Аналіз однотипних соціальних стосунків дозволяє зрозуміти взаємозв'язок головних і другорядних детермінантів як єдність спільну і особливого в детермінації кожного типа соціальних стосунків. Розглядаючи в зв'язку з цим буржуазні революції у ряді країн, можна прийти до виводу, що різноманітність форм їх прояву (локальні особливості) є результатом взаємодії спільних причин, а саме суперечностей у феодальному способі виробництва при безлічі інших чинників як національного, так і інтернаціонального порядків. Так, якщо в Англії вже в Ху11 столітті сталося відділення виробника від засобів виробництва і капіталістичний переворот здійснився в найбільш "чистому" вигляді, то в Росії буржуазні революції зачала XX століття із-за слабкості і боязкості російської буржуазії, що проводила політику компромісу по відношенню до поміщиків, так і не змогли знищити феодально-кріпосницькі пережитки - навіть Столипінською реформою. Значним гальмом на шляху розвитку приватного промислового підприємництва в колоніальних і залежних країнах Азії і Африки до недавнього часу виступала експансіоністського характеру політика імперіалістичних держав, що прагнули перетворити ці країни на свій сировинний придаток і тому що навмисно консервували в них відсталі феодальні стосунки.

Отже, що детермінують чинники як елементи системи детермінації явища найбільш спільним чином можуть бути підрозділені на внутрішніх і зовнішніх, головних і другорядних. Разом з тим, наявність багатообразних детермінантних залежностей показує недостатність подібної класифікації, націлюючи пізнання на виявлення специфіки кожного елементу. Різні види зв'язків, утворюючи в сукупності систему його детермінації, з одного боку, "не сводимы один до одного", а з іншою, - "не діють в абсолютно чистому вигляді", взаємодоповнюючи один одного.

Найбільш вдалим варіантом типології видів детермінації є запропонована класифікація Я.Ф. Аськиним на основі тимчасових стосунків . Перевага його підходу полягає в тому, що він поставив теорію детермінізму в зв'язок з діалектичною концепцією розвитку. Відповідно таким тимчасовим модусам, як минуле, сьогодення і майбутнє, виділяються три основні типи детермінації: детермінація з минулого, з сьогодення і з майбутнього, які можуть виступати як в матеріальній, так і в ідеальній формах. Детермінація минулим представлена такими видами, як причинність, умови і зв'язок станів; детермінація сьогодні - видами: функціональна залежність, кореляція, системна детермінація; детермінація майбутнім - видами: детермінація метою, зачатки майбутнього в явищі.

Розглядаючи часовий аспект слід погодитися з А.С. Борщевим, що затверджує що зв'язки детермінацій можуть бути випадковими, разовими, а можуть носити і істотний, стійкий, такий, що повторюється характер. Останні виступають як закони структури, функціонування і розвитку явища.

У літературі суспільні закони підрозділяються на три групи:

1) закони, що виражають взаємозв'язок матеріальних сторін суспільної структури;

2) закони, що виражають зв'язок елементів духовного життя суспільства;

3) закони, що виражають взаємозв'язок матеріальних ідеологічних стосунків.

Залежно від ролі в соціальній системі суспільні закони також діляться на соціологічних і закони окремих сфер суспільного життя. Відносна особливість соціологічних законів полягає в тому, що вони виражають природу суспільства як цілого, виступаючи як основа взаємодії між різними сферами і сферами суспільного життя.

Оскільки виникнення, існування і розвиток будь-якого явища здійснюється по певних законах, то "помологічна детермінація" (на думку В.Н. Панібратова, що ввів в науковий обіг термін "помологічний детермінізм", він "розкриває концепцію детермінізму, інтерпретуючи останній через категорію закону") виступає, по суті, як основа системи його детермінантів. Взаємозв'язок законів соціального явища утворює своєрідний "каркас" системи його детермінації, навколо якого групуються всі інші - випадкові, скороминущі - детермінуючі чинники. Таким чином, системний підхід в єдності з узагальненим розумінням детермінізму дозволяє встановити структуру системи чинників, що детермінують розвиток суспільства, і класифікувати їх на різні види.

Нарешті, зупинимося на характеристиці причинності суспільного розвитку, як центральному моменті концепції соціального детермінізму. Соціальні причини розвитку суспільства розчленовуються на джерела і рушійні сили цього розвитку. Їх пізнання дозволяє проникнути в суть суспільного буття. До джерел розвитку слід віднести внутрішні діалектичні суперечності. Це найглибша причина. Рушійні сили розвитку - це спільні, істотні, необхідні, стійкі детермінанти розвитку. Таким чином, до соціальних причин слід віднести об'єктивні умови: суспільні стосунки - з одного боку і діяльність осіб з іншою. Історія і соціальні стосунки людей, звичайно, не існують і не можуть існувати у відриві від самої особи.

2. СОЦІАЛЬНА ДЕТЕРМІАЦІЯ ОСОБИ ЯК СУБ'ЄКТА СУСПІЛЬНИХ СТОСУНКІВ

Визнання соціальної детермінації в розвитку і життєдіяльності особи у філософії кінця ХХ століття можна вважати за факт, що відбувся. Проте подальше поглиблення в механізм цієї детермінації дозволяє побачити різноманіття підходів і позицій, деколи взаємовиключних один одного. Звертаючись до проблеми детермінації особи з боку суспільства, виправданим на наш погляд було б розглядувати цю проблему на особовому рівні, а на рівні особи проблема впливу на неї суспільства - це проблема особової свободи. У історії філософії ця проблема вирішувалася по-різному.

Стародавній світ (Греція, Рим) знав особисту свободу тільки як протилежність рабству; що не всякий знаходився в стані рабства визнавався вільним, хоча його свобода піддавалася дуже багатьом обмеженням і утрудненням з боку держави (державна влада тоді могла вільно розпоряджатися життям людини і його майном), моральних принципів і суспільної свідомості людей того часу. Боротьба в окремі періоди за політичні свободи, древні зовсім не прагнули до свободи особи в сучасному сенсі слова. Навіть ті мислителі, які особливо гостро відчували недоліки суспільного устрою того часу (Платон, Аристотель), в своїх побудовах ідеальнішої держави анітрохи не підносилися над сучасними ним поняттями, допускаючи для держави вторгнення в особисту сферу і приниження людини як осіб.

Середньовіччя, коли по суті влада світська підмінялася владою духовною, не сприяло розвитку особи і її свободи. На думку Н.А. Бердяєва, "недостатність середньовічної свідомості перш за все полягає в тому, що не була розкрита по-справжньому вільна, творча сила людини і чоловік на середньовічному світі не був відпущений на свободу для вільної творчої справи, для вільного творення культури" . Отже, середньовічна ідеологія і політика, по-своєму дисциплінуючи людину, а разом з тим і його свідомість, вчинки, волю, примушували індивідуума відмовлятися від формування себе як особи. Для того, щоб стати особою, людині необхідно було звернутися до власної суті: своїй волі, свідомості, свободі, знайти упевненість в собі, діяти по-новому в різних областях своєї життєдіяльності. У Західній Європі цей процес починається з епохи Відродження. "Цей історичний період, - пише Н, Бердяєв " стоїть під знаком відпущення на свободу творчих сил людини, духовної децентралізації, відриву від духовного центру, диференціації всіх сфер суспільного і культурного життя, коли всі області людської культури стають автономними" . Все це формувало передумову для "відкриття людини людиною" і для відкриття в нім особи.

Таким чином, виникало прагнення позначити особливу сферу для особи, куди не могли б втручатися ні держава, ні його деспотичні органи, ні суспільні колективи (або маси), які можуть бути в такому ж ступені деспотичні по відношенню до свободи особи, як і державні структури. Англійська Велика хартія вільностей, американська Декларація Незалежності, французька Декларація Прав людини і громадянина, "Російська правда" ("Конституція") декабриста П.І. Пестеля і інші акти - все це прикмети складного і повільного шляху до свобод особи, бачення особи як суб'єкта історичного процесу.

Можливо, тут позначилося і те, що саму філософію ХVIII-XIXст. украй мало цікавила проблема свободи особи: вона не була поставлена ні Гоббом, ні Локдом; навіть Руссо визнавав якусь необхідність існування "суверенітету", який має бути "всім", не знаючи обмежень ні в чому, оскільки інакше це буде вже не влада. Правда, по Руссо, держава і влада існують для того, щоб охороняти свободи осіб, але практично це не здійснювалося ні в самій Франції, ні в яких-небудь інших державах миру аж до революційних напрямки середини XIX століття.

Специфіка суспільств Сходу визначалася тим, що в його структурах виділялися два основні полюси: система більш менш замкнутих і розрізнених сільських громад і централізована державна адміністрація ("східна деспотія"), що стояла над всіма. Тут існували різноманітні клани, касти, секти, земляцтва, общини і інші об'єднання, які жорстко визначали (детермінували) місце людини в суспільстві. Вироблені на Сході корпоративні зв'язки були закріплені традиціями і освячені релігійними нормами. Система цих зв'язків стала основою соціальної структури, причому, її консервативність цілком відповідала політичному деспотизму східної держави по відношенню до особи. В результаті взаємозалежності держави і його замкнутих соціальних структур створилися умови для надзвичайної стабільності, незмінності, застійності країн Сходу.

Таким чином, слід визнати, що на всьому протязі історії людства, аж до наших днів, розвиток соціальних стосунків складається не на користь особи, її свобод і плідного функціонування. У основу стосунків в суспільстві кладеться принцип підпорядкування і самопідкорення людини спочатку роду-племені, а потім державі, різним колективам, де над всіма іншими принципами підноситься принцип єдності, найбільш значно обумовлений у філософії Гегелем: "... усесвітній історії .,. індивіди служать лише як засіб її поступальної ходи" .

Будучи істотою суспільною, людина здійснює свою діяльність не ізольовано, а в процесі взаємодії про іншими людьми. При цьому кожна людина переслідує свої власні, свідомо поставлені цілі, а спільний підсумок ("рівнодійна") такої безлічі прагнень, що діють по різних напрямах, і з різноманітних дій на зовнішній світ " це, власне, і є історія. Питання зводиться до того, чого хоче ця безліч окремих осіб. Воля визначається пристрастю і роздумом. Але ті важелі, якими безпосередньо визначаються пристрасть і роздуми бувають найрізноманітнішого характеру.

Визнання детермінованої людських вчинків дає об'єктивну картину (основу) для наукової оцінки соціальних дій осіб. Центральною ланкою механізму соціальної детермінації діяльності людей є їх потреби і інтереси, бо, саме з їх допомогою і через них об'єктивне переводиться в суб'єктивне і завдяки ним формується специфічний соціальний суб'єкт зі своїми прагненнями, цілями, очікуваннями; вони спонукають людей до діяльності, є джерелом їх активності. У цьому сенсі вони виступають безпосередніми детерминантами і спонукальними мотивами людської діяльності. Отже, люди діють відповідно до своїх потреб і інтересів. Але щоб стати спонукальним мотивом до діяльності, і ті та інші мають бути усвідомлені. Тому свідомість у вигляді "усвідомлених спонук" виступає необхідним евеном, що є посередником, в ланцюзі детермінації людської діяльності

У структурі діяльності можна виділити наступні елементи: мета, засіб, результат.

У зв'язку з конкретизацією ідеалу (у свідомості) встає важлива проблема вибирання засобів для здійснення поставлених цілей, а також визначення відрізання історично необхідного часу. Мова йде про тому, щоб ці засоби були достатні і щоб вони відповідали поставленій меті. Правильно поставлена мета і відповідні засоби її досягнення з більшою вірогідністю дозволяють досягти адекватного результату. Серед безліч конкретних соціальних цілей, на які розпадається процес здійснення ідеалу в кожен історично конкретний відрізок часу, необхідно визначати ті, здійснення яких дасть найбільший соціальний ефект, що дозволяють наблизити здійснення інших соціальних цілей і ідеалу в цілому

Соціальні цілі перетворюються на .конкретно історичні завдання для соціальної політики і практики. Відзнака цілей від завдань полягає в тому, що цілі можуть визначатися як деяка віддалена перспектива без реального врахування наявних сил і можливостей. Історичне завдання ставиться тоді, коли для її здійснення дозріли об'єктивні і суб'єктивні умови.

Проблема збігу соціальних цілей і результатів діяльності є основоположною для розгортання процесу свідомої творчості в історії. Пізнання істотних зв'язків і закономірностей суспільного розвитку є передумовою успішної і свідомої соціальної діяльності, що включає формування соціально-значущих цілей і їх реалізацію.

Для з'ясування діалектичної єдності об'єктивної детермінації і активності суспільних суб'єктів істотне значення має категорія проблеми. Вище мовилося, що потреба є внутрішнім спонукачем активності. Проблема ж виникає як усвідомлення суперечності між потребами і умовами їх задоволення. Проблема - це суперечність (подолання труднощів) в процесі задоволення потреб. Спробуємо деталізувати це. Так, потреби завжди існують як певний стан суб'єкта, а саме, співвідношення між готівці і належним. Це співвідношення може виступати і як різниця і як суперечність. Належне противоречит наявному, якщо немає умов для переходу одного в інше, тобто за наявних умов неможливо досягти належного. Різниця ж між готівці і належним ще не складає перешкоди для задоволення потреби. Таким чином, можна визначити ієрархію станів потреби по можливості їх задоволення.

Співвідношення між готівці і належним фіксується в понятті "Ступінь задоволення потреб". Визначається вона наявними умовами для задоволення потреб. Якщо цих умов недостатньо, то наявне не може перейти в належне, тобто потреби не знаходять свого задоволення. Неможливість переходу від наявного до належного і виражається категорією "проблема".

Якщо потребу характеризує належне як відмінне від того, що є, то проблема характеризує суперечність між ними. Для суб'єкта ж проблема, нагадаємо, виступає як труднощі, складнощі на шляху задоволення потреби, які треба подолати. Ось простий приклад. У математичних підручниках після перерахування умов ставиться завдання: "потрібно знайти...". Цим виражається потреба рішення. Але само рішення, у свою чергу, передбачає проведення низку математичних операцій (дій). Без знання їх, без уміння ними оперувати, як неодмінній умові рішення задачі, виконання завдання залишається нерозв'язною проблемою. Не випадково в деяких словниках термін "проблема" пояснюється як "завдання".

Тому задоволення не всякій потребі є проблематичним, а лише такий, для задоволення якої відсутні умови. Отже, проблема є усвідомлення відсутності в наявному умов для переходу в належне. І якщо для лави потреб шляху і способи їх задоволення очевидні і носять репродуктивний характер, то інші, складаючи проблемну ситуацію, примушують використовувати творчий потенціал суб'єкта. Найважливішим етапом вирішення проблеми є пошук або створення умов для переходу наявного в належне. У цьому, на наш погляд, знаходить вираження певний вид стосунків між суб'єктом і об'єктом діяльності (наприклад, якщо потреби можуть задовольнятися за існуючих умов, то проблема спонукає створювати нові необхідні умови). Об'єктивні умови життєдіяльності суб'єкта безпосередньо знаходять віддзеркалення в потребах, породжує і визначаючи їх якісно і кількісно. Об'єктивні умови, отже, виступають визначальною стороною в їх взаємодії з потребами. Потреби ж, поставлені в проблемах, вимагають діяльності суб'єкта по перетворенню умов в об'єктивних і суб'єктивних структурах реальності.

Істотним елементом в мотивації людської діяльності є ціннісний момент (ціннісне відношення, цінності, оцінка). Однією з підс?