Реферат: Давня Спарта

Незадовго до правління Лікурга в Спарті почалися смути. У народі росло невдоволення, багаті гнітили бідних, і часто справа доходила до відкритих вуличних зіткнень. В одній з таких сутичок убили батька Лікурга. Він був царем Спарти, і, відповідно до звичаю, його влада перейшла до старшого сина Полідевка, брата Лікурга. Так як Полідевк незабаром теж помер, не залишивши дітей, Лікург став єдиним спадкоємцем царського престолу. Однак незабаром після воцаріння він довідався, що цариця, дружина його померлого брата, чекає дитину. Лікург оголосив, що якщо дитина його брата виявиться хлопчиком, він передасть йому престол, а сам, поки дитина не виросте, буде керувати державою як опікун.

Цариця народила спадкоємця. Коли хлопчика принесли до Лікурга, він поклав дитину на трон і сказав: «Ось ваш цар, спартанці! Давайте назвемо його Харілаєм, і нехай він править нами на радість народу!»

За недовге своє правління Лікург встиг заслужити любов і повагу співгромадян. Люди слухалися його не тільки тому, що він був главою держави, але й тому, що він був мудрою й справедливою людиною. Однак у Лікурга були не тільки друзі, але й супротивники. Вони всіляко намагалися оббрехати його й поширювали слухи, що царський опікун сам прагне захопити престол.

Лікург побоювався, що якщо що-небудь трапиться з молодим царем, винуватцем будуть вважати його. Бажаючи уникнути наклепу й підозр, Лікург покинув батьківщину й вирішив не повертатися доти, поки в Харілая не народиться спадкоємець. Тоді, навіть у випадку смерті Харілая, Лікург не буде мати права успадкувати престол, і нікому не прийде в голову підозрювати його у вбивстві царя.

Спартанці жалкували про від'їзд Лікурга й не раз просили його повернутися. Але Лікург не був упевнений, що громадяни дадуть йому можливість провести необхідні перетворення в державі. Тому, перш ніж повернутися, Лікург вирішив заручитися думкою Дельфійського оракула. Він попросив порадити йому кращі закони. Піфія (жриця бога Аполлона) відповіла, що краще його законів не буде в жодній державі. Це пророкування підбадьорило Лікурга, і він повернувся в Спарту, де правив його слабохарактерний племінник Харілай.

Насамперед Лікург відкрився своїм друзям, потім поступово залучив на свою сторону ще багатьох. У підходящий момент він з 30 озброєними друзями зі знатних родин зайняв міську площу. Харілай, думаючи, що змова спрямована проти нього, втік, укрившись у храмі Афіни. Однак, зрозумівши, що йому нема чого боятися, Харілай вийшов зі своєї схованки і разом з іншими аристократами вирішив брати участь у перетвореннях.

За порадою Дельфійського оракула Лікург оприлюднив «ретру» – усний вислів, що приписується божеству, що й містив у собі важливі постанови й закони. Ця «ретра» лягла в основу спартанського державного устрою. Плутарх окремо згадує про три «ретри» Лікурга:

1) заборона писаного законодавства;

2) будівництво будинку тільки за допомогою сокири й пилки;

3) неучасть довгий час у війні з тим самим супротивником (щоб не навчити його військовому мистецтву).

Найважливішим державним органом за законами Лікурга стала герусія рада старійшин (по-грецьки - геронтів). Герусія вирішувала суперечки й давала вказівки навіть царям. Справа в тому, що на чолі Спарти здавна стояли два царі. Вони походили із двох постійно ворогуючих між собою родів. Одночасно з Харілаєм, що походив з роду Евріпонтидів, у Спарті правив Архелай з роду Агіадів. Обидва царі ненавиділи один одного: кожен прагнув до одноособової необмеженої влади, що у Греції називали деспотією. Ця ворожнеча послабляла державний лад.

За законом Лікурга, царі зберігали своє старе значення тільки на війні. У поході як і раніше вони мали владу над життям і смертю громадян. У мирний час спартанські царі входили в герусію як рядові члени. Інші 28 членів герусії вибиралися народом довічно із числа стариків не молодше 60 років. Вибори призначалися, коли хто-небудь із геронтів помирав, і в такий спосіб загальне число членів герусії завжди становило 30 чоловік, включаючи царів. Це число, на думку древніх, визначилося тим, що саме 30 аристократів вийшли колись з Лікургом на площу. Вони й стали першими членами герусії. Протягом всієї історії Спарти рада старійшин зберегла свій аристократичний характер. Хоча за законом будь-який спартанець, що досяг 60 років, міг стати геронтом, але звичайно в герусію вибирали старців з найбільш впливових родин.

Для того щоб царі, геронти й народ не сперечалися між собою через владу, Лікург склав угоду між ними — закон про поділ влади.

«Нехай, — говорилося в законі, — народ буде розділений і за місцем проживання й на племена, нехай у герусію входить разом із царями 30 чоловік, а народ час від часу збирається біля ріки Еврота на збори (апеллу). Там нехай народу пропонують рішення, які він може прийняти або відхилити. У народу нехай буде вища влада й сила».

Аристократи залишилися незадоволені цим законом, що надавав остаточне рішення всіх питань народу. Після смерті Лікурга вони прийняли додаток до закону: «Якщо народ прийме неправильне рішення, геронти й царі можуть відкинути його й розпустити народні збори».

В апеллі брали участь усі спартанці, що досяглися 30 років, і мали досить засобів для того, щоб виконувати те, що вважалося необхідним для громадянина, зокрема, вносити свою частку на участь у спільних трапезах.

Із цього часу, очевидно, остаточно встановився порядок проведення народних зборів у Спарті. Площа, де відбувалися збори, відрізнялася простотою: не було тут ні портика — галереї для захисту від сонця, ні статуй, ні інших прикрас. Спартанці боялися, як би зручність і краса не породили в ораторах багатослів’я, що привело б до довгих засідань. На відкритій, не захищеній від вітру площі, де ніде було навіть присісти, збори йшли швидко. Вислухавши коротку промову царя, або геронта, народ криком схвалював або відкидав внесену пропозицію. Нікому, крім царів і геронтів, не дозволялося висловлювати свою думку.

Такий порядок ведення державних справ давав можливість аристократам майже безконтрольно вирішувати всі питання управління. Однак народ не бажав терпіти несправедливість, і через 130 років після правління Лікурга була заснована посада ефорів (саме слово ефор означає по-грецьки «спостерігач», «наглядач». Так називалися жерці, в обов'язок яких входило спостерігати за зірками й по зірках перевіряти, чи бажані богам правлячі в Спарті царі. Якщо під час спостереження зірка падала, це означало, що один із царів повинен бути зміщений). Правда, деякі найдавніші письменники стверджували, що ця посада існувала ще при Лікургу. Але тоді ефори були просто жерцями-віщунами й не грали істотної ролі в керуванні державою. Пізніше ж стали регулярно вибирати по одному ефору від кожної з п'яти областей країни. Під час відсутності царів вони вершили суд і розправу над громадянами. В їхній обов'язок входило перевіряти діяльність посадових осіб і стежити, щоб спартанські закони виконувалися. У випадку порушення карали навіть царів. І дійсно, контроль за поводженням царів привів до того, що вони змушені були зважати на народ, побоюючись, щоб їхній спосіб життя не викликав народного гніву.

Спарта була державою з чітким соціальним поділом. Спартанське суспільство складалося з наступних групп:

Аристократія:

- гомеї (буквально «рівні») — повноправні громадяни (саме їх найчастіше називають спартіатами, або спартанцями. Вони мали право на участь у народних зборах — апеллі);

- парфенії (буквально «дівою народжені») — нащадки дітей незаміжніх спартанок (з’явились під час 20-літньої першої Мессенської війни, пізніше були виселені в Тарент).

До народу, демосу, належало кілька категорій громадян, що володіли лише частиною громадянських прав, це:

- гіпомейони (буквально «занепалі») — збіднілі або фізично неповноцінні громадяни, позбавлені за це частини цивільних прав;

- мофаки (буквально «вискочки») — діти негомеїв, які втім отримали повне спартанське виховання і тому мали певний шанс на отримання повного громадянства;

- неодамони (буквально «нові громадяни) — колишні лаконські ілоти, що одержали неповне громадянство (з’явилися під час Пелопоннеської війни);

- періеки (буквально «проживаючі поруч») — вільні негромадяни (приблизний аналог афінських метеків), вихідці із союзних міст, що оточували Лакедемон.

До рабів належали:

- ілоти.