Научная работа: Праця про Петра Могилу
Під впливом румунських заяв, також інші дослідники тверреси козаків та тісно зв'язаних з козаками селян раз на завжди розійшлись...» 11).
Це були тяжкі обвинувачення, які залишили в більшій чи меншій мірі сліди на всій дальшій українській історіографії.
Більш нюансованим було ставлення М. Грушєвського, який, вказуючи на позитивні і негативні сторони діяльности Петра Могили, дуже часто сам собі протирічив; але про цс буде мова далі. Тут подамо тільки оцінку національного аспекту. Критикуючи усю « могилянську добу», він писав: «Передусім це треба сказати про самого Могилу, нічим ближче не зв'язаного з українською народністю, далеко ближчого по своїм родинним традиціям, вихованню, поглядам до шляхетських кругів Польщі, ніж до українського народу» 12).
Пізніші послідовники М. Грушевського, стандартно повторюючи про «сумнівну вартість могилянської доби», все ж таки не наважувалися назвати Могилу — поляком, чи подібним епітетом. Один з цих послідовників навіть уважає, що «українсько-румунським зв'язкам завдячує Україна одного з найенергічніших організаторів її церковно-національного життя — Петра Могилу» 13). Все ж таки, наданий М. Грушевським напрям тривав далі. Про це свідчить оцінка Д. Дорошенка :
«В діяльності Петра Могили був одначе один слабий бік, який мав свої далекосяжні наслідки : Могила, сам з походження волох (румун) і людина польської культури, був великим ревнителем православної церкви, але він не був українським патріотом і йому ходило про піддержання православної віри, а не української народности. Основою науки в його школах була латинська мова, свої власні твори він друкував або по-польськи, або по-грецьки. Не тільки народня українська мова не знайшла собі ніякого місця в усій культурній продукції, але навіть і мова церковно-слов'янська відступала на другий плян супроти латині. Це осудило київську колегію на певну одірваність од живої народньої стихії, робило її науку доступною лиш для певного кола вибраних людей. Та проте в своїм часі діяльність Петра Могили у високій мірі прислужилась і національній українській справі тим, що поставила православну церкву — тодішній прапор народности, на такий рівень, що вона могла успішно оборонятись од римо-като-лицького натиску... Петро Могила й ті круги, що стояли біля нього, як знасмо, займали абсолютно льояльне становище супроти польської держави» Козацькі ексцеси, самовільства, а тим більше повстання зовсім не були їм симпатичні —- противно : в їх очах козаки, поскільки вони повставали проти уряду, являлись так caмо бунтівниками, « рсбелізантами » як і в очах польського правительства...» 14).
Шляхом цілковитої неґації всього зробленого П. Могилою пішов совєтський історик Є.М. Мединський, для якого: «Могила був типовим феодалом, честолюбним і владним; він був зв'язаний родинними узами і дружбою з польськими магнатами, вороже ставився до Москви, боровся проти братства, не гребував ніякими засобами для досягнення своїх цілей» 15).
Чим пояснити неґативне ставлення цих істориків до особи і діяльности П. Могили? Попереду вже була мова, що українці не звикли до того, щоб чужинець з благородними намірами ставав на службу українській нації. Під цим оглядом в нас не було прецедентів, традиції. Петро Могила це рідкий виняток і тому своєрідна упередженість до чужинця.
Більшість українських істориків оцінювала переважно Київського Митрополита з свосї народницької плятформи і тому Могила був їм ?