Реферат: Державні та недержавні соціальні служби в Україні

ПЛАН

1. Вступ.

2. Державні соціальні служби.

3. Роль недержавних організацій у соціальному обслуговуванні

4. Використана література.

1.Вступ.

За радянської влади систему соціальних служб в Ук­раїні утворювали підпорядковані різним відомствам великі інтернатні заклади (будинки дитини, дитячі бу­динки, школи-інтернати, будинки-інтернати, психонев­рологічні інтернати, геріатричні пансіонати та ін.), за основу функціонування яких було взято ідеї колектив­ного виховання і колективного захисту. У них не працю­вали фахові соціальні працівники і не застосовували етичних та професійних стандартів соціальної роботи.

Ці заклади успадкувала система соціальних служб сучасної України. У 90-ті роки XX ст. почався розвиток системи нестаціонарних закладів для людей похилого віку, людей із функціональними обмеженнями, молоді, сімей, а також сімейних форм догляду за дітьми, які за­лишилися без батьківського піклування.

2. Державні соціальні служби.

Тепер в Україні на роботу з людьми похилого віку зорієнтовані такі державні заклади:

—територіальні центри з обслуговування самотніх непрацездатних громадян похилого віку та інвалідів (спеціальна державна установа, яка надає за місцем проживання до 40 видів послуг пенсіонерам, інвалідам, самотнім, непрацездатним та іншим соціально незахи-щеним громадянам вдома, у закладах стаціонарного, тимчасового і денного перебування);

—будинки-інтернати загального профілю для гро­мадян похилого віку та інвалідів (стаціонарна соціаль­но-медична установа загального типу для постійного проживання громадян похилого віку, ветеранів війни та праці, інвалідів, які потребують стороннього догля­ду, побутового і медичного обслуговування);

—спеціальні будинки-інтернати для громадян по­хилого віку та інвалідів (стаціонарна соціально-медич­на установа, призначена для постійного проживання осіб похилого віку, переважно з числа особливо небез­печних рецидивістів та інших осіб, за якими відповіднодо чинного законодавства встановлено адміністратив­ний нагляд, інвалідів і громадян похилого віку з ко­лишніх засуджених, які потребують побутового, медич­ного обслуговування і цілеспрямованого виховного впливу, а також для громадян, яких за рішенням місце­вих органів виконавчої влади переводять з інших інтер­натних установ загального типу за систематичне пору­шення громадського порядку, вживання алкоголю, ток­сичних препаратів, за бійки тощо);

—геріатричні пансіонати (стаціонарна медико-соці-альна установа для проживання осіб з вираженими ві­ковими порушеннями психіки, підтвердженими вис­новком лікувально-консультативної комісії органів охорони здоров'я);

—пансіонати для ветеранів війни та праці (установи інтернатного типу підвищеної комфортності);

—спеціальні житлові будинки для ветеранів та пен­сіонерів. Функціонально вони є проміжною ланкою між стаціонарним доглядом і доглядом у громаді. Ці закла­ди працюють, як закордонні будинки компактного про­живання, але розраховані на значно більше мешканців і не орієнтовані на їх активну участь в управлінні бу­динком. Певною мірою розв'язуючи соціально-побутові та соціально-медичні проблеми людей похилого віку, вони не цілком враховують сучасне розуміння старості як активного етапу в житті людини та право людей по­хилого віку на інтеграцію в суспільство.

Особливо необхідним в Україні є створення нових державних соціальних і соціально-медичних служб для людей похилого віку: будинків компактного проживан­ня (для 12—15 осіб), будинків тимчасового проживання (наприклад, на зимовий період 10—15 осіб), хоспісів (служб медико-соціальної допомоги термінально хво­рим), реабілітаційних центрів для тих, хто зазнав насил­ля у сім'ї, кризових центрів, клубів за інтересами тощо.

Дорослі особи з функціональними обмеженнями за­лежно від віку і стану можуть користуватися послугами державних соціальних служб. Інвалідів дорослого віку можуть обслуговувати територіальні центри чи будинки-інтернати. Загалом, принципи функціонування системи соціального захисту в останні роки зазнали незначних змін, що передусім спричинено фінансовими обмеження­ми. Дотепер вона зорієнтована на можливості інтернат­них закладів, а не на потреби інвалідів. Однак у розвину­тих країнах проживання інваліда в стаціонарному (рези-дентному) закладі вважають доцільним лише за немож­ливості створення умов для його догляду на рівні грома­ди — у біологічній чи фостерній (прийомній) сім'ї або не­залежного проживання (індивідуального, групового) із соціальною підтримкою і соціальним супроводом.

Як і кілька десятиліть тому, люди із проблемами психічного захворювання перебувають у психоневро-тичних інтернатах — спеціалізованих стаціонарних ме-дико-соціальних закладах, що забезпечують їхнє по­стійне проживання, догляд і медичне обслуговування.

Останніми роками створено мережу державних реа­білітаційних закладів, зокрема Всеукраїнський та між­регіональні центри професійної реабілітації інвалідів. Оскільки реабілітація інвалідів передбачає здійснення медичних, психологічних і педагогічних заходів, необ­хідне створення державних соціальних служб, які б адаптували до українських умов європейські моделі психосоціальної консультативної допомоги індивідам з особливими потребами, членам їхніх сімей; організація роботи будинків компактного проживання, соціального житла, трудових майстерень для людей із функціональ­ними обмеженнями тощо.

На високопрофесійному рівні організовано соціаль­ну роботу з психічно хворими в заснованому у 2001 р. з ініціативи Асоціації психіатрів України Центрі меди-ко-соціальної реабілітації. Реабілітаційна допомога в ньому ґрунтується на принципах мультидисциплінар-ного підходу, дотримання якого забезпечує комплекс­ність медико-соціальної допомоги людям із психічними захворюваннями. Одним із методів надання допомоги клієнтам є індивідуальний менеджмент (ведення випадку), за якого кожен клієнт працює зі спеціалістом із ведення випадку. Спільно з клієнтом він складає індивідуальний план реабілітації та координує його виконання, залучаючи за необхідності інші служби, спеціалістів різного профілю. Реабілітаційні програми Центру допомагають людям із хронічними психічними розладами стати самостійнішими, свідоміше сприймати ранні симптоми загострення, відповідальніше ставити­ся до вживання медикаментів, активніше брати участь у соціально-трудовому житті суспільства. Послуги Цен­тру передбачають:

—навчання осіб із психічними захворюваннями на­вичок самостійного життя (свідоме вживання медика­ментів, контроль над симптомами, навички спілкуван­ня та розв'язання міжособистісних проблем);

—терапію зайнятістю у творчих майстернях (ху­дожня майстерня — розпис по дереву й паперу, ліплен­ня порцелянових прикрас та ін.; швейна майстерня — шиття, в'язання, вишивка, клаптева мозаїка; комп'ю­терний клас — комп'ютерні ігри та основи комп'ютер­ної грамотності);

—участь у роботі клубу проведення дозвілля (шахо­вий і музичний гуртки), спортивний клас;

—консультування клієнтів і їх родичів щодо сприй­няття захворювання, необхідності підтримуючого ліку­вання, особливостей захворювання, а також з проблем взаємин у сім'ї та в оточенні.

Загалом реабілітаційні програми спрямовані на по­ліпшення стосунків у сім'ї, набуття впевненості в собі, підвищення самооцінки, зміну ставлення до себе і влас­ної ситуації, поліпшення навичок спілкування з оточен­ням і контролю симптомів захворювання, формування практичних навичок, набутих у творчих майстернях та студіях центру. Все це сприяє інтеграції людей з психі­чними розладами у суспільство, підвищення якості їх­нього життя.

Соціальний захист осіб із функціональними обме­женнями, зокрема й із психічними розладами, перед­усім орієнтується на їх соціальну адаптацію. У західних країнах з цією метою діють заклади громадської психі­атрії: центри зустрічей, кризові центри, транзиторні бу­динки (забезпечують підтримку і надають притулок, не використовуючи медичних препаратів), гуртожитки, шелтерні будинки (заклади тимчасового перебування, притулки), групи захищеного проживання, групи за ін­тересами, творчі групи і майстерні. Вони допомагають своїм клієнтам інтегруватися в суспільне життя, долати ізольованість, госпіталізм. Провідним напрямом їх ді­яльності є соціальна реабілітація (тренінги, індивідуаль­ні консультації допомагають навчитися вести господарс­тво, користуватися грошима, транспортом, телефоном, планувати вільний час тощо). В Україні створюються ли­ше модельні заклади (окремі служби, де апробовуються нові форми роботи), їх засновниками є переважно гро­мадські організації.

Дітей із функціональними обмеженнями донедавна виховували вдома або у спеціалізованих стаціонарних закладах: будинок дитини — дошкільний заклад систе­ми охорони здоров'я для медико-соціального захисту ді-тей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського іклування,а також для дітей з вадами фізичного та (або) розумового розвитку від народження до трьох (для здорових дітей) — чотирьох (для хворих дітей) років; дитячий будинок-ін-тернат — соціально-медична установа для постійного проживання дітей віком від 4 до 18 років з вадами фізич­ного або розумового розвитку, які потребують сторонньо­го догляду, побутового і медичного обслуговування; спе­ціальна загальноосвітня школа, школа-інтернат — за­гальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребу­ють корекції фізичного та (або) розумового розвитку.

Така система не могла структурно і функціонально задовольнити потреби дітей і їхніх родин, що стало пе­редумовою розвитку системи нестаціонарної допомоги. Цю прогалину покликані задовольнити центри (відділен­ня) соціальної реабілітації дітей-інвалідів (центри ран­нього втручання), підпорядковані місцевим органам пра­ці та соціального захисту населення. Ці спеціальні нав­чально-виховні заклади орієнтуються у своїй роботі на навчання, виховання, реабілітацію, соціальну адаптацію та реабілітацію дітей-інвалідів з фізичними або розумови­ми вадами без відриву їх від сім'ї із залученням до участі в реабілітаційному процесі батьків, інших родичів.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--