контролера, надворної радниці Елеонори Вілентіївни Жданко. В Житомирі 7 квітня 1859 року почав діяти приватний жіночий пансіон вдови надвірного радника Евеліни Махцевич, а в Острозі 11 квітня того ж року — вдови колезького асесора, приватної вчительки Пелагеї Бачинської.

Після 1831 року царський уряд застосував цілу систему заходів для підпорядкування навчально-виховного процесу перспективним великодержавним цілям. Відтоді в навчальних закладах Південно-Західного краю заборонялось викладання наук польською мовою, в жіночих приватних пансіонах вводився "суворий нагляд за виконанням християнських обов’язків", підтримувалась закритість навчально-виховного процесу, встановлювалась щільна помісячна звітність, призначались особливі інспектори, головний обов’язок яких полягав у нагляді за тим, "щоб виховання в пансіонах затверджене було на головних началах Російського життя: Православ’ї, Самодержавстві і Народності". Повеління від 4 листопада 1833 р. вимагало, щоб утримувачками жіночих приватних пансіонів обов’язково були російські піддані. Інструкція Міністерства народної освіти від 17 квітня 1834 р. висловлювала побажання, щоб "взагалі всі науки читані були мовою вітчизняною", але практично завжди серед власниць жіночих пансіонів знаходились такі, котрі взагалі не розмовляли російською.

У 1834 р. за пропозицією міністра освіти приватні жіночі пансіони за своїми внутрішніми доброчинностями, ґрунтовністю навчання, піклуванням про моральність і фізичне виховання повинні були поділятись на відмінні, хороші і посередні. У жовтні 1837 р. наказом попечителя Київського навчального округу з метою створення загального училищного устрою вони стали називатись такими, що відповідали гімназіям, повітовим чи парафіяльним училищам. У 1838 р. жіночі приватні пансіони отримали офіційні назви навчальних закладів першого чи другого розрядів. Пансіони першого розряду мали відповідати гімназіям, а другого — повітовим училищам.[9, c 25-29]