Реферат: Аутоагресивна поведінка у хворих похилого віку з органічним депресивним розладом

Порівняльна характеристика результатів терапії в різних підгрупах. При оцінці динаміки вираженості психопатологічних проявів (за шкалою загального клінічного враження – CGI), було виявлено наступне: більш висока ефективність терапії спостерігалась у хворих 1 підгрупи (які використали спеціальну комплексну терапію) з переважанням показників «значного поліпшення» - 62,4%, «помірного покращення» – 35,4%. «Незначне поліпшення» відмічалось лише у двох осіб (2,2%) зі значними соматичними наслідками СД. У хворих 2 підгрупи (що отримували стандартне лікування) динаміка психічного стану визначалась переважно як «незначне поліпшення» (54,1%) та «помірне покращення» (37,7%), а у 8,2% випадків було констатовано «відсутність поліпшення»; «значного покращення» в цій групі практично не спостерігалося. Позитивна динаміка провідних психопатологічних синдромів у першій підгрупі хворих перевищувала таку в другій підгрупі, у середньому в 2 рази. Зокрема, більш виражена динаміка спостерігалась у випадках тривожно-депресивного та депресивного синдромів, менша – астено-депресивного та депресивно-іпохондричного, що супроводжувалося, як правило, наявністю соматичної обтяженості.

Дослідження динаміки показників інтелекту показало більше виражений рівень психічної компенсації у хворих при спеціальній комплексній терапії і менший – при стандартному лікуванні (р<0,05). Крім того, виявлені певні дисоціативно-дефіцитарні особливості (у ВІ – асоціативного мислення, оперативної пам’яті, темпу мислення, ступеню уваги; в НІ – зниження ступеню уваги, конструктивних і логічних дій та ін), що зберігалися на підвищеному рівні в зв’язку з неповною компенсацією психічних функцій. При дослідженні динаміки міри конфліктності (МК) у досліджуваних хворих було виявлено значне зниження цього показника, більш виражене у 1 підгрупі. При цьому спостерігалося практичне нівелювання МК з тенденцією зниження у «частково виражену», а у ряді випадків – в «нульову». На відміну від 1, в 2 підгрупі залишався значний ступінь МК, що супроводжувалося збереженням емоційної напруженості. Дослідження ступеню домагань виявило у хворих 1 підгрупи значну позитивну динаміку по більшості параметрів. У хворих 2 підгрупи результати були істотно гірше: пацієнти в своїх діях і поведінці зберігали високий ступінь емоційних коливань, негативне відношення до власних дій, зниження фону настрою, підвищення емоційної напруженості, тривожних побоювань, невпевненості у вірності виконання завдання, що в цілому відображало нестабільність їх психічного стану. Дослідження рівня депресії (за шкалою Гамільтона) виявило більш позитивну динаміку у хворих першої підгрупи (18,5±0,14) відносно другої (25,4±0,13 балів) (р<0,05). Аналогічну характеристику мав і стан «тривоги». При цьому ступінь компенсації рівня депресії і тривоги в 1 підгрупі в основному був задовільний, тоді як в 2 підгрупі – середній. Дослідження за методом Монтгомері – Асберга також виявило більш позитивну динаміку показників депресії у хворих 1 підгрупи у порівнянні з такою в 2 підгрупі (відповідно, 18,5±0,97 і 32,3±1,08; р<0,05). Поліпшення в 1 підгрупі склало 56,0%; у 2 підгрупі – 20,7% (р<0,01). Слід зазначити, що, не дивлячись на об’єктивно позитивні результати (особливо в 1 підгрупі), відчуття покращення психічного стану не досягало достатнього рівня. Це говорить про певний рівень аномалії, яка зберігається, в психічному стані хворих і після нівелювання основної фази психогенної ситуації, що можна трактувати як «відносну стабільність» порушення емоційного стану хворих на тлі ДАЕП. Дослідження рівня тривоги (методом Спілбергера-Ханіна) виявило більш значне зниження показників у хворих першої підгрупи (30,2±1,10 бал), у порівнянні з другою (42,4±1,13 балів; р<0,01); поліпшення становило, відповідно, 44,5% та 17,8%. При дослідженні самооцінки особистості отримані результати вказували на значно більший ступінь позитивної динаміки «настрою», «самопочуття», «активності», «працездатності» та «тривоги» у хворих 1 підгрупи. У хворих 2 підгрупи ці показники зберігали негативний характер, що співвідносилося з їх клінічним станом (зниженням фону настрою, підвищенням тривожності в плані невизначеності майбутнього та ін). При цьому відмічалось зниження «самопочуття» на фоні низької «активності». Таким чином, при порівнянні клінічних та експериментально-психологічних показників виявлено більш позитивну динаміку в процесі терапії у пацієнтів 1 підгрупи: більш швидка і значна клінічна компенсація, суттєва стабілізація благополучного емоційного фону (з більшим ступенем нівелювання депресії і тривоги), підвищення рівня самооцінки особистості (настрою, самопочуття, активності, працездатності); певна дезактуалізація психогенно травмуючої ситуації, значне поліпшення параметрів вербального та невербального інтелекту – у зв’язку з підвищенням активної уваги, функцій оперативної пам’яті, темпу та об’єму процесів мислення та ін., що супроводжується зниженням ступеню емоційної напруги. У зв’язку з емоційною компенсацією цих пацієнтів став більш адекватним рівень особистісних домагань, з’явилася достатньо оптимістична оцінка свого стану з позитивним настроєм на майбутнє. Однак, вказані параметри не досягали рівня стандартних, що демонструвало неповний ступень психофізіологічної компенсації хворих. Але у пацієнтів 1 підгрупи достовірно вона була значно вищою, ніж у 2 підгрупі. Виходячи з цього, слід визначити доцільним використання розробленого комплексу лікування хворих похилого віку з депресивними розладами і СД (на фоні ДАЕП) в умовах стаціонару та підтримуючої (профілактичної) психокорекції – амбулаторно, на протязі 1-го року (як найбільш суїцидонебезпечного періоду).

Катамнестичне дослідження, проведене аналогічними методами через один рік, показало подальшу позитивну динаміку показників, що вивчалися. При цьому в 1 підгрупі більшість патологічних психофізіологічних характеристик, що не компенсувалися на момент виписки зі стаціонару у віддаленому періоді, наближалися до норми. В протилежність їм, 19,2% хворих 2 підгрупи в значній мірі зберігали частину порушень психічних функцій, які, не проявляючись клінічно, мали маскований характер та призводили до декомпенсації психічного стану і повторних СД. Повторні госпіталізації за даний період склали у 1 підгруп?