Реферат: Держава як основний інститут політичної системи

Державна влада — здатність системи державних органів підкоряти собі, розпоряджатись і управляти всіма підлегли­ми її юрисдикції громадянами, організаціями та установа­ми, здатність видавати обов'язкові для всіх закони та інші нормативні акти й забезпечувати їх виконання.

Завдання кожної держави — створити таку систему публічноі влади, яка здатна забезпечити: одержання, аналіз і сис­тематизацію необхідної інформації; узгодження інтересів різних груп у межах суспільного устрою; оптимальну систему підтримання громадського порядку. У структурі державної влади вирішальним є питання про організацію влади, а саме: про суб'єктів влади та їх концентрацію в одній особі (монарх, диктатор) або ж в одній інстанції влади; про поділ влади та її розмежування. У розвинених країнах сучасного світу міцно утвердився демократичний принцип влади, який передбачає систему функціонування незалежних відповідних органів, що обмежують і врівноважують один одного.

У складній системі інститутів державної влади суверенітет народу за демократичних режимів становлять органи законодавчої влади — обрані народом парламенти, національні збори, установчі збори, конгреси, верховні ради тощо. Глава держави та уряду в межах конституційних норм також може володіти певними законодавчими правами. За диктаторських, тоталітарних режимів і військової диктатури законодавчі органи або зберігають свої формальні права, або ж вони взагалі ліквідуються, і тоді законодавство, як і в абсолютній монархії, узурпує глава держави або уряду.

Головні стадії процесу законодавства:

· законодавча ініціатива, суб'єктами якої можуть бути різні організації громадянського суспільства, депутати, голова уряду, уряд і судові інстанції;

· підготовка законопроекту в різних законодавчих орга­нах, урядових і судових інститутах;

· обговорення законопроекту в органах законодавця та його підрозділах, а також загальнонародне обговорення;

· схвалення законодавчого акта та його публікація.

Після прийняття закону в парламенті його найчастіше сан­кціонує глава держави, який може мати право відкладного чи абсолютного вето. Особливо це характерно для президентсь­ких республік. У парламентських державах парламент як вища влада здійснює контроль над урядом, що затверджується пар­ламентом і відповідальний перед ним. У президентських рес­публіках, поряд із парламентом, ці та подібні функції здійс­нює і президент. Для обраних громадянами законодавчих ор­ганів характерна наявність організаційної структури у формі палат, комісій, комітетів та інших органів управління. Головне завдання законодавців — досягнення компромісу інтересів класів і соціальних груп, забезпечення правових основ збере­ження й розвитку особистості та громадянського суспільства, гарантій їхньої життєдіяльності в усіх сферах.

Виконавча влада — це система органів управління держа­вою.

Термін запропонував англійський філософ Дж. Локк, а політичну концепцію розробив Монтеск'є. З початком виокремлення виконавчої влади її суб'єктом був монарх і підлеглий йому апарат чиновників. У сучасних парламентських державах виконавча влада належить голові уряду (президентові, канцлеру, тощо) та урядові на чолі з прем'єр-міністром.

Судова влада — система органів суду й конституційного нагляду.

До судової системи належать місцеві й вищі органи судо­вої влади, які діють від імені держави, захищаючи інтереси громадян і суспільства, передбачені Конституцією права і сво­боди, недоторканність особистості та її власності. Конститу­ційний контроль здійснюють, приміром, суди всіх інстанцій (США, Мексика, Японія); Верховний суд (Індія, Колумбія); спеціальні конституційні суди (Австрія, Італія, ФРН, Росія, Україна); Конституційна рада (Франція).

Особливу систему в функціонуванні держави утворює міс­цеве самоврядування, яке є дуже різним у різних державах, але має однакове завдання: реалізувати співробітництво інди­віда, громадянського суспільства й держави. Сукупний світо­вий досвід демократичного розуміння місцевого самоврядування було втілено в середині 80-х рр. XX ст. у двох міжнародно-правових актах — «Європейській хартії про місцеве самовря­дування» і «Всесвітній декларації місцевого самоврядування».

Місцеве самоврядування — політико-правовий інститут, у межах якого здійснюється управління місцевими справами в низових адміністративно-територіальних одиницях (гро­мадах) через самоорганізацію місцевих жителів за згодою й допомогою держави.

Система органів демократичної влади створювалась у три­валій боротьбі громадян і держави, в перебігові революцій і контрреволюцій. Як наслідок тривалої політичної боротьби, з часом виникли концепції про соціальну відповідальність держави, прогресивне соціальне законодавство й податкову полі­тику, більш справедливий розподіл національного багатства і соціальний захист громадян. Цей процес триває і досі, хоча хвиля неоконсерватизму і розкриває вади ідеології держави загального достатку (зростання бюрократичного апарату, прояви соціального паразитизму, зменшення ініціативи, ризику, індивідуальної відповідальності).

Навіть у найдемократичніших країнах не вдається повніс­тю усунути джерела конфліктів і уникнути протиріч між сус­пільством, індивідом і державою. Ці протиріччя є джерелом соціальної напруги. Рівночасно вони стимулюють розвиток полі­тичної системи, пошуки оптимальних варіантів у найважливі­шому ланцюзі політичної системи — державі. Тому слід звер­нути увагу на такий складник державної структури, як орга­нізація роботи державної адміністрації. Раціональну модель державного механізму розробив німецький соціолог М.Вебер. Головні її положення: парламентське законодавство, сувора правова регламентація, ієрархія функцій і компетенції дер­жавних інститутів; необхідність професіональних чиновників, для яких характерні висока компетентність, моральний і ма­теріальний престиж посади; ієрархія відповідальності та обов'язків чиновників, яка охороняє їх від некомпетентного і необгрунтованого втручання як зверху, так і знизу; непов'язаність державних службовців з інтересами класів, партій і груп; виконання ними функції амортизаторів соціальних конфлік­тів; зорієнтованість чиновників не на винесення політичних рішень, а лише на Їх виконання.

М. Вебер підкреслював, що з узяттям політичної влади од­разу ж постає питання про управлінський апарат, який тільки й може реалізувати волю політичних діячів. Практичне здій­снення політики перебуває в руках чиновників. Перемога в боротьбі за владу не дає нічого, якщо немає ефективного механізму контролю за державними службовцями.

За всієї теоретичної досконалості навіть система М. Вебе­ра не здатна врахувати всіх складнощів і перипетій, що вини­кають у процесі функціонування держави і структурування державної влади Отож, вирішувати ці проблеми належить із врахуванням умов, що виникають чи історично склались у кож­ному конкретному суспільстві.

IV. Типологія держав.

Особливості держави конкретного історичного періоду визначаються станом та рівнем розвитку суспільства. При незмінних формальних признаках (територія, публічна влада, суверенітет) держава зазнає серйозниз змін під час суспільного розвитку.

Особливості історичних періодів у розвитку державно-організаційного суспільства у різних народів у різні часи все ж таки дають змогу виявити важливі спільні риси, що характерні для всіх держав даного періоду. Перші спроби такого узагальнення, незважаючи на відсутність історичного досвіду державотворення, робили ще Арістотель та Полібій. Арістотель вважав, що основними критеріями класифікаціїї держав були кількість правлячих та здійснювана державою мета. На думку Полібія, зміна типів держави - процес природній. Держава розвивається по нескінченому кругу, котрий містить фази зародження, становлення, упадку та зникнення держави. За основу зміни цих циклів Полібій брав зміни у співвідношенні державної влади та людини.

Велика кількість наукових підходів в оцінкі цього надзвичайно складного та неоднозначного суспільного явища стало об'єктивною основою концептуального плюралізму типології держав.

а). Спочатку розглянемо таке поняття як форма держави. Воно тісно пов'язане з типологією держав.

Форма держави - це спосіб організації та здійснення державної влади на території даної країни.

Вона містить три взаємопов'язаних компоненти:

· Форма державного правліня.

· Форма державного устрою.

· Політичний режим.