Реферат: Державний лад та організація управління в Київській Русі у ІХ-ХІІ століттях

Перетворенню вільних общинників у феодально залежних сприяли і такі обставини, як руйнування селян у результаті стихійних лих, неврожаю і т.д. Посилення позаекономічного примуса також спричиняла необхідність для селян йтипід заступництво найбільш Могутніх феодалів, що відразу перетворювали таких патронуємихіфеодально залежних, примушуючи працювати на себе. Звичайно, встановлення феодальної залежності було тривалим процесом, у якому проглядаються і визначені етапи і різні стадії залежності.

Як свідчать древне-руськіджерела, смерди XI-XII ст.ст.-це значна частина напівселянського феодально залежного населення. Засвоїммісцемв суспільстві вони займали проміжну позицію між вільними князівськими міністеріаламиі «людьми» селянської громади .

Те, що смерд входив у систему князівського домену, виявляється з включення його в перелік доменіальних осіб у Правді Ярославичів, а також з того, що особиста недоторканність смерда відгороджувалася,«княжимо словом». Будучи особисто вільний, смерд мав право переходити до сильного патрона. Смерд із родиною веде у своєму «селі» господарство. Князь давав смерду землю («сіло») за умови різноманітної служби йому. У випадку смерті смерда не мав синів, земля поверталася князю. За своє право володіння самостійним господарством смерди сплачувала князю данину.

Смерд, що завоювавдовірукнязя, імовірно, міг стати міністеріалом— ємцем, отроком, дитячим, старостою. Деякі смерди могли піднятися по соціальним сходам досить високо. Але смерд, що заборгував, видимо, міг бути перетворений у феодально залежного закупа. Розвиток феодалізму вівдо зменшення ролі смердів у давньоруському суспільстві.

Слід зазначити, що уривчастість і неясність джерел про смердів обумовили різне розуміння істориками й істориками права правового положення цієї категорії населення Київської Русі .

Розповсюдженим терміном для позначення феодально залежного населення був термін «закуп». Основним джерелом для вивчення закупничества є група статей Великої редакції Російської Правди, названої «Статутом про закупів» (ст. 56—64, 66). Цей Статут з'явився на початку XII в. у результаті боротьби народних мас проти сваволі панів і вимоги більш чіткого визначення правового положення закупів. Закуп — це людин, що потрапив у боргову кабалу і зобов'язаний своєю роботою в господарстві позикодавця повернути отриману в нього купу (позичка-борг під відсотки). Закупа, що одержав позичку під відсотки, називався «найманцем».

Закуп був зобов'язаний нести панщину па пана. Він виконував сільські роботи, працював «на полі» (ст. 57 Пр. Пр.), У ст. 58 Великої Правди зазначено, що закуп доглядає за панською худобою: пасе їїна поле, заганяє в двір, замикає в хліві. Закупу феодалом надавався земельний наділ, а також сільськогосподарські знаряддя і робітник худоби. У нього могло бути і своє господарство, власний кінь.

Закуп був сильно обмежений у правах, зокрема в праві відходу від «пана». За утечу від «пана» він перетворювався в повний («обельного») холопа (ст. 56 Пр. Пр.). За крадіжку, зроблену закупом, відповідав його «пан» (ст. 64 Пр. Пр.), але закуп у цьому випадку, як і у випадку втечі, ставав повним холопом. Землевласник мав право піддати закупа тілесному покаранню «за справу» і не міг «бити» закупа «безвинно» (ст. 62 Пр. Пр.). Це застереження в Російській Правді в силу її неконкретності слабко захищали закупа а скоріше свідчила про панську сваволю. «Пан» не мав права продавати закупа в холопи (ст. 61 Пр. Пр.). За цей незаконний акт він повинний був заплатити штраф, а закуп одержував волю. По незначних справах закуп міг виступати в суді як свідка, а також звертатися в суд зі скаргою на свого «пана». Ріст закупничества був зв'язаний з розвитком приватного землеволодіння.

Ізгой - це людина «зжита», вибитазі звичної колії, позбавленаколишнього свого стану. Ізгої були двох видів: вільні і залежні. Положення ізгоїв залежало від того, з якого середовища люди потрапили в изгойство. І серед перших і серед других могли бути як городяни, так і селяни. Значний контингент феодально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, що викупилися на волю. Холопи, що вийшли на волю, як правило, не розривали зв'язку з паном і залишалися під його владою. Однак були випадки, що коли звільнився холоп ішов від свого хазяїна. Такі ізгої-вільновідпущеники, що поривали з колишнім паном, попадали звичайно під патронат церкви.

Поряд з ізгоями-вільновідпущениками зустрічалися ізгої — вихідці з вільних шарів давньоруського суспільства: купці, що розорилися, ненавчені поповичи, а також князя-сироти, що втратили «причастя» у російській землі. Ізгоями ставали і селяни, що по тим чиіншим причинам виділялися (зживалися) зі складу громади. Ізгої цієї групи були людьми без визначених занять. Вони входили до складу давньоруського суспільства на положенні вільних (ст. 1 Кр. Пр., ст. 1 Пр. Ін.). Російська Правда охороняла життя ізгоя штрафом у 40 гривень так само, як і інших категорій вільного населення Київської Русі, названих у зазначених статтях. Ізгої залишалися вільними до тієї пори, поки самі не надходили в служіння до якого-небудь пана, стаючи закупом чихолопом.

До феодально залежних шарів населення відносилися і вотчинні ремісники, що проживали в дворах феодалів. Вотчинного ремісника і ремісницю згадує Російська Правда, оцінюючи їхнє життя в 12 гривень (ст. 15 Пр. Пр.). У якості феодально залежного населення ще називаються відпущеники, задушливі люди, прощеники.

Серед невільного населення були раби. Основним джерелом рабства був полон. У Х-ХІІ ст.ст. для позначення рабів-бранців вживався термін «челядь». Використовувався також термін «холоп». «Холоп» — одноплемінник, продукт тих соціальних процесів, що відбувалися всередині суспільства. Російська Правда називає джерела холопства: самопродаж, одруження на рабі «без ряду», вступ «без ряду» у посаду тіуна чи ключника (ст. 110 Пр. Пр.). У холопа автоматично перетворювався закуп що збіг чи провинився (ст. 56, 64 Пр. Пр.). У рабство могли продати збанкрутілого боржника (ст. 55 Пр. Пр.).

По Російській Правді челядин — це раб, що знаходився у владі свого пана, забитабезправна істота. Холоп виглядає трохи інакше. В окремих випадках він був наділений деякими правами. Так, будучи боярським тіуном, холоп міг виступати в суді в якості «відока» (ст. 66 Пр. Пр.). Холоп не міг приймати присягу на суді в якості «послуху», тому що послух повиненбути вільним. Холоп, що вдарив «вільного чоловіка», ніс кару (ст. 17 Пр. Пр., ст. 65 Пр. Ін.). За холопа, що зробив крадіжку, ніс відповідальність його пан (ст. 46 Пр. Пр.), у той час як вільні люди, винні в такій провині, сплачували продаж (тобто штраф). За убивство холопа сплачувалася не «вира», а тільки «урок»"його пану. Пан відповідав за угоди, укладені його холопом. Російська Правда установлювала відповідальність вільних людей за допомогу, зроблену збіглому холопу (ст. 112 Пр. Пр.) і покладала обов'язки на влади в приватним особам сприяти його пійманню (ст. 114 Пр. Ін.).

Соціальний склад міського населення був надзвичайно строкатим, що було характерно для середньовічного суспільства. Міське населення поділялося па дві основні групи — міські низи і міська аристократія. До міської аристократії відносилися князі, бояри, вище духівництво, купці. Російська Правда з повагою називала «гридинов», «купчин», лихварів. Купці, що займалися зовнішньою торгівлею, називалися «гістьми». У Великій редакції Російської Правди (ст. 48, 49, 54) установлювалися пільги купцям при висновку угод, у випадках грошової неспроможності банкрутства. Міські низи (ремісники, дрібні торговці, рядове духівництво) складали саму численну категорію міського населення. Основна маса городян була вільною. Частина ремісників залежала від своїх хазяїнів — бояр, купців і ін. Вільні ремісники (ковалі, гончарі, склодуви, ювеліри, зброярі, шевці й ін.) і дрібні торговці в містах обкладалися податками і платили чи натурою же відпрацьовували, беручи участь у будівництві і ремонті міських зміцнень, у спостереженні за їх станом. Російська Правда визначала плату (хлібом, пшоном, солодом, грошима) представниками державної влади, що відало будівництвом міст і мостів на кошти городян (ст. 43 Кр. Пр.; ст. 96, 97 Пр. Ін.). На кошти тих же городян будувалися церкви, містилася церковна парафія.

Вільне ремісниче населення не було однорідним по своєму складі. Серед загальної маси ремісників виділялися заможні майстри, що мали подмастер`їв ( учнів ).

Соціально-економічна і правова нерівність вела до загострення класових протиріч і розвитку класової боротьби.

Висновки

Таким