Курсовая работа: Значення війни за незалежність для розвитку держави і права США
- проаналізувати вплив війни за незалежність англійських колоній на подальший розвиток державності;
- дослідити історичне значення визвольної війни північноамериканських колоній Англії;
- зробити висновки.
1 Причини і передумови війни за незалежність північно-американських колоній Англії.
На початку даної роботи ми повинні дослідити, як виникли англійські колонії на Східному узбережжі Північної Америки, їх соціально-економічний стан в першій половині XVIII ст. та передумови, які передували війні за незалежність.
1.1 Соціально-економічний та політичний розвиток колоній в кінці XVII та на початку XVIII ст.
Почало англійським володінням на атлантичному побережжі Північної Америки було встановлено в 1607 році, коли була заснована перша з колоній – Віргінія. Її засновниками були купці з Лондонської торгової компанії. За океан з Англії, Шотландії та Ірландії відправлялися бідняки шукаючі в Новому Світі поліпшення своєї долі. Компанія перевозила їх на своїх судах. Там вони попадали в боргову кабалу до купців і крупних землевласників, які отримали грамоти від короля на землі в Америці. Поступово на Атлантичному узбережжі Америки утворилося 13 колоній, які сформували потім майбутнє американське суспільство, склались державно-політичні традиції, які стали передумовою майбутнього самовизначення. Традиції ці дещо розрізнялись в різних колоніях.
В залежності від того, кому належало верховенство влади, колонії ділилися в середині XVII ст. на три групи: коронні, які перебували під управлінням королівських чиновників (Південна Кароліна, Джорджія); приватновласницькі – вважалися власністю окремих осіб (Пенсільванія, Делавер, Мериленд), а також колонії, які користувалися самоврядуванням на підставі королівських хартій (Коннектикут, Род-Айленд). На чолі колоній стояли губернатори, які відповідно призначалися королем чи власниками колоній, або обиралися всім населенням. В усіх колоніях були представницькі органи, які мали право видавати закони, встановлювати податки. Проте губернатори могли накласти вето на законопроекти, прийняті зборами. В результаті високого майнового цензу виборчими правами користувалися від 2 до 10 % населення [12].
В північних колоніях головне становище в сільськогосподарському виробництві займало вільне, середнє і дрібне фермерство. В південних – велике плантаційне сільське господарство, яке ґрунтувалося на праці закабалених білих переселенців і рабів. Перші негри були завезені в Північну Америку з Африки на початку XVII ст., а до кінця ХVII ст. праця негрів витиснула працю закабалених білих ( на початку війни за незалежність з 2.5 млн. населення колоній, 500 тисяч були рабами неграми) [9,190]. В південних і центральних колоніях крупне землеволодіння регулювалося нормами феодального права про невідчужуваність маєтку, майорату тощо. Проте феодалізм, як економічна система, в англійських колоніях не прижився. Не останню роль у цьому відіграв достаток „вільних земель”, що дозволяло незаможним колоністам йти від феодальних землевласників на Захід, витісняючи при цьому корінних жителів – індіанців [1].
В колоніях, в зоні, вільній від утруднень цехового ладу, розвивалося мануфактурне виробництво в формі дрібного товарного виробництва, крупної централізованої та розсіяної мануфактури. Розвитку сталеплавильної мануфактури сприяла наявність великих родовищ руди, доступних джерел водної енергії, велика кількість деревного палива.
Американська буржуазія, яка була сконцентрована в основному в північних колоніях, досягла успіху в суднобудуванні і рибальстві. Мешканцям півночі вдалося поставити на широку ногу торгівлю з Вест-Індією. Фермерські сім'ї виготовляли цвяхи, замки, ткали полотно, яке потім оброблялося й забарвлювалося.
Південні колонії в цьому дещо відрізнялися. Плантаційне господарство Півдня служило джерелом сировини для метрополії, що відповідало інтересам англійської буржуазії. В XVIII сторіччі різко зріс попит на тютюнову продукцію. Це дозволило збільшити виробництво тютюну до 1776 року майже в чотири рази в порівнянні з початком сторіччя - з 28 мільйонів фунтів до 102 мільйонів фунтів [4].
Поступово суперечки між метрополією і колоніями росли, загострювалися, і в другій половині вісімнадцятого століття обстановка дійшла до межі.
1.2 Посилення колоніального гніту з боку Англії в першій половині та середині XVIII ст.
Безпосереднім історичним поштовхом до боротьби колоній за своє державне відокремлення від метрополії стала економічна і торгівельно-фінансова політика Англії в першій половині XVIII сторіччя. Вона була спрямована на те, щоб стримати промисловий розвиток колоній, перетворити їх в сировинний придаток метрополії, усунути невигідну конкуренцію дешевих американських товарів. На початку XVIII ст. англійський парламент ввів ряд заборон під приводом того, що розвиток мануфактур в Америці зменшує їх залежність від метрополії. Була встановлена заборона на вивіз із колоній залізних виробів, введені податки на цукор, патоку.
В 1763 році Георг III видав указ, який забороняв колоністам займати вільні землі і селитися на захід від Аллеганськіх гір [9,190]. Цей захід позбавляв рабовласників можливості захоплювати вільні землі і переносити туди плантації з виснажених ділянок в південних колоніях. Крупні земельні спекулянти теж втрачали можливість свого збагачення на захопленні нових земель. Королівський указ зачіпав також інтереси дрібних орендарів, які бажали піти на захід і стати там самостійними фермерами. Орендарям доводилося залишатися на землях, що належали крупним англійським власникам, і продовжувати сплату їм так званих твердих рент. Указ 1763 р. протегував крупній земельній аристократії і хутроторговцям, скуповуючим хутровину у індіанців за Аллеганами, які побоювалися, що масове переселення колоністів на західні землі підірве індіанський хутровий промисел і позбавить крупних землевласників робочої сили в східних районах.
Заключним приводом відкритого протистояння став введений англійським парламентом в лютому 1765 року закон про гербовий збір на більшість товарів побутового споживання, які завозились в Америку. Законодавча асамблея Віргінії прийняла резолюцію про непідкорення закону. Рішення віргінців стало сигналом до загального протесту в колоніях. В результаті об'єднаного руху колоній, більшість податкових законів були відмінені. Але англійська влада стала застосовувати нові форми тиску. Був введений постій англійських військ в будинках громадян, організовані самостійні митниці в колоніях. Це спровокувало ще більш гострий конфлікт. Палата общин стала вимагати суду над політичними лідерами колоністів – „підмовниками”. У відповідь в колоніях було прийнято нове положення про губернаторів, згідно з яким вони надалі знаходились на утриманні колоністів, і тим самим виконавча влада ставала незалежною.
Остаточний розрив колоній з Англією був спровокований прийнятим в травні 1773 р. „чайним законом”; який надав Ост-Індійській компанії привілеї на безмитну торгівлю чаєм в Америці. Це зачіпало інтереси колоністських торговців і багаточисельних контрабандистів. Боротьба проти ввозу чаю вилилась в знамените Бостонське чаювання (грудень 1773 р.), коли під керівництвом створеного в Бостоні комітету колоністів вантаж чаю був викинутий в океан. У відповідь англійський парламент видав серію „репресивних актів” (березень 1774 р.), згідно з яким порт оголошувався закритим, Масачусетс позбавлявся колоніальної хартії.
Підсумовуючи питання, розглянуті в першому розділі, можна сказати, що північноамериканські колонії Англії виникли на початку XVII ст. і поступово, до середини XVII ст. утворилося тринадцять колоній. Вони розподілялися на три групи: коронні, приватновласницькі і колонії, які користувалися самоврядуванням на підставі королівських хартій.
Поштовхом до боротьби колоній за своє державне відокремлення від метрополії стала політика Англії, спрямована на стримання промислового розвитку колоній, перетворення їх в сировинний придаток метрополії.
2 Основні етапи війни за незалежність та її результати
Війну за незалежність колоній, яка по суті була Американською революцією XVIII сторіччя можна поділити на три етапи. Перший етап - з квітня 1775 року, коли почалися воєнні дії і закінчився проголошенням незалежності Сполучених Штатів в липні 1776 р. Основною подією другого етапу Американської революції була спроба об’єднання колоній, формування центральної північноамериканської влади і підписання „Статей Конфедерації і вічного союзу”. Третій, останній етап революції закінчився прийняттям Конституції США в 1787 році і поправок до неї, які носили демократичний характер і були оформлені, як „Білль про права”.
В цьому розділі курсової роботи ми розглянемо перші два етапи війни за незалежність, зробимо аналіз документів, прийнятих в ході революції.
2.1 Перший Континентальний конгрес
Прихильники збереження панування Англії складалися головним чином з крупних землевласників східних районів, власників земель, дарованих королем, частини плантаторів, привілейованих купців, які побоювалися втрати англійського ринку, урядовців, англійського духівництва. Ці групи населення складали основу консервативної течії – лойялістів . Її представники, подібно прихильникам посилення королівської влади в Англії, іменували себе торі. Лойялісти бачили в англійській монархії оплот проти народного руху.
Сили опозиції об'єдналися під загальним найменуванням вігів. Серед них цілком виразно намітилися два напрями. Першим і найвпливовішим з них була течія помірних, яка спиралася на патріотичні угрупування плантаторів і буржуазії, зацікавленої в захопленні західних земель і відміні ускладнень, накладених Англією на економічний розвиток колоній. Плантатори і буржуазія сподівалися добитися розширення самоврядування колоній шляхом тиску на англійський уряд, не йдучи на остаточний розрив з Англією.
Другу течію серед вігів складали революційно-демократичні шари фермерів, робочих, дрібних торговців і приєднавшихся до них представників революційної буржуазної інтелігенції, схильних до рішучих дій.
По ініціативі найбільш політично-активних штатів – Масачусетса і Віргінії – був оголошений розрив торгівельних відносин з Англією, а потім, для організації спільної боротьби,були скликані представники на загальний конгрес колоній. Перший Континентальний конгрес в Філадельфії (5 вересня – 26 жовтня 1774 р.) зібрав 56 представників від 12 колоній, крім Джорджії. Конгрес засудив англійську політику і висунув ідею про державне самовизначення, але поки ще тільки на основі прав „англійських громадян”. Не розриваючи відносин з короною, Конгрес звернувся з петицією про визнання за американськими колоніями їх статусу і прав.
Рішення Конгресу стимулювали громадську непокору в колоніях. В зв'язку з партійними протиріччями в британському парламенті, Палата общин вибрала різко опозиційну лінію поведінки по відношенню до колоній. На основі резолюцій Конгресу в окремих колоніях відбулися перевибори в законодавчі збори, в результаті яких більшість склали прихильники відкритого розриву і навіть війни з метрополією. Особливу роль відіграли Віргінські збори, в яких видатний громадський діяч і літератор П. Генрі відкрито проголосив стан війни з метрополією. В лютому 1775 р. розпочалося формування конституційної армії колоній, а 19 квітня битвою при Конкорді почалися воєнні дії.
2.2 Другий континентальний конгрес. Декларація незалежності 4 липня 1776 року
Десятого травня 1775 року у Філадельфії зібрався Другий континентальний конгрес, який з огляду на обставини, відіграв роль першого центрального уряду. Саме цей Конгрес вимушений був розглядати і вирішувати важливі соціально-політичні питання. Успішній боротьбі проти Англії заважала роз'єднаність повстанських загонів та відсутність централізованого керівництва, тож першочерговим завданням було створення регулярної армії. Своїм рішенням від 15 червня 1775 року Конгрес затвердив утворення єдиної революційної армії на чолі з Дж. Вашингтоном, — армії, що відстоювала інтереси всіх колоній. Велике значення мала і наступна робота Конгресу щодо забезпечення армії зброєю, обмундируванням, продуктами харчування. Ще одним важливим напрямком його діяльності була фінансова політика, зокрема введення своєї американської валюти. Займався Конгрес і питаннями зовнішньої торгівлі.
Колонії підтримували діяльність Конгресу, одержували від нього допомогу і різного роду вказівки. У травні 1776 року Конгрес прийняв постанову, у якій рекомендував колоніям розірвати зв'язки з Англією. Колонії відгукнулися на цей заклик. Вони проголосили себе незалежними державами — штатами.
Збройна боротьба з Англією вже на першому етапі революції тісно перепліталася з боротьбою проти внутрішньої реакції, з прихильниками британського панування — лоялістами. Коли останні перейшли до збройних виступів, Конгрес доручив 2 січня 1776 року нагляд за ними місцевим органам влади. Велику допомогу в цьому відношенні надали комітети безпеки. Вони брали участь у комплектуванні армії, провадили арешти підозрілих, активно боролися проти лоялістів.
Революція розвивалася по висхідній, і її вершиною стало прийняття Конгресом Декларації незалежності.
В червні 1776 року представник Віргінії в Континентальному конгресі Р. Лі вніс на розгляд конгресу резолюцію. „Об'єднані колонії, — було сказано в ній, — по праву повинні бути і є вільними і незалежними штатами, вони звільняють себе від будь–яких зобов'язань перед британською короною. Всі політичні зв'язки між ними і Великобританією повинні бути і є повністю знищеними” [3]. Однак багато хто з членів Конгресу вважав, що недостатньо простої констатації відділення від метрополії. Вони визнавали за необхідне дати в окремому документі розгорнуте обґрунтування мотивів такого розриву. Для розробки проекту такої декларації Конгрес утворив комісію з п'яти членів.