Реферат: 1933г. Трагедия голода на Украине (1933: Трагедія голоду)

Селян результати першого року суцільної колективізації привели в шоковий стан. Ринок зникав. Гроші втрачали свою купівельну спроможність. Фонд отоварення заготі­вель був мізерний, а заробітки в громадському господар­стві-злиденними. Щоб прогодуватися, треба було розра­ховувати в основному на присадибну ділянку.

Проте кількість колгоспів зростала. Після березня 1930р. адміністративний тиск на одноосібників став вважа­тися перегином. Це не означає, що колективізація втратила примусовий характер. Господарювати індивідуально става­ло дедалі важче: одноосібників розкуркулювали, обклада­ли «твердим завданням» та високими податками, тоді як колгоспники одержували податкові пільги. До кінця 1932р. на Україні колективізували майже 70% селянських госпо­дарств з охопленням понад 80% посівних площ. Не менш високого рівня колективізації досягнули в інших зернових районах.

Колективізація супроводжувалася експропріацією за­можного прошарку селянства і руйнуванням розвинутої системи сільськогосподарської кооперації. Продрозкладка вела до швидкого розростання кризових явищ. Найістотні­шим проявом кризи, яка охопила молодий колгоспний лад, була цілковита незацікавленість селян у розвитку громад­ського господарства, їхнє пряме небажання працювати.

За завданням ЦК КП(б)У на початку 1933р. обстежили 340 колгоспів різних районів України. З'ясувалося: 19% пра­цездатних колгоспників за рік не заробили жодного трудо­дня, а З0% одержали від 1 до 50 трудоднів. Одна з причин таких показників була проблема управління.

У дрібнотоварному виробництві такої проблеми взагалі не існувало. А в колективізованих районах сільське господарство втрачало еластичність, властиву дрібному виробництву. Еко­номічні результати колгоспів і радгоспів прямо залежали від якості керівництва, планування, організації виробництва, обліку і оплати праці.

До початку суцільної колективізації в колгоспах панува­ла «поденщина». Іноді доходи розподілялися по їдцям або кількості робітників у сім'ї. У 1932 році переважна біль­шість колгоспів перейшла до організації праці за трудодня­ми, які давали змогу враховувати не тільки кількісні, а й якісні результати роботи. Проте в самому порядку нарахування їх існувало бага­то недоліків. Один з найсерйозніших - дискримінація праці польових працівників, викликана насамперед бюрократи­зацією управлінської сфери через відсутність справді демо­кратичних норм у примірному Статуті сільськогосподарської артілі. За першу половину 1932р. в колгоспі ім, Ворошилова (с. Кримка Одеської області) на польових працівників припало тільки 800 трудоднів з 2700, а в колгоспі ім. XVI партз'їзду (с. Дерюгін Брід тої ж області) - 4 тися­чі з 13300. Більшість трудоднів «заробив» управлінський та обслуговуючий персонал.

У 1930 і 1931 роках у колгоспах створювалися тимчасові бригади - на період сільськогосподарської кампанії. Не­постійний склад бригад і незакріплен'ість робочої худоби, реманенту, земельних ділянок тягли за собою знеосіблення і зрівнялівку. У постанові ЦК ВКП(б) від 4 лютого 1932р. «Про чергові заходи по організаційно-господарському зміц­ненню колгоспів» було визначено, що в основу організації праці треба покласти постійну виробничу бригаду з незмін­ним складом працюючих, за якою б закріплювалися земельні ділянки і засоби праці. Ці рекомендації не викону­валися.

Бюрократичні методи керівництва колгоспами були не­минучі за умов розкладки і відриву безпосередніх вироб­ників від засобів виробництва. Вони сильно позначалися на результатах господарювання. Одержуючи з ра­йонів посівні плани, кол­госпники опинялися в становищі агрикультурних хижаків тому, що були змушені виконувати неспроможні вказівки, що йдуть не від життя, а від паперу.

Партійний вплив на стан справ у колгоспах відчувався слабо. З кількісного та якісного боку, а також за своєю орга­нізаційною структурою партійні організації не стояли на належній висоті. Нечисленність сільської парторганізації і специфіка складу (переважали члени партії, які зай­мали керівні посади, а також агрономи, лікарі, вчителі та інші спеціалісти) перешкоджали переходу від територіаль­ного до виробничого принципу в її побудові. А життя ви­магало розв'язати питання про організацію партійного осе­редку безпосередньо в колгоспі.

Щоправда, кількість сільських членів партії швидко зрос­тала. Так, селян, прийнятих до лав КП(б)У, збільшилося з 4 тисяч у 1929р. до 39,6 тисячі у 1932-му. Проте сільські осеред­ки не виросли кількісно адекватно прийому. По-перше, се­ред них процент виключених з партії під час чистки 1929-1930рр. складав 16,2 (по виробничих осередках міста - 8,8). По-друге, політичний рівень нового поповнення був низький. До того ж масовий прийом погіршив пропорції між членами і кандидатами партії. На початок 1932р. сіль­ська партійна організація України на дві третини складала­ся з кандидатів.

У лютому 1931р. ЦК партії прийняв «Положення про осередок ВКП(б) у колгоспах». Відповідно до нього сільські осередки в районах суцільної колективізації обов'язково мали бути перетворені на колгоспні. Однак приблизно з 30 тисяч самостійні осередки мали тільки 4767 колгоспів. Не маючи можливості спира­тися на сільські осередки при розв'язанні питань виробни­чого характеру, районні комітети партії діяли через упов­новажених, котрі виїжджали на села проводити чергову кампанію. У доколгоспному селі такий метод роботи себе виправдав, але в нових умовах він став явно неефектив­ним.

Відрив безпосередніх виробників від засобів виробни­цтва відсував на задній план віковий досвід селянського господарювання, а методи колективної організації праці не могли бути засвоєні без допомоги іззовні, з боку робітни­чого класу. Життя показало: найкраща організаційна фор­ма участі робітників у налагодженні колективних методів господарювання на селі - державні машинно-тракторні станції. Можна сказати, що МТС являли собою інтегральним елемент колгоспного ладу, без якого колективне господа­рювання на селі існувати не могло, їх мережа швидко роз­вивалася. Активно впливати на організаційно-господарське зміцнення колгоспів МТС ще не могли. У пер­шій п'ятирічці розв'язувалися пита?