Реферат: Архаїзми та старослов’янізми і їх моделююча роль у експресіоністичній стильовій структурі “Палімпсестів” В.Стуса
Слово з його семантичним наповненням і конотативним значенням, слово в його синтаксичному, ритмічному, інтонаційному розмаїтті є найпершою умовою структурування будь-якої стильової моделі. Коли йдеться про експресіоністичну модель, то на перший план виходить конотація, тобто те додаткове значення, яке містить інформацію про експресивну силу та оцінну вартість слова, а також емоції та волевиявлення, що супроводжують його використання.
Завдання митця – наситити художній простір емфатичними образами, а для цього потрібно знайти в мовному потоці й спрямувати в потрібне русло такі слова, які повністю самозреалізуються, їх синтаксичне багатство зумовить гру конотацій і семантичну наповненість.
“Палімпсести” В. Стуса являють світові слово, що зреалізувало себе, це – verbumcordis (Г. Гадамер), тобто “слово серця”, яке не має, воно є. Так висловився про троянду Кость Москалець у поемі “Для троянди”:
Троянда не грає.
Троянда не має маски.
Троянда не має ролі.
Троянда не має –
Вона Є [7, 10].
Ганс-Георг Гадамер, розробляючи проблему мови як середовища герменевтичного досвіду, а конкретніше, простежуючи процес формування поняття “мова” в історії західної думки, вказує на те, що “… існує … зовсім не грецьке уявлення про мову, набагато ближче до її буття … маємо на увазі християнську ідею інкарнації” [1, 387].
Християнська ідея інкарнації, явлена в таїні Трійці, полягає в тому, що подія народження Бога-Сина передбачає обов’язковий момент жертви, який оформляється в акт вселюдської спокути і стає запорукою спасіння.
Християнська ідея інкарнації якнайтісніше пов’язана з проблемою слова, – зауважує Г.-Г. Гадамер. “Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього” (Святе Євангеліє від Івана).
Г.-Г.Гадамер пише, що “екзегеза добачає в озвученні Слова таке саме диво, як і в тому, що Бог став плоттю” [1, 388].
Скористаємося принципом аналогії і дозволимо собі висловити думку про те, що в “Палімпсестах” В.Стуса має місце “містерія інкарнації”, процес ословеснення (“отілеснення”) всього того, що отримало назву – феномен Стуса. Це те, що може бути визначене як “і слово сталося тілом”, “і життя було в нім, а життя було світлом людей. А світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його”. Збереження тексту Євангелія від Івана і заміна “Слова” на “слово”, “Нім” на “нім”, “Світло” на “світло” вказує на аналогічність самого процесу і ніяким чином не ставить Стуса та історію його “самособоюнаповнення” на один рівень з Біблійними подіями, хоча така спокуса, як зауважує К. Москалець, і виникає [8, 247 – 248].
Напрошується ще одна аналогія: щодо слова з експресіоністичного стильового простору, адже, за всіма визначеннями експресіонізму, за свідченнями самих експресіоністів, а найголовніше – виходячи з художніх текстів, експресіоністичне слово за своєю роллю, суттю й процесом народження найбільш наближене до Слова з Біблії.
Символісти також оперували Словом, але слово символістське швидше має спіритуалістичний характер, який означає воднораз і його космічну потенційність. Воно відкриває сутність речей, але не є цією самою річчю, не спроможне утримувати річ у собі, як це є зі словом експресіоністичним.
Витлумачити повністю процес еманації, в результаті чого маємо поезію В.Стуса, звичайно, неможливо, оскільки маємо справу з явищем, що не підвладне законам раціо. Однак певні моменти, які допоможуть наблизитися до розуміння того, як поезія Стуса здобувається на власну мову, яким чином найповніше реалізовується конотаційний потенціал тексту, варто проаналізувати.
Слово у “Палімпсестах” – це процес самого пізнання (звідси – онтологічно – епістемологічний характер поезії). Процесуальний момент явлення слова в збірці В.Стуса включає в себе і зв’язок між “ось-буттям” (Гайдегер) слова та його історичною природою.
У “Палімпсестах” відбувається злиття двох мовних горизонтів – сучасного й давноминулого. Це є однією з найперших ознак інтенціональності Стусового тексту. Архаїзми та старослов’янізми можна назвати інтенсіонал – словами. Вони є свідченням наявності певної концепції як у плані естетики, так і в плані екзистенції.
Слів цих не так багато: торжество, єси, єсм, рамено, благовість, ліпота, шкаралуща, стерп, предтеча, камо грядеши, глас, шелом’янем, мста, перст, скверна, єдина, здревілий, ім’ярек, піє, тать, рече, сущий, длань, лик, несть, лодія, кметь, словеса, бран, комоні. Окремо, тільки в назві збірки, стоїть слово “палімпсести” (названі архаїзми та старослов’янізми вибрано з “київського” варіанту “Палімпсестів” [9].
“Щопта” цих слів змінює якість художньої тканини збірки Стуса, поруч з іншими лексичними ресурсами створює потужне емоційне поле, що оточує текст.
… Пітьма
розсипалася по підлозі
в усій непевності й погрозі
і вже нема надії в Бозі
і ні душі довкруг нема.
Лиш ти. Як перст… (“Затихло. Смеркло…” [9, 210]).
Нема потреби пояснювати, наскільки сильнішим стає емоційний потенціал вірша від включення слова “перст”.
Експресіоністична стильова модель характеризується наявністю емфатичної лексики, яка має засвідчити особливу напругу відчуттів і виняткову важливість подій, що ці відчуття викликали:
На всерозхресті люті і жаху,
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--