Реферат: Біхевіоральна психологія
Цілеспрямована революція Уотсона не зробила, як він сподівався, перевороту в психології. Для цього був потрібно час. І все-таки в 1924 році, усього лише через десять років після того, як Уотсон виступив з маніфестом біхевіоризму, навіть самий затятий його опонент, Е. Б. Титченер, визнавав, що біхевіоризм збагатив нації. До 1930 року Уотсон уже з достатньою підставою міг затверджувати, що перемога його навчання була повною. Незважаючи на те, що розроблялися й інші напрямки біхевіоризму - наприклад, версії Холта й Лешли, - вони тільки прискорили початий Уотсоном рух психологічної науки убік повної об'єктивності. Таким чином, до 1930 року біхевіоризм витиснув всі інші плини.
Перший етап еволюції біхевіоризму - біхевіоризму Уотсона - тривав приблизно з 1913 по 1930 рік. Другий етап, або необіхевіоризм, можна датувати приблизно 1930 - 1960 роками. Він охоплює роботи таких учених, як Едвард Толмен, Едвин Гатри, Кларк Халл і Б. Ф. Скиннер. Ці необіхевіорісти сходилися в думках про деякі основні положення, які використовувалися для пояснення отриманих даних:
1) серцевиною психології є дослідження процесу научання;
2) більшість видів поводження, незалежно від їхньої складності, підкоряються законам умовних рефлексів;
3) психологія повинна прийняти принципи операціонизму.
Операціонизм - доктрина, відповідно до якої фізичну концепцію можна описати в точних термінах, що ставляться до набору операцій або процедур, її визначальних.
Третім етапом еволюції біхевіоризму є нейро-необіхевіоризм, або соціальний біхевіоризм, початок якого доводиться на 60-е роки нашого сторіччя і який характеризується поверненням до когнітивних процесів.
Операціонизм
Операціонизм являє собою якийсь загальний підхід або принцип, метою якого є вироблення наукової термінології, найбільш точне й об'єктивної, і рятування в такий спосіб науки від тих проблем, які не є фактично спостережуваними або фізично відтвореними (так званих псевдо проблем). Операціонизм затверджує, що значимість конкретних наукових даних або теоретичних побудов залежить від значимості тих операцій, які використовувалися для одержання цих даних або досягнення цих побудов.
Уперше основні положення операціонизма були сформульовані фізиком з Гарвардського університету Перси У. Бриджменом у його книзі "Логіка сучасної фізики", що привернула увагу багатьох психологів. Бриджмен припустив, що будь-яку фізичну концепцію можна описати в точних і строгих термінах, при цьому всі концепції, позбавлені фізичної основи, повинні відкидатися. Він писав:
Це можна проілюструвати, розглянувши поняття довжини. Що ми маємо на увазі під довжиною об'єкта? Очевидно, ми це знаємо, якщо можемо сказати, яку довжину має кожний предмет, а для фізика більше нічого не потрібно. Для того, щоб знайти довжину предмета, нам необхідно проробити деякі фізичні операції. Таким чином, концепція довжини є фіксованої, якщо тільки фіксованими є операції, які використовуються для виміру довжини: тобто концепція довжини визначається не більше й не менше, як тільки набором необхідних операцій.
Таким чином, концепція є аналогом набору операцій або процедур, які неї визначають. Багато психологів порахували цей принцип досить корисним для використання в психологічній науці й жадали застосувати його.
Бихевіористам особливо сподобалося положення Бриджмена про відкидання псевдо проблем - тобто тих проблем, відповіді на які не можуть бути перевірені об'єктивними експериментами. Всі поняття або припущення, які не можуть бути піддані експериментальній перевірці, - такі, наприклад, як питання існування або сутності душі, - не мають ніякого змісту для науки. Що є душа? Чи можна спостерігати її в лабораторних умовах? Чи можна виміряти її або управляти нею в контрольованих умовах лабораторного експерименту, щоб перевірити її вплив на поводження? Якщо ні, то це поняття не має ніякого відношення до науки.
Звідси неминуче треба, що концепція індивідуальної свідомості для психології є псевдо проблемою. Ні саме існування свідомості, ні його характеристики не можуть бути визначені або досліджені за допомогою об'єктивних методів. Отже, відповідно до крапки зору операціонизма, свідомості немає місця в психологічній науці.
Можна сперечатися, що операціонизм є всього лише формальним твердженням принципів, які вже використовувалися психологами для визначення понять і концепцій у термінах фізичних посилань. Основні положення операціонизма простежуються до робіт британських емпіриків. Ми вже відзначили існування тривалої тенденції американської психології убік зростаючої об'єктивності в методології й предметі дослідження, і тому можемо сказати, що сама ідея операціонизма, як підходу й форми проведення досліджень і побудови теорій, була прийнята багатьма американськими психологами задовго до публікації книги Бриджмена в 1927 році.
Проте, із часів Вундта фізика була для психологів критерієм щирої наукової респектабельності, якоюсь рольовою моделлю, і, коли фізики проголосили свою прихильність операціонизму як формальній доктрині, психологам нс залишалося нічого іншого, як тільки піти їхньому прикладу. Фактично психологи використовували операціонизм навіть ширше, ніж самі фізики.
Однак універсального визнання в психології операціонизм не завоював. Протиріччя виникли із приводу корисності або марності обмеження предмета вивчення психології винятково тими сферами, які мали емпіричні основи. Крім того, виявилося, що "відомість концепцій винятково до тридцятилітнім їхнім операціям - це дуже нудно. Ніхто не хоче возитися із цим без особливої необхідності". Сам Бриджмен із сумнівом ставився до тому, як психологи використовують його концепцію. Приблизно через 27 років після формулювання основних положень операціонизма він писав: "Я почуваю, що створив Франкенштейна, що вирвався з-під моєї влади. Мені ненависно саме слово "операціонизм". Те, що я передбачав, виявилося занадто простим, щоб називати його настільки претензійним ім'ям".
Як це нерідко трапляється, знову звернені виявилися більшими фанатиками нової віри, чим сам засновник навчання. Але, так чи інакше, значення операціонизма полягало в тім, що покоління необіхевіористів, що досягло зрілості наприкінці двадцятих - початку тридцятих років, зробило операціонизм своїм основним підходом у психології.
Едвард Чейс Толмен (1886-1959)
Один з ранніх послідовників біхевіоризму, Едвард Толмен вивчав інженерну справу в Массачусетському технологічному інституті. Він перемкнувся на психологію й під керівництвом Холта почав працювати в Гарварді, де одержав звання доктора філософії в 1915 році. Улітку 1912 року Толмен учився в Німеччині разом з фахівцем з гештальтпсихології Куртом Коффкой. На останньому курсі аспірантури, вивчаючи традиційну, у дусі Титченера, структурну психологію, Толмен познайомився з біхевіоризмом Уотсона. Будучи вже аспірантом, Толмен брав під сумнів наукову корисність інтроспекції. У своїй автобіографії, написаної в 1952 році, він писав, що біхевіоризм Уотсона став для нього "потужним стимулом і опорою".
Після захисту дисертації Толмен став викладачем Північно-Західного університету в Еванстоне, штат Іллінойс, а в 1918 році він перейшов в університет Беркли в Каліфорнії. Саме в університеті Беркли, коли він викладав курс порівняльної психології й проводив дослідження з навчання пацюків, він відчув незадоволеність біхевіоризмом Уотсона й почав розробляти свій власний підхід.
Його кар'єра в університеті Беркли була перервана початком другої світової війни, під час якої він працював у Бюро стратегічної служби (OSS, що стало згодом попередником ЦРУ). З 1950 по 1953 рік він сприяв опозиційному руху, спрямованому проти введення в Каліфорнії клятви вірності штату.
Цілеспрямований біхевіоризм
Цілеспрямований біхевіоризм - система Толмена, що сполучить у собі об'єктивне дослідження поводження з урахуванням цілеспрямованості або орієнтації на досягнення певної мети.
Основні положення навчання Толмена представлені в його роботі "Цілеспрямоване поводження у тварин і людини". Його система цілеспрямованого біхевіоризму може на перший погляд здатися цікавою сумішшю двох суперечних один одному понять: мета й поводження. Приписування якоїсь мети організму має на увазі залучення поняття свідомості - тобто концепції, який не перебуває місця в психології поводження. Проте Толмен зовсім виразно дав зрозуміти, що по своїй методології й по предметі дослідження він залишається послідовним бихевіорістом. Він нс спонукував психологів прийняти концепцію свідомості. Подібно Уотсону, він відкидав інтроспекцію й не цікавився ніякими якими мається на увазі внутрішніми переживаннями організмів, які були недоступні для об'єктивного спостереження.
Цілеспрямованість поводження, писав Толмен, можна визначити в термінах об'єктивного біхевіоризму, без посилань на інтроспекцію або припущень про те, що організм "почуває" у зв'язку з тим або іншим переживанням. Для нього було зовсім очевидно, що будь-яке поводження спрямоване на досягнення певної мети. Наприклад, кішка намагається вибратися з "проблемного ящика", пацюк освоюється в лабіринті, а дитина учиться грати на фортепіано.
Як говорив сам Толмен, поводження "пахне метою". Будь-яке поводження спрямоване на досягнення деякої мети, на освоєння деяких засобів. Пацюк неодноразово й наполегливо проходить лабіринт, щораз роблячи усе менше помилок, щоб швидше добратися до виходу. Інакше кажучи, пацюк учиться, і сам факт навчання - для пацюка або для людини - є об'єктивним поведінковим свідченням наявності мети. Відзначимо, що Толмен має справу тільки з реакціями організмів. Всі його виміри проводилися в термінах змін у відповідному поводженні, як функції научання. І ці виміри надають об'єктивну інформацію.
Біхевіоризм Уотсона з великою легкістю критикував приписування якої-небудь мети будь-якому виду поводження, оскільки цілеспрямованість поводження має на увазі допущення про наявність свідомості. Толмен відповідав на це, що для нього немає різниці, володіє організм свідомістю або не володіє. Переживання свідомості, пов'язані із цілеспрямованим поводженням, якщо вони навіть і мають місце, не роблять ніякого впливу на поведінкові реакції організму. Толмен займався винятково явно вираженими реакціями.
Проміжні змінні
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--