Реферат: Буковина - історичний огляд
Поширення міжземельних економічних зв'язків позитивно позначалося на формуванні схожих етнокультурних рис населення Руси-України, незважаючи на досить усталену локальну, власне земляцьку своєрідність етнічності. Головним проявом етнокультурної інтеграції було поширення спільного етноніма — русичі та етнополітоніма — Русь (Київська Русь). Отже, структура етнічності другого етапу, хоч і мала розмаїту варіативність, відзначалася й багатьма спільними ознаками.
Регіональна своєрідність етнічності населення України різко окреслюється на третьому етапі — XV—XIX ст. — у зв'язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами: Угорщиною, Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Румунією, Росією, Чехо-Словаччиною, а згодом, у XVI—XVIII ст., — колонізацією українцями «вільних», «слободних» земель Південного Сходу та Сходу.
Колонізація окремих українських земель іншими державами і народами територіальне розмежувала людність України, стримуючи процес її етнокультурної консолідації і формуючи водночас регіональність культури. Адже будь-яка держава, що заволоділа частиною України, відзначалася своєрідністю і політичного устрою, і соціально-економічного розвитку, і національного складу, і релігії. Все це разом сприяло локалізації етнокультурної спільності мешканців України, етнічність яких урізноманітнювалася й внаслідок міграції в Україну населення з країн-колонізаторів: угорців, поляків, румунів, євреїв, росіян та ін.
Прослідковується така закономірність формування історично-етнографічних регіонів під дією усіх зазначених чинників: чим міцнішими виявлялися етноізоляційні бар'єри, чим тривалішими вони були, тим розмаїтішою була етнічна структура населення, і чим більше несхожою виявлялася культура, привнесена на український грунт, тим виразнішою ставала етнічність регіону, вирізняючись із загальноукраїнської етнічності. Етнічність регіонів набувала крайових ознак, причому зазвичай в структурі всіх їхніх характеристик: у формуванні крайових самоназв, регіональної самосвідомості, зональних форм традиційно-побутової культури, мовних діалектів та антропологічних груп.
Колонізація українських земель відбувалася без врахування кордонів колишніх земель, міжземельних об'єднань або етноплемінних союзів, хоча поодинокі винятки й були. По суті, не змінилися етнокультурні кордони Підкарпатської Русі, захопленої Угорщиною; Буковини, що колонізувалася у різні часи різними країнами. Інші колонізовані частини України не відповідали колишнім територіальним одиницям. Таким чином створювався інший образ й інші кордони нового територіального об'єднання, в межах якого давалися взнаки й давні, часом навіть архаїчні кордони: чи то давніх земель, чи то стародавніх племінних утворень.
Отже, історично склалося так, що на території України формувалася складна система різноманітних історично-етнографічних та етнокультурних регіональних одиниць: одні з них повторювали кордони літописних східнослов'янських племен, інші — союзів племен, треті — земель, четверті — кордони колонізованих сусідніми країнами районів, п'яті — межі новоосвоєних українським населенням земель.
Певне значення для етнорегіональної розмаїтості мала також географічна своєрідність країни, її великі природні області: рівнинна, гірська, поліська, в межах яких історично розселялися різні племінні утворення. Навіть якщо їхні мешканці мали відмінну первинну культурну основу, тривало проживаючи в однакових природних умовах, згодом набували схожих культурних рис з іншими племенами цієї природної зони. Така етнокультурна трансформація з часом визначила зональність регіональної культури, що залежала ще й від характеру міжплемінних, міжземельних або міжетнічних спілкувань.
Звичайно, природно-географічні умови мали суттєвий вплив на етніку, зокрема на традиційно-побутову культуру, етнічний характер, ментальність, заняття людей, обумовлюючи таким чином додаткову систему своєрідної локальності культури. Нерідко траплялося так, що населення краю, мешкаючи тривалий час за однакових історичних умов, суттєво різнилося за природними умовами. І навпаки, проживаючи в схожих природних умовах, відрізнялося за історично-культурними ознаками.
Отже, усе розмаїття територіальної етнічності населення України, що формувалося історично та під впливом природних чинників, можна подати у вигляді такої системи різнорівневих етнотериторіальних одиниць:
1. Природно-історичні області;
2. Історично-етнографічні регіони;
3. Історичні зони;
4. Етнографічні райони.
Природно-історична область — найбільш усталена одиниця, оскільки визначальним ядром у ній є географічне середовище. Саме воно відбилося на формуванні спільних рис у заняттях і культурі, як правило, кількох етноплемінних утворень або земель. В Україні можна виділити чотири основні природно-історичні області: Полісся, Карпати, Лісо-Степ (Рівнину) та Степ. Кожна з областей поділяється в свою чергу на низку зон. Скажімо, Полісся — на Західне (Волинське), Центральне (Київське) та Східне (Чернігівське); Карпати (назва походить від імені давніх племен — карпів, котрі були розселені в західних районах України) — на Передкарпаття, власне Карпати і Закарпаття; Рівнина — на Лівобережжя (Дніпра) і Правобережжя; Степ — на Східний (Донбас), Центральний (Таврію) і Західний (Буджак).
Історично-етнографічний регіон — це етнотериторіальне утворення в рамках усього етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій символіці та в історичній пам'яті людей. Це — основна одиниця в системі районування, оскільки пов'язана із давнім етнічним корінням, грунтуючись, як правило, на племінній основі, оскільки її історично-етнографічні особливості визначалися і певною своєрідністю природних умов.
В Україні історично склалося п'ятнадцять історично-етнографічних регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Русь (Підкарпатська Україна), Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Запорізька Січ, Донщина, Слобожанщина і Сіверщина.
На українському етнічному грунті нині збереглося п'ять етнографічних груп: гуцули, бойки, лемки, поліщуки та литвини.
Отже, внаслідок поетапного розвитку етнічності склалася надзвичайно різноманітна її структура, у первісних засадах якої спостерігалася строкатість археологічних культур та етноплемінних компонентів, а наступні нашарування додали етнорегіональну розмаїтість та іншоетнічні вкраплення.
Строкатість та багатошаровість етногенетичної основи населения України стверджує його антропологічний склад, сформований на базі морфологічного типу східнослов'янських племен, які мешкали на півдні Східної Європи, з включенням іншоетнічних субстратів. У цілому населення України належить до великої європейської раси, тяжіючи до її південної гілки. Остання утворилася шляхом взаємодії різних антропологічних типів. Так, носії ямної культури, що жили на Лівобережжі, належали до східної гілки індоєвропейців — індоіранців; носії культури Закарпаття — до північних фракійців; мар'янівсько-бондарихинської — до угро-фінів; нарешті, носії тшинецько-комарівської культури, зокрема білогрудівської (її племена населяли лісостепову смугу Правобережної України — від Середнього Дніпра до Збруча), належали до слов'ян. Власне вони і склали ядро східних праслов'ян — протоукраїнців.
На такій строкатій етнорасовій основі формувалась українська людність, але з певними регіональними варіаціями. Антропологічний склад населення центральноукраїнських областей (Середня Наддніпрянщина, Поділля, Слобожанщина) відчував вплив давнього ірано-скіфського та сармато-аланського морфологічного субстрату, а на південній Київщині, Черкащині та Полтавщині — певної монголоїдної домішки (передусім половецької). Карпатська область (північні схили Карпат та Закарпаття) відзначається, так би мовити, найбільш європеоїдним комплексом рис морфологічної будови, близьким до сусідніх слов'янських і неслов'янських груп Центральної Європи та Балкан.
У формуванні українського населення відчувається помітний вплив фракійського субстрату. Те саме стосується нижньодніпровсько-прутської області (Буковина, Південна Полтавщина та Дніпропетровщина), долучивши сюди й іранський субстрат. Валдайська ж, або деснянська, область (північні райони Київщини та задеснянські райони Чернігівщини) виявляє давні риси морфологічної будови з домішками балтського морфологічного компонента, до речі, присутнього і в деяких інших регіонах України: на Волині, Західному Поліссі, Прикарпатті. Ці давні риси сягають неолітичної доби, що може бути ще одним доказом тези про формування ядра східного слов'янства, зокрема, і на цій території. Усе розмаїття антропологічного складу населення України становить п'ять антропологічних областей і, власне, п'ять антропологічних типів: центральноукраїнський, карпатський, нижньодніпровський, деснянський, або валдайський, та волинський.
Буковина — історично-етнографічний регіон України, що формувався на стику різних земель, держав і народів, був тривалий час відірваним від українського материнського етнорегіону. З XII ст. вона входила до складу Галицького, згодом Галицько-Волинського князівств, у XIV ст. була підкорена Угорщиною, а з 1359 р. стала складовою Молдавського князівства, пізніше — Румунії.
Етнічна історія Буковини сягає Шипинської землі, що зберігала свою автономію і в складі Молдавського князівства. В грамоті короля Владислава 1433 p. вона визначається як земля, що лежить поза «землею Волоською» — «межи нашою землею Руською (Галичиною) й землею Волоською». У середині XV ст. автономію Шипинської землі було ліквідовано і поділено на цунати (волості). Хотинський та Чернівецький цунати стали відомі під назвою «Буковина». Нині вона включає Чернівецьку область.
Щодо назви «Буковина», то вперше вона з'являється в грамотах молдавських господарів у XIV ст. і пов'язана з природною особливістю краю — буковими лісами.
Етнічний склад населення Буковини формувався на слов'яно-українській основі протягом тривалого часу. Починаючи з XV ст. на її території з'явилися євреї. Це були в основному вихідці з Польщі, котрі концентрувалися в Чернівцях та невеличких містах Буковини згідно з прийнятою урядом Росії смугою осілості. Значний міграційний потік становили в XVI ст. і молдавани, шукаючи на Буковині та Наддністрянщині порятунку від репресій турецьких загарбників. Пізніше, у XVIII ст., на Буковину переселяються російські розкольники: потомки донських козаків, що зазнали поразки в Булавинському повстанні, — некрасівці, а також липовани. Останні переселялися здебільшого з-за Дунаю, згодом з Бессарабії, а частково із внутрішніх губерній Росії.
Серед певної категорії науковців ще не так давно побутувала думка, нібито справжня історія Північної і Буковини почалася лише в XIV ст. Вони посилалися на давню легенду про молдавського господаря Драгоша, який буцімто під час полювання у 1352 p. забрів на Буковину і застав її незаселеною, вкритою дрімучими лісами, де панували лише звірі та птахи. З того часу, говорить легенда, почалося заселення людьми цього краю.
Посилаючись на цю легенду і користуючись тим, що письмові джерела про стародавню історію Північної Буковини майже відсутні, буржуазно-націоналістичні історики висунули антинаукову тезу про те, що до приходу на цю територію волохів – предків молдаван і румунів – вона пустувала і почала інтенсивно заселятися та процвітати тільки в складі Молдавського князівства, починаючи з XIV ст. Ця теорія, яка особливо пропагувалася в період королівсько-румунської окупації краю, розрахована на приниження, а то й повне заперечення ролі корінного слов'янського населення в загальному історичному розвиткові і, зокрема, в історії Північної Буковини.
Після возз'єднання Північної Буковини з Україною почався інтенсивний процес створення джерелознавчої бази для написання справжньої наукової історії краю. З цією метою в області було організовано ряд археологічних експедицій, науковці проводили наукові дослідження в галузі етнографії, лінгвістики, зокрема в топоніміці, ретельно вивчали давні літописи та інші письмові джерела. Особливих успіхів добилися археологи, які досліджують пам'ятки матеріальної культури, що зберігаються в землі. Після закінчення Великої Вітчизняної війни в Чернівецькій області проводили дослідження археологічні експедиції наукових установ Москви, Ленінграда, Києва, Львова і Чернівців, у яких брали участь такі відомі радянські вчені, як лауреат Державної премії, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту археології АН СРСР Т. С. Парсек, ленінградські археологи, доктори історичних наук П. Й. Борисковський і П. О. Раппопорт, член-кореспондент АН УРСР С. М. Бібіков, відомі львівські дослідники, доктори історичних наук М. Ю. Смішко та О. П. Черниш і багато інших. Спільними зусиллями вчених різних наукових установ на археологічних картах Радянського Союзу «біла пляма», якою була територія Північної Буковини на час возз'єднання, була ліквідована. Тут відкрито понад 1,5 тисячі пам'яток археології, котрі переконливо свідчать, що на берегах Дністра, Пруту і Черемошу люди з'явилися ще на зорі своєї історії. З того часу існування людських поселень на території Північної Буковини не припинялося. В світлі нових наукових даних теза буржуазних істориків про пізнє заселення Буковини виявилась бездоказовою, антинауковою, такою, що не відповідає історичній дійсності.
Після обробки археологічних матеріалів було встановлено, що давніми жителями Середнього Подністров'я і Буковинського Прикарпаття були слов'яни. Більше ніж в 500 пунктах Чернівецької області відкриті типові слов'янські поселення, існування яких припадає на час від перших письмових згадок про слов'ян під їхнім власним іменем «склавіни» (VI ст.) і до XIV ст. включно (до VI ст. н. е. слов'яни згадувалися як венеди).