Реферат: Державна форма власності види суб єкти об єкти
В умовах ринкових реформ в Україні відбуваються радикальні зміни у відносинах власності та їх правовому регулюванні, від якого багато в чому залежить успіх цих реформ. При цьому корінною проблемою у вирішенні цієї проблеми продовжує залишатися реформування державної власності. Як відомо, право державної власності є складовою частиною інституту права власності, що обумовлює необхідність застосування його принципових положень до відносин державної власності. Тому розкрити сутність права державної власності та виявити перспективи його трансформації в сучасних умовах можна лише з урахуванням історичних закономірностей розвитку відносин власності взагалі та інституту права власності.
Власність - це результат історичного розвитку суспільства, а відповідно і суспільного виробництва, яке і забезпечує цивілізоване існування людини завдяки створенню в процесі виробництва матеріальних благ. Відносини власності становлять сутність усієї системи суспільних виробничих відносин будь-якої держави.[1] І це дійсно так, оскільки їх розвиток забезпечує розвиток всієї соціально-економічної системи в державі, створення національного багатства. Іншими словами, вони є рушійною силою суспільного виробництва, науково-технічного прогресу.
В юридичній літературі власність визначають як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, приналежності їх конкретній особі.[2] Таке узагальнене визначення в принципі ґрунтується на ідеях основоположників марксизму-ленінізму, які стверджували, що "всяке виробництво є привласненням індивідом предметів природи в рамках певної форми суспільства і через неї".[3] В принципі, це твердження не може викликати серйозних заперечень. Однак важливо враховувати, що привласнення у його прямому розумінні - це здатність вступати у соціально-виробничі відносини з метою привласнення засобів виробництва та результатів праці, і тому можливе лише у людському суспільстві, яке досягло відповідного ступеня свого розвитку.
Історично суспільство пройшло п’ять типів виробничих відносин - первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний, яким притаманні відповідні форми власності.
Як правило, відносини власності розглядають у двох аспектах - економічному та юридичному. Безперечно, первісними є економічні відносини привласнення матеріальних благ у ході суспільного виробництва, які існують і розвиваються незалежно від волі і свідомості людей. Однак певна частина економічних відносин власності, в процесі яких індивіди за власною волею створюють, розподіляють та привласнюють матеріальні блага, може піддаватися правовому регулюванню тими чи іншими нормами права, в чому якраз і виявляється юридичний аспект власності. Відповідно економічні відносини власності, які набувають правової регламентації, стають відносинами права власності.
Сьогодні, однак, науковцями підданий сумніву неподільний дуалізм (економічний і юридичний) відносин власності. На думку В. М. Селіванова, власність - складна і багатопланова категорія, яка відбиває "різні аспекти різнобічного соціального буття - економічний, соціальний, юридичний, політичний, психологічний".[4] В принципі не може бути особливих заперечень проти такої оцінки відносин власності. Більше того, якщо керуватися критеріями автора, то можна називати й інші аспекти функціонування відносин власності, наприклад, культурний, етичний. Вивчення різнобічності змісту власності може мати не лише теоретичне, але й практичне значення, особливо в періоди реформування економіки. Однак, оскільки предметом цього дослідження є аналіз права власності, то відповідно увага буде зосереджуватися на юридичному аспекті власності. Водночас важливо правильно визначати економічний зміст власності, без чого правові норми були б позбавлені предмета правового регулювання.
Водночас, у Законі України "Про власність" зроблена спроба дати загальне наукове визначення поняття права власності. Так, відповідно до п.1 ст. 2 Закону "Про власність" "право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном". Безперечно, таке визначення є нетрадиційним для законодавчої практики, подібного визначення не можна зустріти в законодавстві інших країн, в т. ч. країн з розвинутою ринковою економікою.
Важливу роль у системі відносин власності будь-якої держави відіграє державна власність.
Державна власність була відома ще в Стародавньому Римі. Як відомо, римляни досягли великих успіхів у розробці положень приватного права та права власності. Спершу римському приватному праву були відомі державна і общинна власність на землю та приватна власність на інше майно.[5] Право державної власності на землю не могли набувати окремі індивіди. Племенам, родам, а згодом і окремим сім’ям земля надавалася лише в тимчасове користування.
У період феодалізму державна власність, в т. ч. і на території України і Росії, не одержала свого розвитку у зв’язку з роздробленістю держав та поділом територій на князівства, вотчини тощо. Так, у Московській державі в XV-XVІІ століттях земля могла належати на праві вотчинної та помісної власності, суб’єктами якої виступали приватні та колективні (община, монастир та ін.) особи.[6] Юридичне не виділялася державна власність і в Україні в період гетьманства (XVII-ХVIII ст.).
По-іншому відбувалося становлення державної власності за капіталістичного устрою, коли зміцнилися позиції центральної державної влади. У високорозвинених капіталістичних країнах державна власність забезпечує не лише функціонування держави, а й бере активну участь у виробництві, що дало підстави дослідникам сформулювати тезу про створення змішаної економіки та втрату нею капіталістичного характеру і набуття соціалістичних рис. При цьому не заперечується необхідність певного державного планування і управління економікою.
Формування соціалістичного інституту права власності в СРСР, а водночас і в Україні, знаходилося під впливом марксистське-ленінської ідеології та керівництвом Комуністичної партії Радянського Союзу. Основоположники марксизму-ленінізму вважали, що лише загальнонародна власність, закріплена за державою, здатна ліквідувати нерівність і несправедливість у суспільстві та привести до побудови комунізму. Державну власність розглядали як абсолют, як економічну категорію, яка не має негативу. В.І. Ленін прямо зазначав, що "ми задачу, мету соціалізму бачимо в тому, щоб обернути землю, підприємства у власність Радянської республіки".[7]
Формування права державної власності здійснювалося в Україні досить неоднозначно. Як відомо, до 1917 року Україна була повністю залежна від Російської імперії і не мала своїх повноцінних органів державної влади та інших державних атрибутів, які вона втратила після Указу Катерини II про ліквідацію Запорозької Січі від 3 серпня 1775 р.[8]
Заради справедливості варто зазначити, що і до цього Указу імператриці Катерини II у правових джерелах України формально державна власність не згадується. Водночас із багатьох документів, зокрема періоду Гетьманської України, вбачається, що виділялося майно та податки для загальнодержавних потреб.[9]
Право державної власності в Україні у власному розумінні цього поняття розпочало, таким чином, формуватися після Жовтневої соціалістичної революції і відповідно знаходилося під впливом політичних і економічних змін, що відбувалися в Росії. При цьому, якщо до утворення в 1922 р. Союзу РСР правове регулювання відносин власності мало певні розбіжності, то після входження України до складу СРСР воно було ідентичним правовому регулюванню таких відносин в Росії та інших союзних республіках, оскільки ця сфера відносин була прерогативою союзного законодавства, положення якого згодом відтворювалися в законодавстві союзних республік.
Отже, аналізуючи розвиток інституту права власності та права державної власності, можна виділити два періоди, які кардинально змінювали його сутність: період соціалістичного будівництва (1917-1990 роки) і період ринкових реформ (1990-1997 роки).
Доцільно виділити такі етапи становлення в Україні (а відтак і в СРСР) права державної власності соціалістичного періоду:
1) 1917-1936 р.р.- етап ліквідації приватної власності та зародження державної власності шляхом примусової націоналізації приватної власності;
2) 1936-1961 р.р.- період оптимізації співіснування державної і колгоспно-кооперативної форм власності та створення мінімальних засад їх правового регулювання і встановлення адекватних соціалістичним уявленням форм господарювання;
3) 1961 -1985 р.р.- період фетишизації державної власності, одержавлення економіки та встановлення правових переваг для державної власності;
4) 1985-1990 р.р.- період початкового роздержавлення загальнодержавної власності в СРСР.
В кінці 80-х років в СРСР поглибилися економічні та політичні кризові явища, які призвели до розпаду Союзу РСР та суверенізації республік. Не оминули ці явища й Українську РСР. 16 липня 1990 року Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, а згодом (3 серпня 1990 р.) - Закону "Про економічну самостійність Української РСР"[10] , в якому були сформульовані основні принципи економічної незалежності України та визначені основні форми власності. Ст. 4 Закону передбачалися державна, колективна та індивідуальна власність (особиста і приватна трудова). Важливо також те, що була прийнята спеціальна Постанова Верховної Ради України "Про реалізацію Закон "Про економічну самостійність Української РСР", якою було доручено Раді Міністрів України підготувати проекти законів про: власність, про землю, оподаткування, оренду, підприємництво, підприємства, акціонерні товариства, банки, фінансово-кредитну систему, цінні папери і фондовий ринок, роздержавлення та ін. Не випадково в наведеному переліку на першому місці значиться проект Закону про власність. Саме прийняття такого закону повинно було законодавче закріпити перехід України до зміни форм власності, ліквідувати безроздільне панування державної власності, створити передумови для розвитку підприємництва. Фактично, прийнятий 7 лютого 1991 р. Верховною Радою Закон України "Про власність"[11] став фундаментом для прийняття усіх інших законів ринкового спрямування, в т.ч. приватизаційних.
Таким чином, 1990-1991 роки можна вважати моментом початку ринкових реформ в Україні, які тривають і нині. Центральне місце в цих реформах, звичайно, займають зміни відносин власності. Загалом же 1990-1997 роки можна охарактеризувати як період роздержавлення державної власності шляхом акціонування, приватизації з метою створення приватного сектора економіки та підприємницького середовища на базі різних форм власності. Однак, навіть у межах цього незначного проміжку часу у становленні державної власності можна виділити два підетапи. Так, у 1991-1996 роках державна власність визнається у формі загальнодержавної та комунальної (власності адміністративно-територіальних одиниць), тобто є двоступеневою. Нова Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р., змінила таку конструкцію державної власності і відмежувала комунальну власність від державної, в результаті остання стала одноступеневою.
Український Закон "Про власність", безперечно, успадкував прогресивні положення союзного закону та окремі вдалі, а також не досить вдалі юридичні конструкції. Однак, як за своєю конструкцією, так і за змістом, український Закон "Про власність" вмістив істотні відмінності від аналогічного союзного закону, що ще раз засвідчило прагнення українського суспільства до самостійного законотворення. В цілому ж Закон України "Про власність" набув всеохоплюючого значення, оскільки фактично став фундаментом для прийняття усіх наступних законодавчих актів ринкової орієнтації та процесу ринкових перетворень в Україні, незважаючи на те, що з часом окремі його положення втратили свою значимість.[12]
Заради справедливості необхідно відзначити, що ще до прийняття Закону "Про власність" були вжиті заходи щодо захисту та утвердження права державної власності України. Так, ще 29 листопада 1990 р. постановою Верховної Ради України було встановлено мораторій на зміну форм власності на державне майно, оскільки у зв’язку із прийняттям Закону "Про власність в СРСР" виникла небезпека перерозподілу державного майна, що знаходилося на території України, на користь Союзу РСР та недержавних юридичних осіб і окремих громадян.
Важливе значення для збереження державної власності мала також постанова Верховної Ради УРСР "Про управління державним майном Української РСР", від 15 жовтня 1990р., якою Кабінету Міністрів України було доручено здійснювати управління республіканською власністю.
Однак, так чи інакше, зазначені нормативні акти були спрямовані на формування державної власності України. Основним же праворегулюючим актом відносин власності став Закон України "Про власність". Ним же були визначені й основні способи трансформації відносин власності взагалі і державної власності зокрема, відповідно до проголошеного курсу ринкових реформ.
Відповідно до ст. 31 Закону "Про власність", визначалося два різновиди державної власності: загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Віднесення комунальної власності до державної в юридичній літературі було піддане критиці, оскільки їм притаманний різний ступінь усуспільнення.[13] Така критика є небезпідставною. Якщо законодавець в Законі "Про власність" прямо записав, що є власність адміністративно-територіальних одиниць (області, району, міста, села) і що суб’єктом права комунальної власності є сама адміністративно-територіальна одиниця, то юридичне нелогічно комунальну власність зараховувати до державної власності, яка має загальнодержавний (загальнонародний) рівень усуспільнення. Тому цілком своєчасними стали пропозиції авторів про необхідність відмежування від державної комунальної власності з метою зміцнення економічних засад місцевого самоврядування.[14] Як засвідчив подальший перебіг подій, такий підхід був прийнятий в Конституції України 1996 р.
Ст. 9 Закону "Про власність" передбачено також право виключної власності народу України на землю, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. Народ України здійснює право власності на перераховані об’єкти через Верховну Раду України, а також через місцеві ради народних депутатів (ст. 10). Аналізуючи норми цих двох статей, які в Законі "Про власність" утворюють самостійний розділ, можна дійти висновку, що виключна власність народу України не є за своїм змістом державною власністю. Такий висновок підтверджується також статтею 3 Закону "Про власність", згідно з якою суб’єктами права власності в Україні визнаються народ України, громадяни, юридичні особи та держава. Тобто, народ України і держава в даному випадку визнані самостійними суб’єктами права власності.