Реферат: Альтернативна освіта в Україні
Индивидуально*:
- для всіх учнів (годину./нед.):
1—4 кл. — 5;
5—9 кл. — 8;
10—12 кл. — 12;
- для дітей-інвалідів (годину./нед.):
1—4 кл. — 10;
5—9 кл. — 14;
10—12 кл. — 16.
* — за бажанням учнів і батьків кількість годинника може бути збільшене, але на платній основі.
Висновок
Освіта — фундамент суспільства і застава майбутнього нації. Істина ця банальна і не потребувала б коментарів, якби не дані статистика, невблаганно що свідчать про стійку тенденцію до все більшого скорочення в Україні державних асигнувань на освітні потреби. Так, якщо ще в 1992 р. частина консолідованого бюджету, направлена на розвиток освіти, складала 12,6% валового національного продукту, то вже в 1997 р. — лише 3, 85%, тобто на 54% менше в порівнянні з попередніми роками.
Питання про місце і роль освіти в сучасному суспільно-політичному і економічному житті країни нині коштує настільки гостро, що мову повинно вестися не стільки про яке б то не було, нехай навіть найрадикальнішому реформуванні існуючої, скільки про створення принципово новій моделі вітчизняної освіти, що охоплює всі його рівні, етапи і сторони. Так, і якщо розібратися, то і реформувати те, в єстві, нічого. Оскільки який би то не було, навіть недосконалої освітньої системи зараз в Україні просто не існує. Те, що ми сьогодні маємо, образно, кажучи, не більше ніж жалюгідні спроби балансування на двох вислизаючих з-під ніг хитких опорах: не відповідаючому вимогам сьогоднішнього дня тоталітарно-чиновничому минулому, орієнтованому не на гнучку ринкову, а на жорстку держпланову економіку, і так же мало прийнятному в чистому вигляді, перш за все через відсутність національної стриманості, американізованим “майбутньому”.
В чому ж справа? Де причини недоробок, через які одна з найголовніших складових державного життя, якщо не наголовніша її складова, як і раніше, після десятиріч, вважаючи з для проголошення незалежності, залишає бажати кращого? Відповідь на це питання може бути тільки один: неможливо змінити частину не змінюючи цілого. Не подолавши в собі, в свідомості суспільства, що сформувалися в умовах тоталітаризму стереотипів мислення і поведінки. Ми не дурні і чудово знаємо, що необхідно зробити, щоб жити гідні і краще. Знаємо, але, проте, наполегливо не бажаємо поступатися застарілими принципами. Звідси зовнішнє, показне, декларативне прагнення до реформування, і глибока внутрішня переконаність в зворотному. Переконаність, яку ми і раді б подолати, так все якось не виходить.
Інертність мислення згубна для суспільства. Тим часом, у важелів управління країною, у тому числі і в області освіти, сьогодні в більшості стоять люди старої формації. Тому навіть сама ідея створення на державному рівні дійсно альтернативної системи освіти, що передбачає повсюдне відкриття престижних приватних шкіл і вузів, а також державну допомогу, направлену на надання можливості навчатися в даних учбових закладах талановитої молоді з малозабезпечених сімей, сприймається ними як прямий замах на священні державні засади.
Що і говорити: ситуація, що склалася сьогодні в Україні з альтернативною освітою, м'яко кажучи, залишає бажати кращого. При цьому характерно, що самими ярими опонентами тут виступають, перш за все, урядовці від освіти і ректори державних вузів. Як основне і, мабуть, єдиного аргументу в захист своєї позиції висуваючі тези про те, що Україна, нібито, через недостатньо високий рівень життя більшості населення, не “доросла” до альтернативної освіти. Окрім, мовляв, в існуючому вигляді і в умовах дефіциту учбових місць державними вузами на так званих “бюджетних”, а простіше, безкоштовних відділення, х, що надаються, є лише однією з форм шахрайського викачування грошей, не забезпечуючи належного рівня підготовки фахівців.
Що можна сказати із цього приводу? У формальній логіці існує відомий термін: “підміна понять”. Це коли висновок, що виникає з, здавалося б, вірних логічних посилок, проте, виявляється помилковим, оскільки причини в даному випадку підміняються їх слідствами. В цьому значенні абсолютно очевидно, що першопричиною, обумовлюючої якість підготовки молодих фахівців у Вузах з тією або іншою (платної або безкоштовної) формою навчання, є зовсім не платність або безкоштовність останнього, а сума чинників якісно іншого, більш об'єктивного генезису.
Загальновідомо, що в найрозвиненіших країнах на ринку праці вище за все котируються випускники престижних (мають давні традиції і стійку репутацію) і дорогих приватних Вузів і коледжів. В цьому немає нічого дивного: висока платня за навчання формує адекватний бюджет учбового закладу, що, у свою чергу, дозволяє оснастити його найсучаснішою і дорогою учбово-матеріальною базою і привернути самий кваліфікований, а значить, і високооплачуваний професорсько-викладацький склад. Що особливо наочне на фоні набагато менших фінансових можливостей державних вузів, що “живуть” за рахунок жорстко фіксованих і не так вже щедрих держбюджетних асигнувань. Проте співіснування двох паралельних освітніх систем тут зовсім не виконано антагонізмів і ворожнечі, хоча наявність конкуренції в обох випадках є могутнім стимулом і конструктивно-спонукальним мотивом. Навпаки, існують державні (на рівні держбюджету і різних суспільних фундацій) програми підтримки малозабезпечених, але самих обдарованих і талановитих студентів, внаслідок чого вони мають нагоду одержати або удосконалити освіту в приватних вузах.
Інша справа у нас, дотепер що живуть згідно тому, що в'їдалося за десятиріччя в суспільну свідомість принципу: “хочемо як краще, а виходить, як завжди”. Консерватизм мислення, особливо в старших поколіннях, річ стійка. Подолати його надзвичайно важко. Тут потрібна і копітка праця, і час, і, головне, прагнення. Причому обов'язково на рівні державної політики. Оскільки держава, де принцип рівноправного співіснування всіх форм власності закладений в основу конституційного ладу, повинна всіляко сприяти втіленню даного принципу в життя. Зовні неначебто так воно і є: право на життя вузів з недержавною формою навчання офіційно декларовано у відповідних законодавчих актах. Проте при цьому убачається істотна відмінність між поняттями “право” і “рівноправність”, звичайно ж, не на користь альтернативної освіти.
Думається, дане питання риторичне і питання не вимагає. А ось друге питання, що виникає в зв'язку з цим, має потребу відповідає, хоча не менше риторичний: “хто винуватий?” Може, і дійсно, в умовах тотальної малозабезпеченості наявність платних приватних вузів — насмішка над народом?
Так, дійсно, в нашій ураженій кризою країні проблема неплатоспроможності переважної більшості сімей є головним бар'єром на шляху до бажаної мети — дати дітям більш менш пристойну вищу освіту. Проблема існує, і відмахнутися від неї неможливо.
Проте “родзинка ситуації” полягає все ж таки не в цьому. А все в тому ж фокус-покусі у вигляді підміни понять. Як просто! Поносивши на всі лади” жадібних капіталістів, нахабно, в цілях особистої наживи, спекулюючих на самому святому, що може бути у людини — прагненні до знань і вичавлюючих з населення останні соки”, лукаві критикани вважають за краще скромно умовчувати про те, що платне або, як його вважають за краще називати, “контрактне” навчання давним-давно стало нормою життя для всіх державних вузів. Що вже саме по собі — факт волаючий. Ось тут-то і заритий горезвісний “собака”. Просвещенчеськім управлінцям приватний вуз — ніж в спину, тому як не тільки не вимагає над собою контролю, але і самим фактом свого існування доводить цього контролю непотрібність, а, отже, ставить під сумнів доцільність існування управлінських структур. Ректорам же госвузов “приватники” — ніж в спину з тієї простої причини, що є конкурентами в обранні народу. Саме обранні, адже якщо йти або не йти в приватний вуз — справа вибору, альтернатива, то збільшення в цілях наживи платних місць за рахунок скорочення безкоштовних в умовах госвуза — вже ні яка не альтернатива, а одкровення виламування рук. До сказаного залишається лише додати, що в більшості випадків платня за навчання в державних вузах більш висока, ніж у вузах недержавної форм власності. Та все ж факт залишається фактом: сьогодні в більшості своїй батьки, у разі вибору платної форм навчання, вважатимуть за краще, щоб син або дочка навчалися в державному, а не приватному вузі. Що хоча і суперечить логіці, але цілком в дусі десятиріччями вдовблюваного в голови “совкового” стереотипу: “приватник — це буржуй, ворог народу, добра від нього не чекай”. І іншого, адекватного першому: “все державне, чи хороше воно або погане, хороше вже тому, що воно державне, тобто народне”. При цьому доводи розуму і та очевидна істина, що вчитися в приватному вузі сьогодні переважно хоча б вже тому, що навчання в приватному вузі розкріпачує свідомість молодих людей, роблячи їх більш ініціативними і пристосованими до принципово нової, ринкової форми суспільних відносин, не беруться до уваги, поступаючись місцем розхожому: “старий кінь борозни не псує”. Що ж, швидше за все це так. Поступить синок або дочка за батькові-мамчині “кровні” на “контракт” в державний вуз. У встановлений час закінчить, частіше всього з гріхом пополам. Одержить навіть диплом. І ось тут-то почнеться найнеприємніше: виявиться, що новоявлений посередній фахівець, який без особливих зусиль знайшов би вживання своїм здібностям в колишньому СРСР, в умовах ринку виявиться нікому не потрібним. незатребуваним. Бо старий кінь, він, хоча борозни і не псує, але і глибоко теж не оре. Не слід про це забувати.
Майбутнє — за альтернативною системою об утворення. За престижними, елітними приватними вузами. Очевидність цього факту не підлягає сумніву. По-перше, тому, що у всьому світі марка відомого вузу, як і марка престижного автомобіля, є свідоцтвом найвищої якості. Варто лише почути: Кембрідж або Оксфорд, або: “Роллс-ройс” або “Мерседес-Бенц” — і подальше коментарів не потребує. По-друге, тому, що час, диктуючи свої закони, не дивлячись на нашу прихильність до старого, все ж таки невблаганно вимагає нового. Ну, а по-третє, тому, що система недержавних вузів в Україні вже створена, стартувала і, незважаючи на всі перепони, набирає хід. Сьогодні в країні діє ряд приватних вузів вищих рівнів акредитації, випускникам яких не доводиться шукати собі роботу: навпаки, працедавці самі “полюють” за ними. Тому що — мазка.: Мабуть, найвідомішим зі всіх є Міжнародний Слов'янський університет, заснований в рік отримання Україною незалежності і за час свого існування що відкрив філіали в багатьох містах України і в країнах зарубіжжя. В задачу даної статті не входить детально розказувати про вуз. Це ми зробимо в подальших виступах. Сьогодні ж достатньо відзначити головне: серед випускників університету немає жодного, хто не був би працевлаштований за фахом. Випускники вузу працюють у ряді престижних установ і фірм, як на території України, так і за її межами.
В Священному Писанні сказано: “по плодах їх взнаєте їх:” Випускники МСУ, рівень їх підготовленості і професіоналізму — краща реклама вузу, про який сьогодні знають всюди. І не тільки йому, але і системі альтернативної освіти в цілому.