Реферат: Діяльність Івана Огієнка
Слід зазначити, що роки навчання І.Огієнка в Київському університеті (1903-1909) припадали на той період українського визвольного руху, який, за словами С.Петлюри, відзначався стійкою тенденцією до посилення української ідеї в широким масах населення України, зміцнення його творчих сил, активнішого вираження національної роботи, незважаючи на посилення репресивних заходів царського уряду.[30] Зокрема після вимушеного проголошення конституційних свобод почалось бурхливе відродження українського друку, утворення українських громад, клубів, громадсько-політичних організацій. Саме ці процеси помітно вплинули і на “сильне пробудження українського національного почуття” Огієнка, визначення його місця в громадському русі.
“Свідома українська праця моя, - писав він про ці часи у своїх спогадах, - розпочалася якраз із року нового буйного відродження України, з 1905 року, й з того часу – по силах своїх... я й працюю на нашому культурному полі”.[31] Саме тоді він, студент історико-філологічного факультету Київського університету Св. Володимира, вперше починає писати українською мовою, стає активним дописувачем київської преси. Найближче він співпрацював з “Громадською думкою”, яка згодом була перейменована в “Раду”. В них вір розміщував замітки, кореспонденції, рецензії, статті, оповідання, поезії. Відповідаючи вимогам часу, злобі дня, його матеріали мали переважно публіцистичний характер, віддзеркалювали події суспільно-політичного значення. В 1906 р. на сторінках “Громадської думки” (“Ради”) за підписом О.Рулька, І.Огієнка, І.Огієнка-Рулька побачили світ десятки дописів молодого студента. Серед них – “Народ готується”, “Забастовочний рух”, “Літопис забастовочного руху”, “Народ бідує”[32] та ін. Огієнко бере участь у діяльності Київського товариства “Просвіти” та Науковому товаристві ім.Шевченка в Києві (засновано в травні 1907 р.).
В студентські роки Іван Огієнко бере активну участь в роботі українського київського товариства “Просвіта”, пройшов школу співпраці в Українському науковому товаристві ім. Шевченка в Києві з такими видатними громадськими діячами, як М.Грушевський, П.Пав луцький, Л.Добро вольський, А.Лобода, В.Перетць, збагатившись спілкуванням з Б.Грінченком, М.Шашкевичем, М.Довкар-Запольським, А.Кримським, В.І. та С.І.Масловими, О.Назаревським, Є.Тимченком, М.Величковським, А.Зморавичем.[33]
Тоді ж зав’язалося листування молодого І.Огієнка з маститим і авторитетним вже в той час у науковому та літературному світі І.Франком[34] , який високо цінував перші наукові розвідки Огієнка, що видно з листа І.Франка до М.Грушевського (1907 р.).[35]
З самого початку випуску “Записок Наукового товариства імені Шевченка в Києві” Огієнко, ще будучи студентом, виконував обов’язки коректора, перекладача і неофіційного редактора 1-6 томів записок. Уже 1907 р. в “Записках” появляються його праці, зокрема перекладені ним українською мовою українознавчі студії В.Перетця, А.Лободи, М.Петрова, Г.Павлуцького[36] та ін.
На очах у І.Огієнка восени 1907 р. відбувалися і вибори до третьої Думи, які внаслідок реакційного виборчого закону зробили її переважно чорносотенно-октябристсько-кадетською, ворожою інтересам народів Росії. Молодий учений уважно стежив за подіями в Думі, за роботою в ній депутатів від України. Багато надій породив у нього законопроект, написаний М.Грушевським і поданий у березні 1908 р. 37 депутатами Державної Думи від України “Про учення українською мовою”, який у разі схвалення дав би можливість навчати дітей у початкових школах рідною мовою.
Відкриття українських шкіл було необхідною передумовою самозбереження нації, адже опанування школярем рідної мови – основний чинник формування його особистості.
Проект закону надійшов у думську комісію з питань народної освіти. Навколо нього піднявся шалений галас протесту серед депутатів, насамперед представників монархічних партій і частини, патріотичної громадськості в Україні. Найгучніше лунав голос “Клубу Русских Националистов”, утвореного в Києві 1908 р. з ініціативи професорів Т.Флоринського, В.Чернова, К.Попова, В.Тальберга, протоієрея Г.Прозорова та ін. У резолюції зборів “Клуба Русских Националистов” від 12 травня 1908 р. його учасники відзначили, що законопроект 37 депутатів Думи суперечить здоровому історичному й політичному глузду і не на користь південноросійських губерній. Як наслідок таких дій у циркулярі міністра внутрішніх справ А.Столипіна губернаторам (1910 р.) вкотре українців разом з іншими пригнобленими народами оголошено “інородцями” й заборонено їм створювати будь-які товариства, клуби, музично-драматичні гуртки.[37]
Активність студента Огієнка в позалекційний час не могла не бути поміченою адміністрацією університету. А тому, незважаючи на те, що він з відзнакою закінчив у 1909 р. курс навчання, завершував кандидатську дисертацію про творчість видатного українського полеміста ХVII ст. Іоаникія Галятовського (“Ключ Розуміння” Іоаникія Галятовського), його рекомендували на одержання докторської і професорської стипендії викладачі університету А.Лобода, В.Перетць, М.Петров, ректорат відкинув це клопотання і відмовив І.Огієнкові у роботі в університеті Св.Володимира.[38] Так, старанний, даровитий на слово і перо молодий філолог, який хотів працювати при університеті для вищих студій, для викладання давньої української літератури, яку уподобав для вищих студій, для викладання давньої української літератури, яку уподобав як свою спеціальність, залишається поза ним з волі університетського керівництва. Причини цього ясніші ясного: надто патріотичним був цей Огієнко, забагато любив України, після 1905 р. розмовляв тільки українською мовою і статті писав тільки до україномовних київських та львівських часописів. Отже, такий Огієнко не потрібен був Київському університету.[39] Ця відмова була зроблена після одержання листа з міністерства освіти на донос туди професора Т.Флоринського, лютого ненависника української мови, завдяки “старанням” якого не змогли побачити світ сотні україномовних книг і періодичних видань, коли він був головним цензором Київського окремого цензурного комітету.
Звичайно, це було надто сильним ударом по мріях і планах Огієнка. Щоб уявити, з яким розпачем і болем зустрів цю відмову молодий вчений, варто хоча б фрагментарно оглянути, якими тяжкими і в матеріальному, і в моральному аспекті були для нього студентські роки: звільнення з університету після першого курсу через несплату за навчання, поновлення і заслужене виборення Кирило-Мефодіївської стипендії, вимушені безперервні підробітки – погодинні після лекцій протягом усього періоду навчання і кількамісячні канікулярні, аби допомогти бездомній матері (у 1897 р. повністю згоріло в Брусилові їхнє обійстя) і своїй уже сім’ї (1907 р. він одружився з учителькою з Бруслова Домнікою Литвинчук), закриття властями київської “Просвіти”, активним членом якої він став, смерть матері в листопаді 1908 р. (вона так і не дочекалася відчутної синової допомоги) і, нарешті, ще один удар долі – у липні 1910 р. помер його півторарічний син Євген.[40]
Додамо до цього, що за всі роки навчання в університеті ніколи не мав постійного помешкання. Після одруження, зважаючи на брак грошей і дорожнечу приватних квартир, що здавалися піднаймачам у Києві, він знімав помешкання для проживання з дружиною за Києвом – у селі Дзвонкове неподалік Мотовилівки, куди змушений був щодня добиратися після лекцій то потягом, то пішки. Саме на цю мотовилівську адресу він просив свого приятеля зі Львова І.Свенціцького надсилати такі необхідні йому книги за темою кандидатської дисертації про найвидатнішу пам’ятку української літератури “Ключ Розуміння” Іоаникія Галятовського.
До всіх несподіваних житейських негараздів додавалася, отже, ще одна, найголовніша – повна непевність у завтрашньому дні. Адже після складання всіх випускних іспитів (13-письмових, 8-усних) на “відмінно” і одержання диплома випускника історико-філологічного факультету університету Св.Володимира із записом “Залишити при університеті з 30 травня 1909 року” Огієнко практично опинявся поза університетом, без будь-якої роботи.[41]
Але навіть за цих обставин Огієнко не втрачав надії повернутися в університет і ґрунтовно зайнятися науковою та викладацькою справою. Аби якось зарадити матеріальній скруті, І.Огієнко влаштовується учителем у Київській середній комерційній школі, підробляє репетиторством і, водночас, навчається на Вищих педагогічних курсах, які закінчує у 1912 р.[42] Після їх закінчення він учителював у дво- і чотирикласних народних школах рідного Брусилова.[43]
Працюючи учителем, І.Огієнко набуває безцінного педагогічного досвіду, який так чудово знадобиться йому у майбутній і науковій, і пастирській праці на ниві Божій. Труднощі і невдачі, які він уперто, цілеспрямовано долав силою волі, надзвичайною працездатністю, його тільки загартовували, формували характер науковця і борця за українську справу, підживлювали мрію про працю в університеті Св.Володимира.
Очікувати звістку з університету Огієнкові довелося майже два роки. За нього боролася прогресивна громадськість України, відстоюючи його законне право працювати в університеті. Протестуючи проти переслідувань українства, на захист І.Огієнка виступив професор С.Єфремов у московській газеті “Русское слово” з статтею “Трагедія молодого українського вченого”[44] . За нього клопоталися перед міністерством освіти такі впливові особи, як А.Імшинецька, С.Зморовичева, що й посприяло, врешті, відміні попереднього рішення, яким Огієнку відмовлялося в роботі в університеті.[45] На початку 1911 р. по міністерству освіти таки вийшов наказ про зарахування з 1 січня Огієнка професорським стипендіатом і призначення йому стипендії в розмірі 1200 карбованців на рік. Однак повідомлення про це він отримав лише в березні 1911 р., коли працював викладачем і вихователем комерційного училища, перебуваючи там практично повний день і не маючи, таким чином, змоги сповна виконувати університетську програму.
Цим і пояснюються, очевидно, деякі проблеми, які виникли перед молодим ученим у зв’язку з проходженням ним стажування і затвердження його звіту про наукові заняття в 1911 р. І хоч науковий керівник Огієнка професор В.Перетць дав прихильний відгук про “Звіт професорського стипендіата І.Огієнка з березня 1911 по січень 1912 р.”, учений комітет міністерства освіти своїм рішенням №1965 від 30 квітня 1912 року оцінив цей звіт оцінкою “задовільно”.[46]
Якщо проаналізувати публікації Огієнка тих часів, то побачимо, що їх було більше, ніж достатньо, але вони писалися “не за темою” – то були переважно науково-популярні статті, дослідження, рецензії, відгуки з українознавчої проблематики. Все нові й нові україномовні періодичні друковані органи, що активно виникали і поступово розширювали свій вплив на читача після революції 1905 р., потребували саме таких публікацій. І тому Огієнко, чутливий до перших порухів чергової хвилі українського відродження, одним з перших став у ряди духовних провідників національного духу. Так, у кількох числах щоденної газети “Рада” друкуються окремі розділи його майбутнього підручника “Вчімося рідної мови”, дискусійна стаття “Як складати словники” та наукова розвідки “Українська філологічна наука за 1909 рік”, а також “Серед подільських націоналістів”, “Єднання з виборцями”, “Чи не новий похід”, “Науковий метод “українознавства” та ін. Звичайно, ці публікації могли позбавити професорського диплома, університетської кафедри.[47]
Протягом 1914-початку 1915 років, не дивлячись на ці обставини, І.Огієнко успішно склав магістерські іспити: з церковнослов’янської, російської, польської, сербської мов, історії російської та європейських літератур (всі на “відмінно”) і, нарешті, одержав високе звання приват-доцента кафедри російської мови та літератури університету Св.Володимира.
Перші самостійні лекції в університеті Св.Володимира мол?