Курсовая работа: Зовнішня політика Німеччини в 30-х рр. ХХ ст.
„Ми націонал – соціалісти, повинні дотримуватися нашій зовнішньополітичній меті: забезпечити німецькому народу гідний життєвий простір на землі. І ця акція – єдина, яка виправдовує пролиття крові перед Богом та нашими німецькими нащадками – саме так висловлювався Гітлер про зовнішню політику Німеччини. Але коли він говорив про новий простір, то мав на увазі тільки Росію. „ Здається, що сама доля вкажує нам пальцем потрібний напрямок. Більшовизм відібрав у російського народу розум, який раніше робив цю державу. Гігантська східна імперія вже готова до краху – говорив Гітлер своєму народу ” [ 10;22 ]. Ця політика мала конкретний план по захопленню Сходу, який мав назву „ Дренг нах остен ” – наступ на Схід.
Гітлер вважав, що третя імперія повинна виправити тяжку історичну помилку другої і побудувати міжнародну політику Німеччини на істотно іншій основі. „ Ми, націонал-соціалісти, - заявляє Гітлер, - свідомо ставимо хрест на зовнішній політиці передвоєнної Німеччини. Ми продовжуємо шлях, перерваний шість століть тому назад. Ми зупиняємо вічний німецький похід на південь і на захід Європи і повертаємося обличчям до країни на сході. Ми розстаємося нарешті з колоніальною і торговою політикою воєнного часу і переходимо до територіальної політики майбутнього ” [ 19 ].
Як вважав Гітлер, росіяни не належать до числа вищих рас. „ Духовний і моральний рівень російського народу разюче низький. Завжди падала в око глибока прірва між утвореним шаром цієї країни і широкими народними масами, безграмотними, жебраками. Історична російська держава не була плодом державної обдарованості слов'ян, - скоріше, воно було чудовим документом державної творчості германців: правлячий шар історичної Росії було значною мірою німецького кореня, та й російське утворене суспільство в більшій своїй частині не було росіянином по національності і слов'янським по своєму расовому характері ” [ 1;112 ].
Було своє бачення у Гітлера й про революцію в Росії, яка цілком знищила, як він вважав, колишню російську еліту, замінивши її новою: євреями, жахливою єврейською тиранією. Фюрер зауважував, що євреї здатні лише руйнувати, а не творити, вони фермент розкладання, розпаду. На думку Гітлера євреї з нечуваною жорстокістю винищили російську інтелігенцію, ізвели терором і голодом біля тридцяти мільйонів російських людей, щоб закріпити за зграєю єврейських літераторів і бандитів біржі владу над величезною країною. „Східний колос дозрів для загибелі. І кінець єврейського панування в Росії буде разом з тим і кінцем Росії як держави. Ми призначені судьбою стати свідками катастрофи, що послужить кращим підтвердженням нашої расової теорії” [ 10;23 ].
Ця коротка, але виразна філософія російської історії і російської революції дозволяє Гітлерові точніше визначити международно-политическую орієнтацію третього рейха в 30-і рр. ХХ століття.
„Нинішні володарі Росії, - пише Гітлер, - заляпані кров'ю, підлі злочинці, нелюди людського роду... Не можна також забувати, що ці володарі належать народу, що представляє собою рідкісну суміш звіриної жорстокості з неймовірною облудністю і нині мріє поширити свою криваву тиранію на увесь світ... Не укладають договору із суб'єктом, якого єдина мета - знищення свого партнера” [ 19 ].
Під германізацією Росії Гітлер розумів германізацію лише землі, а не людей. Очевидно, заселення німцями величезних російських просторів припускає попереднє їхнє очищення від росіян: вища раса не повинна забруднювати свою кров спілкуванням з нижчої. Яким образом позбутися від слов'янського населення на цих величезних просторах, прямо не говориться. Древні германці, наприклад, очищали свої землі від слов'янських старожилів поголовним знищенням населення за допомогою меча і вогню. Третє царство, імовірно, зуміє застосувати більш сучасні способи, - скажемо, гази і бактерії.
З приходом Гітлера до влади в плани Німеччини не входив союз із СРСР. Німецький уряд вважав, що більшовицький уряд несоюзноспроможний.
Свої міркування з приводу зовнішньої політики Гітлер супроводжує коротким "Політичним заповітом Німецької Нації" .
От цей заповіт:
„ Ніколи не допускайте виникнення двох континентальних держав у Європі. Кожну спробу створити поруч з Німеччиною другу військову державу, чи хоча б державу, здатну стати такою, розглядайте як напад на Німеччину і вважайте, що Німеччина в такому випадку має не тільки право, але й обов'язок усіма способами, включаючи збройну силу, перешкодити утворенню такої держави, а якщо воно уже виникло, - то розтрощіти його.
Піклуйтеся про те, щоб сила нашого народу спиралася не на колонії, а на територію нашої батьківщини в Європі. Не вважайте Імперію зміцнілої доти , поки вона не в змозі представити кожному нащадку нашого народу власної ділянки землі; і це - на сторіччя. Ніколи не забувайте, що найсвящєнішим правом на цьому світі є право на землю, і найсвящєнішою жертвою є кров, що проливається за цю землю” [ 3;93 ].
Після ознайомлення з цим заповітом видно, що він стосувався СРСР. Можна зробити висновок, що окрім як ресурсу життєвого простору Німеччина вбачала в СРСР ще й ворога, який в майбутньому міг стати на заваді здійснення плану континентальної гегемонії Німеччини.
На одному з передвиборних мітингів на початку березня, Гітлер не тільки, як звичайно, громив комунізм, але також допустив різкий випад на адресу Радянського Союзу: „краще бути в Німеччині у в'язниці, - заявив він, - ніж там на волі” [ 19 ]. Цей випад, природно, викликав гострі коментарі радянської преси і формальний протест радянського полпреда в Берліні перед міністром закордонних справ. У своїй парламентській декларації 23 березня Гітлер щодо германо-радянської проблеми підкреслив, що його уряд має намір дотримуватися дружньої політики по відношенню до СРСР. Це було обумовлено тим, що Гітлер був ще не готовий розірвати стосунки із СРСР.
На початку травня була ратифікована угода сторін про продовження берлінського договору. Литвинов і німецький посол у Москві фон Дирксен обмінялися відповідними документами.
Установлена раппальским трактатом 1922 року база мирних і навіть дружніх германо-радянських відносин обумовлена вагомими об'єктивними факторами, економічними і політичними. Не так легко ці фактори змінити. За десять років між обома країнами встигли налагодитися тісні взаємні зв'язки, розрив яких болісно відгукнувся б не тільки на СРСР, але і на Німеччині. Впливові шари німецької буржуазії були зацікавлені в діловому контакті з радянським ринком. У керівних колах рейхстагу також було чимало прихильників германо-радянського зближення. Характерно, що і серед націонал-соціалістських лідерів зовнішньо-політична концепція Гітлера не зустрічала одностайного схвалення, чого і сам він не приховував.
В 1939р.,коли Гітлеру довелося вирішувати, хто із супротивників слабкіше, з ким війна менш небезпечна, виявилось, що Німеччина готова воювати з ким завгодно, тільки не з СРСР. Саме з цієї причини Гітлер вирішив передивитися свою політику по відношенню до СРСР.
Перші конкретні ознаки прагнення до розрядки у відношеннях проявилися восени 1938р., коли ситуація, що утворилася стала не виносною. В обох сторін виникло відчуття, що необхідно шукати вихід, бо в іншому випадку воєнного зіткнення не уникнути. На основі цього факту в жовтні 1938р. між графом Шуленбургом та Литвиновим була досягнута домовленість про те, що преса та радіо в майбутньому мають утримуватися від прямих нападів на глав обох держав.
В другий раз світ затомував подих 19 грудня 1938р., коли було підписано торгівельна згода між Німеччиною та СРСР.
У напруженій до межі політичній обстановці навесні і влітку 1939 року почалися і проходили переговори по економічним, а потім і по політичним питанням. Німецький уряд у 1939 році ясно усвідомлював небезпеку війни проти Радянського Союзу. Німецький уряд ще на початку 1939 року запропонував СРСР укласти торгову угоду. 17 травня 1939 року пройшла зустріч міністра закордонних справ Німеччини Шнурре з повірником у справах СРСР у Німеччині Г.А. Астаховим, на якій вони обговорювали питання поліпшення радянсько-німецьких відносин.
У той час Радянський уряд не вважав за можливе через напруженість політичної обстановки у відносинах між СРСР і Німеччиною вести переговори про розширення торгово-економічних зв'язків між обома країнами. На цю обставину народний комісар іноземних справ указав німецькому послу 20 травня 1939 року. Він відзначив, що економічні переговори з Німеччиною останнім часом починалися кілька разів, але виявлялися безрезультатними. Це дало для Радянського уряду привід заявити німецькій стороні, що в нього створюється враження, що німецький уряд замість ділових переговорів щодо торгово-економічних питаннь веде свого роду гру, і що СРСР у таких розвагах брати участь не збирається.
Проте , 3 серпня 1939 року Риббентроп у бесіді з Астаховим заявив, що між СРСР і Німеччиною немає недозволених питань і запропонував підписати радянсько-німецький протокол. Усе ще розраховуючи на можливість домогтися успіху в переговорах з Англією і Францією, Радянський уряд відкинув цю пропозицію.
Але після того як переговори з Англією і Францією зайшли в глухий кут унаслідок їхнього небажання співпрацювати із СРСР, після надходження зведень про таємні переговори між Німеччиною й Англією, Радянський уряд переконався в повній неможливості домогтися ефективної співпраці з західними державами в організації спільної відсічі фашистському агресору. 15 серпня в Москву прийшла телеграма, у якій німецький уряд просив прийняти в Москві міністра закордонних справ для переговорів, але радянський уряд сподівався на успіх у переговорах з Англією і Францією і тому не прореагировав на цю телеграму. 20 серпня пішов новий запит з Берліна по цьому ж питанню.
У сформованій обстановці уряд СРСР прийняв тоді рішення - дати згоду на приїзд Риббентропа для ведення переговорів, що завершилися 23 серпня підписанням радянсько-німецького договору про ненапад. Риббентроп прибув у Москву 23 серпня на літаку. Перша бесіда в Кремлеві почалася о 15.30. Вона тривала три години і продовжилася ввечері. Задовго до півночі відбулося підписання пакту про ненапад і секретного протоколу, що визначив долю Польщі, Прибалтійських держав і Бессарабії. Його висновок на якийсь час рятував СРСР від погрози війни без союзників і давав час для зміцнення оборони країни. Радянський уряд погодився укласти цей договір лише після того, як остаточно з'ясувалося небажання Англії і Франції зробити разом зі СРСР відсіч гітлерівської агресії. Договір, дія якого була розраховано на 10 років, набирав сили негайно. Договір супроводжував секретний протокол, що розмежовав сфери впливу сторін у Східній Європі: у радянській сфері виявилися Естонія, Фінляндія, Бессарабія; у німецькій - Литва. Доля Польської Держави була обійдена мовчанням, але при будь-якому розкладі білоруські й українські території, включені в її склад по Ризькому мирному договорі 1920 року, повинні були після військового вторгнення Німеччини в Польщу відійти до СРСР.
Ще 22 серпня 1939р. Гітлер заявив на секретній нараді з командуючими військами вермахту: „Супротивник ще сподівався, що Росія після завоювання нами Польщі виступить як наш ворог. Але вони не врахували моєї здатності приймати рішення. Наші супротивники - дрібні хробаки ” [ 10;234 ]. Можна зробити висновок, що Німеччина вбачала тепер свого головного ворога в країнах Заходу. Тобто Гітлер зрозумів, що СРСР поки що не по зубах Німеччині.
Не можна казати, що Гітлер взагалі більше не дивився у своїх планах на Схід. Просто покищо був не час і не місце. Про його наміри свідчить співвідношення Німецьких і Радянських збройних сил на передодні війни ( див. додаток № 1 ).
У цілому супротивник перевершував радянські війська:
- по кількості особового складу - у 1,8рази;
- по бойових літаках нового типу - у 3,2 рази;