Реферат: Буковинське народне віче

Ухвала Буковинського народного віча 3 листопада 1918 р. - визначний документ українського державотворення

1998 р. виповнилося 80 років з дня визначної історичної події в житті буковинців - Буковинського народного віча в Чернівцях 3 листопада 1918р. Його учасники прийняли доленосне рішення про входження Північної Буковини до складу Західноукраїнської держави й заявили про своє прагнення об'єднатися з Великою Україною.

На жаль, через те, що цьому факту в радянські часи не надавалося належного значення або він фальсифікувався й подавався як приєднання краю до "радянської" України, у частини населення краю, особливо для якого українська, а тим більше регіональна історія не становила інтересу, ще й досі побутує уявлення про "малозначущість", а то й "випадковість" рішення цього віча.

Насправді це не так. Дане рішення мало давні свої витоки. У зв'язку із заселенням краю двома основними етносами - українцями, а згодом і молдаванами (румунами) ще в далеку давнину та в міру їх розвитку й національного самоусвідомлення питання про поділ Буковини за етнічним принципом на дві частини - північну, заселену переважно українцями, та південну, заселену здебільшого молдаванами (румунами), набувало все більшої актуальності.

Уже в перші роки після приєднання більшої частини Буковини до Австрії (1774 р.) військовий генерал-губернатор Карл Енценберг, встановивши, що більше 2/3 населення краю становлять "руснаки", тобто русини (українці) і лише дещо більше чверті - молдавани (румуни), пропонував австрійському імператору Иосифу IIадміністративне поділити край на дві частини: північну українську й приєднати її до Галичини і південну румунську та приєднати її до Семигороду (Банату). Але після відвідання краю самим Иосифом IIцей план у 1781 р. був відхилений, вся Буковина в 1786 р. адміністративно включена в Галицьку губернію як 19-та округа.

Галичина ж у свою чергу складалася фактично із двох частин: Східної, заселеної переважно українцями, і Західної, заселеної переважно поляками. Українці зазнавали там постійно національних утисків з боку польських магнатів і шляхти. Тож питання про адміністративний поділ Галицької губернії на українську й польську ставало все більш нагальним. Особливої гостроти воно набуло в буремному 1848 р. 22 травня секретар Головної Руської (української. -Авт.) Ради (створена 2 травня) о. Михайло Малиновський вніс на обговорення Ради проект поділу Галичини на Східну українську (разом з північною частиною Буковини) і Західну польську, щоб на базі українських територій створити окрему українську область [16, с. 17].

На початку червня представники Галичини (до складу якої входила тоді й Буковина) Іван Борисикевич, Григорій Гинилевич і Олексій Заклинський від імені

Головної Руської Ради виступили на Слов'янському з'їзді в Празі з пропозицією виділення зі складу Галичини, Буковини та Закарпаття українських територій і створення на їх базі єдиного автономного українського округу, заселеного переважно українцями. Це обмежило б засилля польських, угорських та румунських панівних кіл і створило б сприятливіші умови для крайового та місцевого самоврядування й національного розвитку українців [2, с. 141-217]. Внаслідок революційних боїв у Празі, обстрілу міста артилерією Віндішгреца засідання з'їзду були перервані, а підготовлені рішення не реалізовані.

Під час обговорення в австрійському парламенті питання про адміністративне відокремлення Буковини від Галичини й створення окремого буковинського коронного краю, чого домагалися місцеві румунські боярські кола, українські селянські депутати від Буковини Іван Доленчук, Василь Моргоч, Василь Кирстя, Юрій Тиміш, Лук'ян Кобилиця 15 грудня 1848 р. та 30 березня 1849 р. виступили проти такого відокремлення. Вони справедливо вважали, що це вестиме до дальшого роздроблення українських земель і ослаблення сили українців у їхніх домаганнях своїх національних прав. Якщо ж цьому відокремленню не можна запобігти, то троє з них погоджувалися на поділ Буковини: відокремлення південної частини Буковини при залишенні північних українських повітів у складі Галичини [4, с. 166-167; 8, с. 12].

За наполяганням .депутатів різних земель, у т.ч. Галичини та Буковини, австрійський парламент у Кромержі (біля Оломоуця) ухвалив конституцію, яка передбачала поділ Австрії на окремі краї, що історично склалися, зі своїми представницькими органами влади, а також управління. Серед них мало бути й королівство Галичини та Володимерії з герцогством Буковиною. Але 7 березня 1849 р. цісар Франц-Иосиф І розпустив парламент і ліквідував кромержську конституцію. Головна Руська Рада 29 березня 1849 р. востаннє звернулася із заявою до Міністерства внутрішніх справ з вимогою утворення з українських частин Галичини й Буковини окремої адміністративної одиниці, але безуспішно [15, с. 19]. Придушення революції, розпуск парламенту в 1849 р., розпуск у 1851 р. Головної Руської Ради, а також деякі політичні реформи 60-х років надовго відсунули це питання на задній план.

З виникненням на західноукраїнських землях політичних партій і необхідністю формулювання їхніх програмних вимог в останніх знову з'являються домагання територіальної автономії для українського населення. Так, на IV з'їзді Української радикальної партії Галичини у 1895 р. було прийнято резолюцію про створення окремої "руської (тобто, української. - Авт.) провінції з окремим сеймом", яка включала б територію Східної Галичини і Північної Буковини [16, с. 20].

26 грудня 1899 р. у Львові остаточно оформлено Українську націонал-демократичну партію, яка у своїй програмі ставила завдання поділу Галичини на українську й польську частини, Буковини - на українську й румунську і створення з українських земель "одної національної провінції". Водночас у тій же програмі говорилося: "Ми, галицькі русини, часть українського народу заявляємо, що остаточною метою наших народних змагань є дойти до того, щоби цілий руский народ здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з'єднався з часом в однопільний національний організм" [15, с. 327].

У такому ж напрямі діяли й українські партії Буковини. Так, Українська національно-демократична партія (або ще поступова) у своїй програмі, прийнятій у 1908 р., у справах національних висувала вимогу: "Єдність і самостійність українського народу. Ми будемо змагати до національної автономії і спільносте українців у державі" [3. - 1908. - 27 берез.].

Більшою конкретизацією в цьому питанні відзначалася Українська радикальна партія Буковини, яка у своїй програмі, прийнятій 1909 р., ставила таке завдання: "Повна політична і національна автономія українців в складі Австрійської імперії. Об'єднання українців Галичини і Буковини і виділення окремого національного краю" [13. -1909. - 10 берез.].

Доречно сказати, що й окремі румунські політики Буковини підтримували подібну ідею. Так, відомий діяч А.Попович виступив у 1906 р. з проектом федеративного переустрою Австро-Угорщини за національно-територіальним принципом. Серед національно-територіальних одиниць передбачалося створення українського штату в складі Східної Галичини й північної частини Буковини та румунського штату в складі Трансільванії й південної частини Буковини [10, с. 105]. У такому ж контексті обговорювалося це питання й напередодні Першої світової війни.

З проголошенням у листопаді 1917 р. УНР група західноукраїнських політичних діячів звернулася в грудні 1917 р. до Центральної Ради з вітальним листом, у якому, між іншим, зазначала, що якби в Австрії не було вирішене українське питання, то таке "розв'язання повинно наступити шляхом возз'єднання західноукраїнських земель з УНР" [16, с. 32]. Але основна частина українських діячів у Львові й Чернівцях продовжувала виступати за автономію в складі Австро-Угорщини. Євген Левицький на засіданні Української парламентської репрезентації (У.П.Р.) 19 грудня 1917 р. виступив за те, щоб у складі Австро-Угорщини "реституювати" (відродити. - Авт.) староукраїнське королівство галицько-волинське разом з українською Північною Буковиною і евентуально (можливо. - Авт.) з іншими українськими областями монархії" [16, с. 33].

Після проголошення незалежності Української Народної Республіки на Наддніпрянщині остання на Брестських мирних переговорах поставила перед делегацією Австро-Угорщини питання про приєднання до України не тільки Холмщини, але й австрійських територій, заселених українцями, - Східної Галичини та північно-західної частини Буковини. Через свою слабкість УНР не вдалося тоді цього добитися, але в таємному протоколі до мирного договору 9 лютого 1918 р. було зафіксовано зобов'язання австрійського уряду не пізніше 20 липня 1918 р. внести в парламент проект закону, за яким "частину Східної Галичини, заселену більшістю українців, відлучать від цього коронного краю і об'єднають з землями Буковини в окремий коронний край" під назвою "Королівство Галичина і Володимерія". Далі зазначалося, що "всі імператори Австрії повинні присягати як королі Галичини і Володимерії", що це буде окрема автономна держава з власною конституцією, сеймом, урядом, місцевим самоврядуванням, крайовим ополченням. Центральний уряд і парламент не матимуть права втручатися в її внутрішні справи, її стосунки з австрійською державою будуть аналогічні тим, які склалися у взаємовідносинах між Австрією й Угорщиною [1, с. 88-89; 11, с. 136]. Проте австрійський уряд під тиском "Кола польського" всупереч протестам української сторони, зокрема гетьмана П.Скоропадського, 16 липня 1918 р. відмовився від вищезазначених домовленостей, а текст останніх було спалено [ 11, с. 13 6-13 9].

Цим самим австрійські правлячі кола викликали до себе недовіру й певні антиавстрійські настрої як з боку українських лідерів Галичини та Буковини, так ішироких верств населення. Вперше повідомлення про таємну угоду між Австро-Угорщиною і УНР щодо створення із Східної Галичини і північно-західної Буковини окремого коронного краю і про відмову австрійського уряду виконати це зобов'язання з'явилося на сторінках буковинської преси десь приблизно 11 липня 1918 р. Цього дня газета "Сгегпоіігег МогепЫаи" ("Чернівецька ранішня газета") у передовій статті "Польсько-українське питання і його значення для Буковини" повідомляла про цю таємну угоду, наводила з цього приводу слова прем'єр-міністра Зайдлера. Наступного дня ця ж проавстрійська газета в передовій статті "Чи мусить бути Буковина розділеною" заперечувала доцільність такого поділу [7. - 1918. - 12 лип.].

У зв'язку з тим, що таємне стало явним і не на користь українців, в українських впливових колах Галичини та Буковини австрійська політика в українському питанні піддавалася критиці (у пресі, на різних зібраннях), лунали заклики активізувати діяльність по самостійному вирішенню цього питання. 29 вересня у Відні представники української громадськості, вихідці з Галичини й Буковини на своїх зборах прийняли резолюцію з вимогою відокремити Східну Галичину від Західної, об'єднати її з українською частиною Буковини й утворити "самостійну державно-правову одиницю" [10, с. 100].

В умовах наближення воєнної поразки й краху Австро-Угорщини українські депутати парламенту та крайових сеймів Галичини й Буковини в дусі прокламованих американським президентом Вудро Вільсоном т. зв. "14 пунктів" виступали з все рішучішими заявами з приводу української автономії, лякаючи австро-угорські урядові кола приєднанням до України. Так, 4 жовтня 1918 р. Є.Петрушевич у парламентській промові заявив, що коли Австрія не захоче виділити українські землі в окрему провінцію, то українські політичні діячі вже нині оголошують про "право на з'єднання всіх українських земель в самостійну українську державу і домагаємося прилучення всіх українських земель австро-угорської монархії до Української держави". Про це ж у парламенті заявив 9 жовтня і Кость Левицький [16, с. 33].

10 жовтня Українська парламентська репрезентація оголосила про скликання 18 жовтня у Львові всіх українських парламентських і сеймових депутатів Галичини, Буковини і Закарпаття та по три довірених особи від кожної української політичної партії цих же країв з метою сформування Української Конституанта (Установчих Зборів) і проголошення на українських етнічних територіях Австро-Угорщини Української держави [3. - 1918. - 25 жовт.].

У зв'язку з цим українська газета "Буковина" в номері за 11 жовтня в передовій статті писала: "Ми, українці, стоїмо твердо за злукою Східної Галичини і Північної Буковини по р. Серет в одно державне українське тіло в спілці з країнами теперішньої австро-угорської монархії. Найліпше було би основати з цих країв українське королівство з австрійським архикнязем як королем. Це королівство могло би злучитися з австро-угорською федерацією народних федеративних держав» [3. - 1918. - 11 жовт.].

Відповідаючи на заклик У.П.Р., керівництво українських політичних партій Буковини скликало 13 жовтня в Народному домі і на його подвір'ї в Чернівцях багатолюдну (до 700 осіб) міжпартійну конференцію. Вона проходила під головуванням члена крайового виділу (виконавчого комітету крайового сейму) Омеляна Поповича. З доповіддю про політичне становище виступив голова української секції Соціал-демократичної партії Буковини учитель Осип Безпалко. Він та виступаючі різко критикували політику австрійського урядущодо українців. Конференція ухвалила резолюцію, в якій закликалося українців Буковини спільно з українцями усієї Австро-Угорщини вирішувати самим свою подальшу долю на основі права кожної нації на своє національне самовизначення. У ній, зокрема, пропонувалося румунському населенню Буковини як споконвічному доброму сусіду українців в мирі й порозумінні провести етнічне розмежування в такий спосіб, щоб північна українська частина краю разом з головним містом Чернівцями творила окрему українську область. У резолюції містилося звернення до представників інших національностей краю - євреїв, поляків, німців - підтримати справедливі домагання українців, а останні забезпечать національним меншинам рівні права у всіх сферах життя. Автори резолюції вважали, що і українсько-польське питання в Галичині теж повинно вирішуватися в порозумінні сторін, що і повноважні делегати від Буковини на майбутній Конституанті у Львові повинні діяти у цьому ж дусі, що австро-угорська Україна повинна самостійно визначити своє ставлення до держави України. В резолюції містилося звернення до всіх сусідніх народів сприяти мирному порозумінню між українцями та поляками в Галичині, між українцями й румунами на Буковині. Конференція закликала українців всіма засобами протистояти насильствам щодо українців, а також вирішенню питань про них без їх участі. В кінці було обрано 22 делегати на львівську Конституанту [7. - 1918. -15 жовт.; 10, с. 102-103].

Необхідність поділу Буковини за етнічною ознакою визнав у Відні й румунський парламентський клуб. Його представник буковинець д-р К.Иосопескул-Грекул заявив 15 жовтня, що в межах Австрії повинна бути створена румунська автономна держава, яка охоплювала б Трансільванію, Банат і південну частину Буковини аж по р.Прут включно з Чернівцями. Українські парламентарії від Буковини висловлювалися за створення української автономної держави на території Східної Галичини, північно-східної частини Угорщини й північної частини Буковини, але не по р. Прут, а по р. Сірет [7. - 1918. -17 жовт].

Усвідомлюючи наближення краху імперії, останній австрійський імператор Карл І 16 жовтня 1918р. звернувся до "своїх народів" з маніфестом (датованим 17 жовтня), в якому обіцяв їм найширші національні права, утворення кожним народом своїх автономних національних держав, які входили б у Австрійську федерацію. У маніфесті пропонувалося всім австрійським народам створити свої національні ради й приступити до вироблення умов їх "федералізації" [7. - 1918. -18 жовт]. .Та цей маніфест був уже запізнілим, бо окремі народи - угорці, чехи, поляки - вимагали вже не автономії чи федерації, а повної незалежності.

18 жовтня 1918 р. у Львові зібралися українські парламентські депутати Галичини й Буковини (25 осіб), 14 депутатів галицького і 6 депутатів буковинського сеймів, 2 члени палати панів і 1 віриліст, по три представники від кожної з 4 українських партій Галичини та Буковини. Зокрема, від Буковини на нараду прибули депутати парламенту: Микола Василько, Антон Лукашевич, Микола Спинул, Ілля Семака, Степан Смаль-Стоцький; крайового сейму: Осип Бурачинський, о.Теофіл Драчинський (заступник голови крайового сейму), Теодор Іваницький, Тодор Левицький, Юрій Лисан, Омелян Попович; уповноважені від політичних партій, зокрема від: а) Національно-демократичної -д-р Микола Драгомирецький, Омелян Іваницький, Володимир Федорович; б) Народої - д-р Клавдій Білинський, д-р Мирон Кордуба, д-р Роман Цегельський; в) Соціал-демократичної - Гриць Андріящук, Осип Безпалко, Володимир Сороневич; г) Радикальної - Іларій Карбулицький.

Нараду у Львові відкрив голова У.П.Р. депутат парламенту д-р Євген Петрушевич. Він інформував присутніх, що був у цісаря й сповістив йому, що українці Галичини до складу планованої польської автономної держави на своїй рідній землі не підуть, а створять свою власну автономну українську державу.

Євген Левицький запропонував створити вищий орган такої української держави - Українську Національну Раду (У.Н.Р.) і зачитав підготовлений проект її Статуту. Після його затвердження У.Н.Р. проголошено Українською Конституантою (Установчими Зборами).

У Статуті визначалися права й обов'язки У.Н.Р. (у т.ч. законодавчі й адміністративні повноваження), її склад ( за тим же принципом, за яким скликано Конституанту), територія: Східна Галичина, північно-західна частина Буковини з містами Чернівці, Сторожинець, Серет та північно-східна частина Угорщини (українське Закарпаття). "Ся українська територія уконституйовується отсим як Українська держава та рішаєсь поробити приготовчі заходи, щоби сю постанову перевести в життя", - говорилося у Статуті. Далі у ньому закликалося представників національних меншин (у т.ч. євреї визнавалися як окрема нація) звернутися до У.Н.Р., вказати свою чисельність і національні потреби, обіцялося підготувати конституцію, сформувати законодавчі й виконавчі органи влади з відповідним пропорційним національним представництвом, висловлювалося бажання направити своїх представників на майбутню Мирну конференцію [3. -1918.-25жовт.].

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--