Курсовая работа: Зовнішньополітичні доктрини США і країни пострадянського простору: ретроспективний аналіз
Натомість США по-іншому оцінювали роль і статус Росії і свої відносини з нею: 1. Росія як спадкоємниця СРСР програла «холодну війну» і їй прийдеться, визнавши поразку, поводитися у дихотомії США-Росія як країна, що є переможеною; 2.Росіян не тільки перестала бути наддержавою, але надовго, якщо не назавжди, вибула з числа великих світових держав; 3. Росія виснажена і без допомоги США їй не вибратися з-під цих завалів і Америка має отримати свій «законний дивіденд»; 4. Росія та її лідери повинні йти в науку до США, які цим скористаються і будуть навчати її тому, що відповідає національним інтересам США; 5. ставши врешті-решт єдиною супердержавою, Америка отримала шанс побудувати довгоочікуваний Pax Атегісана і частиною цього миру має стати і Росія, ключі від цієї нової Росії вже у кишені США.
Отже, США не мали наміру створювати з Росії другу Америку. Вони лише хотіли створити світ безпечним і комфортним для себе. Звідси США вбачали у Росії державу, здатну тримати під контролем отриману від СРСР у спадщину ядерну зброю і ЗМУ і не допустити їхнього неконтрольованого поширення як всередині радянського простору, так і за його межами; здатну розв'язувати політичні і соціальні проблеми і конфлікти і тримати під контролем ситуацію у себе вдома; достатньо сильну у військовому, економічному і політичному сенсі, щоб успішно вирішувати названі вище проблеми, але не настільки сильною, щоб кинути виклик США; позбавлену імперських амбіцій; яка має досить розвинену ринкову економіку, але не таку могутню, щоб скласти реальну конкуренцію економіці США; яка має стабільну демократичну політичну систему, яка не допустить ні реставрації комунізму, ні встановленні автори тарної системи; яка визнає (нехай і мовчки) пріоритет США як єдиної наддержави і слідуватиме за її порадами та рекомендаціями.
Такий з точки зору Вашингтона мав би бути оптимальний варіант партнерства з Росією, в якому головна роль беззастережно належатиме Сполученим Штатам Америки.
Нагадаємо, що 1990-і роки були роками безпрецедентного успішного соціально-економічного розвитку США за президентства Б. Клінтона, а для Росії - роками болісної кризи через відсутність реалізації продуманої стратегії політичних і економічних реформ. З іншого боку, для стратегічного партнерства США і Росії не вистачало співпадіння принципових інтересів, які зазвичай виникають у держав за наявності спільного ворога. У цих умовах Америка взяла на себе роль ментора щодо Росії. При цьому вона не хотіла рахуватися з інтересами Росії при розв'язанні міжнародних проблем, не прагнула визнати її рівноправним партнером не на словах, а на ділі. Крім того, Вашингтон зробив ставку на розширення НАТО за рахунок колишніх союзників СРСР, ігноруючи російські інтереси у підходах до регіональних конфліктів, взяв курс на перегляд військово-політичного балансу на свою користь.
На тлі таких сценаріїв, моделей і очікувань розвивалися американо-російські відносини.
Перший візит після розпаду СРСР президент Росії Б.Єльцин здійснив до США, Канади, Великобританії і Франції, ясно демонструючи головний напрямок своєї зовнішньої політики. Російське керівництво не розглядало Росію переможеною у холодній війні. Виступаючи у Раді Безпеки ООН 31 січня 1992 року, російський президент заявив, що нова Росія «розглядає США та інші західні країни не тільки як партнерів, але й союзників».
Триденний візит президента Росії Б.Єльцина до США наприкінці січня- початку лютого 1992 року став головною політичною подією для всього світу. Російський президент одразу дав зрозуміти, що він репрзентує нову країну, яка не має нічого спільного з комуністичним Радянським Союзом і яка хоче бути союзником США. Ідея тісних союзницьких відносин - стратегічного партнерства - була покладена в основу переговорів двох президентів.
Намір будувати стратегічне партнерство знайшов своє віддзеркалення у Кемп-Девідській декларації 1 лютого 1992 року - головному підсумковому документі. «Росія і Сполучені Штати, - мовилося у декларації, - не розглядають більше один одного як потенційних противників. Віднині їхні відносини будуть будуватися як відносини дружби і партнерства, базовані на взаємній довірі і повазі, і на взаємній прихильності демократії і економічній свободі. Сполучені Штати і Росія сьогодні розпочали нову еру у своїх відносинах». Таким чином, декларація була по суті формальним оголошенням про завершення холодної війни.
США і Росія також заявили про готовність обопільної співпраці в утвердженні «загальних демократичних цінностей». Це було кроком вперед у порівнянні з 1970-ми роками, коли основою відносин між СРСР і США проголошувалося мирне співіснування.
При обговоренні проекту декларації Б. Єльцин запропонував включити положення про те, що відносини між обома країнами стали не тільки дружніми, але і союзницькими. Дж. Буш відхилив цю пропозицію. Разом з тим сторони висловили прагнення створити «новий союз партнерів», тобто це означало, що Москва і Вашингтон переходять від ситуативної співпраці з обмеженого кола питань до союзницького типу відносин, які означали наявність обширної сфери спільних інтересів, стабільну орієнтацію на співпрацю і взаємну терпимість.
У Декларації говорилося, що Росії і США загрожують одинакові «загальні небезпеки». Це передбачало довірчий і довготривалий характер відносин.
Під час переговорів Б.Єльцин оголосив про готовність Росії брати участь у створенні нової, загальноєвропейської системи безпеки, яка б завершила з поділом Європи часів холодної війни. Російський президент запропонував заходи щодо радикального скорочення арсеналу зброї масового знищення, запропонувавши у першу чергу скоротити кількість ядерних боєголовок у обох країнах на 50%. Він також запропонував Сполученим Штатам створити спільний фонд підтримки російських спеціалістів у сфері ядерної енергії з тим, щоб їх не могли використати країни, які таємно провадили розробки власної ядерної зброї.
Сам Б. Єльцин та його тодішній міністр закордонних справ А. Козирєв (до січня 1996 року) прагнули вивести Росію з ізоляції, інтегрувати її у спільноту демократичних держав і відродити Росію як велику державу. Москва пішла на феноменальне скорочення своїх звичайних озброєнь в Європі (вважається, що завершення холодної війни через розпад СРСР зберегло Заходу, за оцінками західних експертів, понад 3 трлн. дол.). Російське керівництво сподівалося, що обіцянка Заходу, дана у Паризькій хартії (листопад 1990 року) щодо безблоковості Європи, буде виконана. Разом з Паризькою хартією була підписана «Декларація 22-х» - спільна заява країн НАТО і ОВД, в якій йшлося про те, що держави обох військових блоків не розглядають один одного як гіпотетичних противників. Організацію Варшавського Договору було розпущено 1 липня 1991 року. НАТО ж існує, більше того, розширюється.
Тоді ж в Росії тривала боротьба між прихильниками та противниками дій Б. Єльцина. Російські ліві, зокрема, вважали політику першого російського президента такою, що не відповідала інтересам держави.
У листопаді 1992 року республіканська партія зазнала поразки на президентських виборах і президентом США було обрано демократа Б. Клінтона. Стара республіканська адміністрація продовжувала «квазі-союзницькі» відносини з Росією. З січня 1993 року, ще до вступу на посаду Б. Клінтона, Дж. Буш відвідав Москву, де було підписано Договір про подальше скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО- 2 або СТАРТ-2). Планувалося, що договір набуде чинності після того, як Україна, Білорусь і Казахстан ратифікують договір СНО-1 (СТАРТ -1) і приєднаються до ДНЯЗ як неядерні держави. Договір СНО-2 передбачав до січня 2003 року скоротити кількість ядерних боєголовок у Росії і США до З 500 одиниць.
США ратифікували Договір СНО-2 в січні 1996 року. Росія затягувала ратифікацію до 1997 року, мотивуючи відсутністю бюджетних коштів на його реалізацію. Насправді, це було пов'язане зі загостренням російсько-американських відносин через втручання країн НАТО у боснійську кризу і розширення НАТО на схід. Москва вбачала в цих діях США загрозу для своїх інтересів.
Варто наголосити на тому, що всі спостерігачі і аналітики того часу, як американські, так і європейські, зазначали, що загальні декларації адміністрації Дж. Буша щодо співпраці з Росією не підкріплювалися практичними кроками. У своїх основних підходах до нової ситуації у зв'язку з розпадом СРСР політика США обмежувалася проблемами потенціалу колишньої наддержави. Найголовніша проблема початкового періоду існування нової Росії - проблема економічної допомоги - залишалася загалом предметом декларацій і намірів американського керівництва.
Обережна політика Дж. Буша стосовно Росії була піддана різкій критиці з боку низки політичних діячів США. Загроза реставрації тоталітаризму чи розпаду Росії з її ядерним арсеналом стимулювала навіть скептично налаштованих політиків виступити на користь підтримки Б. Єльцина. Б. Доул, лідер республіканців у конгресі, один із лідерів консервативного крила, наполягав на негайній допомозі Б.Єльцину, який, на його думку, дає США «останній шанс» на стабільний мир.
Найбільш різко з критикою адміністрації Дж. Буша виступав Р. Ніксон, колишній президент США. Ще восени 1991 року він розпочав активну кампанію в ЗМІ з закликом підтримати демократію в Росії. Лейтмотивом його виступу була теза про те, що з падінням демократії у Росії розвиток на планеті зазнає регресу і світ заполонить хвиля диктатур.
Особливо широкий резонанс викликала стаття Р. Ніксона, оприлюднена 10 березня 1992 року в газеті «Нью-Йорк Тайме». Різко критикуючи позицію адміністрацію Дж. Буша, Р. Ніксон попереджав, що якщо уряд Б. Єльцина впаде в Росії, то «розміри катастрофи важко буде передбачити». Р. Ніксон застерегів проти небезпечної помилки, яке поширюється в США - переконаності у перемозі в холодній війні: «Комунізм програв холодну війну, але захід її ще не виграв. Перемога у холодній війні буде отримана тоді, коли реформи Єльцина завершаться створенням вільної ринкової економіки».
Р. Ніксон запропонував план екстреної, широкомасштабної і цілком реальної допомоги Росії, який складався з шести пунктів: 1.надання Росії негайної гуманітарної допомоги продовольством і медикаментами на початковому, найбільш критичному етапі реформ; 2. створення корпусу «вільних підприємців» з тим, щоб направити в Росію тисячі західних підприємців-менеджерів, які б надавали практичну допомогу при запровадженні ринкової економіки; 3. надання Росії відстрочки на виплату боргів, які вона успадкувала від СРСР; 4. відкриття міжнародних ринків для російського експорту; 5. створення міжнародного фонду з десятків мільярдів доларів для стабілізації російського карбованця; створення єдиного механізму з координації як державної, так і міжнародної допомоги Росії - за такою ж моделлю, яка була створена після Другої світової війни для відбудови Європи.
Під тиском критики адміністрація Дж. Буша здійснила низку кроків. 1 квітня 1992 року президент Дж. Буш виступив з пропозицією прийняти «Закон на підтримку свободи». Закон надавав адміністрації право збільшувати внесок США до МВФ на 12 млрд. дол. , надати допомогу країнам СНД у розмірі 410 млн. дол.
Цього ж дня федеральний канцлер Німеччини Г. Коль у Бонні оголосив прол намір Великої сімки надати Росії кредит у 24 млрд. дол.., який складатиметься з внесків країн Сімки, МВФ і Світового банку. У 1992 році Росія стала членом МВФ і Світового банку.
З середини 1990-х років у Росії чітко окреслилися антизахідні, особливо антиамериканські, настрої. Апогей цих настроїв припав на весну і літо 1999 року, коли США та їхні союзники стали бомбити Югославію. Нагадаємо, що Росія традиційно симпатизує Сербії. Вона також почувала себе ображеною, що було відхилено її план врегулювання в Югославії. Нарешті, бомбова атака на Сербію розцінювалася як репетиція такої ж агресії щодо Росії.
Щоправда, росіяни не заперечували того, що Європа і США є країнами високого достатку і прогресивного економічного і науково-технічного розвитку, в яких є багато повчального для них. Разом з тим типовими стали висловлювання росіян щодо зовнішньої політик США як «агресивної», «експансіоністської», що вони «скрізь лізуть», «Америка пхає свого носа у всі справи».
Новий президент США Б.Клінтон, використовуючи ізоляціоністські настрої, які поширилися в американському суспільстві після завершення холодної війни, зосередив свою увагу переважно на внутрішніх проблемах. Цікаво, що він як кандидат у президенти присвятив зовнішній політиці лише один виступ. Він не мав ні своєї зовнішньополітичної стратегії, ні власних оцінок глобальних перемін у світі. Новий президент підходив до питань зовнішньої політики обережно, проявляючи стриманість, і робив наголос на традиційних пріоритетах.
У своєму виступі перед дипломатичним корпусом у січні 1993 року Клінтон змалював у загальних рисах зовнішньополітичну стратегію нової адміністрації. «Зовнішня політика моєї адміністрації буде опиратися на три головних принципи, - заявив президент. - Перший - ми будемо розглядати економічну безпеку нашої країни як найважливішу мету нашої зовнішньої політики; другий - ми будемо проводити реконструкцію наших збройних сил з тим, щоб протидіяти старим і новим загрозам нашої безпеки і міжнародному миру; третій - зовнішня політика моєї адміністрації буде опиратися на демократичні принципи та інститути, які об'єднають нашу країну і до яких прагнуть чимало народів...Де це можливо, ми будемо підтримувати тих, хто поділяють наші цінності, оскільки це відповідає інтересам світу і Америки».
Хоча Клінтон не мав чітко окресленої концепції, від розглядав відносини з Росією одним з найважливіших пріоритетів американської зовнішньої політики. За його ініціативою у складі держдепартаменту було створено спеціальне бюро у справах нових держав-членів СНД. Його очолив у ранзі замісника держсекретаря Строуб Телбот, динамічний і здібний, близький друг президента ще з років їхнього спільного навчання в Оксфордському університеті. У свій час Телбот очолював московське бюро журналу «Тайм» і вважався одним з найкращих експертів у радянських справах. Він також був відомий своїми статтями про СРСР і тим, що переклав мемуари Хрущова.
Чимало людей в Америці вважали, що Клінтон буде найбільш проросійським президентом за всю історію США. Він визначив стратегію відносин з Росією: «Сполучені Штати переслідують три цілі у співпраці з Росією: перша - зробити світ безпечним, зменшити загрозу розповсюдження ядерної зброї і ядерної війни; друга - підтримати розвиток свободи і демократії у великій країні - Росії; третя - підтримати створення в ній ринкової економіки. З цього часу і доступного для огляду майбутнього Сполучені Штати будуть керуватися цими цілями, незалежно від того, чи буде при владі Єльцин чи ні».