Реферат: Достатність доказів у кримінальному процесі України
– піддано критиці інститут скороченого судового слідства та запропоновано відмовитися від нього як такого, що ставить під загрозу з'ясування істини у справі.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані автором висновки та пропозиції можуть бути використані:
а) у законотворчій роботі при внесенні змін і доповнень до чинного КПК України, при доопрацюванні проекту нового КПК України (лист Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України № 06-19/3-324 від 18.03.2004 р.), а також при прийнятті постанов Пленуму Верховного Суду України з питань доказового права;
б) у практичній діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду, адвокатури – для оптимізації процесу правозастосування (акт впровадження науково-методичних рекомендацій у практичну діяльність прокуратури Запорізької області від 2 жовтня 2007 року);
в) у науково-дослідній сфері – для подальшої розробки науково обґрунтованих положень і рекомендацій з проблеми оцінки доказів, у т. ч. визначення їх достатності;
г) у навчально-методичній роботі – при вивченні студентами, курсантами та слухачами юридичних факультетів та навчальних закладів відповідних питань з дисциплін "Кримінальний процес України", "Теорія доказування" (акт впровадження результатів дисертаційного дослідження в навчальний процес Гуманітарного університету "Запорізький інститут державного та муніципального управління" від 12 жовтня 2007 року).
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри правосуддя юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедри кримінального процесу та криміналістики юридичного факультету Гуманітарного університету "Запорізький інститут державного та муніципального управління", а також були оприлюднені на засіданні міжнародного "круглого столу", присвяченого пам'яті професора К. Г. Федорова (м. Запоріжжя, 12 травня 2000 року), на міжнародній науково-практичній конференції пам'яті П.І. Новгородцева "Ідея правової держави: історія і сучасність" (м. Луганськ, 23-24 листопада 2000 року), на науково-практичній конференції "Становлення правової держави в Україні: проблема та шляхи вдосконалення правового регулювання" (м. Запоріжжя, 8 грудня 2000 року), на науково-практичній конференції "Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи" (м. Харків, 18-19 квітня 2002 року.), на науково-практичній конференції "Актуальні проблеми правознавства" (м. Запоріжжя, 30-31 жовтня 2003 року), на науково-практичній конференції "Правове забезпечення сфери державного управління та місцевого самоврядування" (м. Запоріжжя, 28-29 жовтня 2004 року), на науково-практичному семінарі "Піднесення до права" (м. Запоріжжя, 24-26 червня 2005 року), на міжнародній науково-практичній конференції "Правове забезпечення сфери державного управління та місцевого самоврядування" (м. Запоріжжя, 5-6 жовтня 2006 року), на всеукраїнській науково-практичній конференції "Сучасні дослідження правознавчих проблем" (м. Запоріжжя, 11-12 жовтня 2007 року).
Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені автором у десятьох публікаціях, з них – чотири наукові статті, опубліковані у фахових виданнях ВАК України.
Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які містять дев'ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 218 сторінок, з них основний текст дисертації – 184 сторінки, список використаних джерел – 21 сторінка (228 найменувань), 4 додатки – 13 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено його мету та завдання, об’єкт і предмет, методологічну та теоретичну основи та наукову новизну результатів, формулюються положення, що виносяться на захист, розкривається науково-прикладна цінність отриманих результатів, зазначено про апробацію дослідження та його структуру.
РОЗДІЛ 1 "Достатність доказів як кримінально-процесуальна категорія" складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 1.1 "Достатність доказів і кримінально-процесуальне доказування" розглядаються базисні, вихідні поняття теорії доказування, які справляють керівний, вирішальний вплив на весь процес кримінально-процесуального доказування. Так, зокрема розглянуто кримінально-процесуальне доказування як специфічний процес пізнання, який являє собою єдність практичної та розумової діяльності суб'єктів кримінального процесу. Розглянуто питання наявності у процесу доказування двох сторін: доказування-пізнання та доказування-обґрунтування, які запропоновано називати власне "доказуванням" та "доведенням" відповідно. Досліджено структуру кримінально-процесуального доказування і розкрита суть етапів, з яких воно складається: збирання, перевірки та оцінки доказів. Розглянуто питання, присвячене суб'єктам доказування, обґрунтовано положення про те, що суд в Україні є суб'єктом доказування. Розглядається поняття доказу в кримінальному процесі України, обґрунтовується висновок про те, що під доказом необхідно розуміти тільки фактичні дані. Докази (фактичні дані) є змістом, а джерело доказів є формою такого явища як засіб доказування. Дисертант наголошує на необхідності виокремлення наступних властивостей доказів: належності, допустимості, достовірності, значущості та достатності.
Підрозділ 1.2 "Достатність доказів та істина в кримінальному процесі" присвячений розгляду проблеми істини у кримінальному процесі, обґрунтовується положення про те, що встановлення об'єктивної істини є метою кримінально-процесуального доказування. Разом з тим в кримінальному процесі має застосування концепція конвенційної істини (при невстановленні головного факту та застосуванні принципу презумпції невинуватості) та формальної істини при кваліфікації діяння.
В підрозділі 1.3 "Достатність доказів і предмет та межі доказування" наголошується на тому, що до предмета доказування входять не тільки обставини, передбачені ст. 64 КПК України, а й причини і умови, які сприяли вчиненню злочину. За допомогою категорій змісту та суті автор обґрунтовує необхідність виділення в предметі доказування головного факту, до складу якого входять подія злочину та винність особи у його вчиненні. Як відомо, зміст будь-якого явища складається не тільки з головного (суті), але ще й з неголовного, другорядного. Так само до предмету доказування поряд з головним фактом (суттю) входять і інші обставини. Проте тільки їхня єдність складає повний зміст предмету доказування. Розкрите співвідношення предмету доказування і меж доказування, яке можна уявити у вигляді системи координат, на одній осі якої знаходиться предмет доказування, на іншій – межі доказування. Просуваючись по осі предмету доказування, ми переходимо від однієї обставини предмету доказування до іншої. А чим далі ми просуваємося по осі меж доказування, тим більш глибоко і детально встановлюємо елементи предмету доказування. Також розкрито співвідношення таких понять як "межі доказування" і "достатність доказів", які з різних боків характеризують одне й те саме явище. Межі доказування вказують на нього шляхом окреслення певних рамок, в яких знаходиться позначуване явище, а достатність доказів вказує на це ж явище, характеризуючи його суть, зміст. Межі доказування виділяють, виокремлюють зі всієї гіпотетично можливої сукупності доказів саме достатню їх сукупність, відмежовуючи її, з одного боку, від недостатньої сукупності доказів, а з іншого – від надмірної. Саме між цими двома межами і лежить достатня сукупність доказів, знаходиться достатність доказів. Співвідношення таких суміжних понять, як "повнота доказів" та "достатність доказів" допомагає розкрити вже запропонована система координат з осями предмету доказування та меж доказування. Просуваючись по осі меж доказування, ми одночасно наближатимемося до достатньої сукупності доказів, просуваючись же по осі предмету доказування, від обставин, які складають головний факт, до інших обставин предмету доказування, ми будемо просуватися і до стану повноти доказів, тобто до стану, коли у справі будуть зібрані докази відносно всіх обставин предмету доказування.
В підрозділі 1.4 "Визначення достатності доказів як складова частина процесу оцінки доказів" детально проаналізовано такий етап кримінально-процесуального доказування, як оцінка доказів. Досліджено дві протилежні системи оцінки доказів: сучасна система вільної оцінки доказів та історично більш рання система формальних (легальних) доказів. Проаналізовано внутрішнє переконання як спосіб оцінки доказів та запропоновано відмежовувати його від внутрішньої переконаності, як результату такої оцінки. В останньому розумінні внутрішнє переконання запропоновано назвати внутрішньою переконаністю. Відзначено, що внутрішня переконаність може бути як визначеною, певною (тобто особа дійшла твердого висновку про наявність або відсутність певного факту), так і невизначеною, непевною (особа переконалася у неможливості твердо встановити наявність або відсутність певного факту).
Детально розглянуто властивості, притаманні кримінально-процесуальним доказам: достовірність, належність, допустимість, значущість та достатність.
Обґрунтовано положення, відповідно до якого в кримінальному процесі діє принцип "презумпції достовірності доказу" – зібраний у кримінальній справі доказ вважається достовірним доти, доки не буде встановлене протилежне – конкретний доказ недостовірний. Саме такий підхід дозволяє вирішити суперечність, коли, з одного боку, достовірність або недостовірність доказу встановлюється на підставі сукупності інших доказів, а це означає, що на початковому етапі дослідження властивостей фактичних даних наявна певна їх сукупність і достовірність першого доказу з цієї сукупності визначити неможливо, оскільки в такому випадку його достовірність встановлювалася б на підставі сукупності решти фактичних даних, достовірність яких ще не встановлена, а з іншого боку, необхідність отримання достовірних висновків у справі вимагає використовувати для обґрунтування істинності певного рішення саме достовірні фактичні дані.
Дано авторське визначення достатності доказів, яке означає наявність у кримінальній справі такої сукупності доказів, яка викликає у суб'єкта доказування внутрішню переконаність у достовірному з'ясуванні наявності або відсутності обставин предмету доказування, необхідних для встановлення об'єктивної істини та прийняття правильного рішення у справі.
Розділ 2 "Достатність доказів у досудовому провадженні" складається з двох підрозділів. В підрозділі 2.1 "Достатність доказів (даних) на стадії порушення кримінальної справи" обґрунтовано положення, що фактичні дані в стадії порушення кримінальної справи не є доказами в кримінально-процесуальному розумінні. По-перше, в ч. 1 ст. 65 КПК України зазначено: "доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані", це означає, що будь-які фактичні дані, які не знаходяться в рамках кримінальної справи, отримані до порушення кримінальної справи або після її закінчення, взяті поза кримінальною справою, доказами, за змістом закону, не є. По-друге, ч. 2 ст. 65 КПК України містить вичерпний перелік джерел доказів: показання свідка, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та інші документи. Тільки отримані з названих джерел фактичні дані, після проведення відповідних слідчих дій, можуть бути доказами. Слідчі дії проводяться лише в ході досудового слідства і дізнання. А досудове слідство і дізнання провадиться лише після порушення кримінальної справи. Винятки з цього правила (дозвіл проводити до порушення кримінальної справи огляд місця події і накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв'язку з метою запобігти злочину) суті справи не змінюють.
В підрозділі 2.2 "Достатність доказів на стадії досудового розслідування" автор відзначає, що на даній стадії треба розрізняти рішення, які повинні ґрунтуватися на висновках, що носять достовірний характер і, відповідно, ґрунтуються на достатніх доказах, та рішення, які повинні ґрунтуватися на висновках, що носять ймовірний характер і, відповідно, ґрунтуються на достатніх даних. Зазначено, що обставинами процесуального характеру, які встановлюються за допомогою достатніх даних на стадії досудового розслідування, є підстави для застосування запобіжних заходів, інших заходів процесуального примусу, застосування заходів безпеки, визнання особи потерпілим, цивільним відповідачем, цивільним позивачем, відводу прокурора, слідчого, особи, яка провадить дізнання, перекладача, експерта, спеціаліста, усунення від участі у справі захисника, представника потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача, поновлення пропущеного строку, проведення слідчих дій, зупинення, об'єднання, виділення кримінальних справ.
Наводиться аналіз рішень, для прийняття яких на стадії досудового розслідування вимагається достатня сукупність доказів, і які можна поділити на дві групи: рішення, які впливають на подальшу процесуальну долю справи, та рішення, які такого впливу не мають. Відповідно першу групу складають рішення компетентних державних органів та осіб, у провадженні яких знаходиться справа (слідчі, органи дізнання), а другу – рішення осіб, в провадженні яких справа не перебуває, тобто учасників процесу.
Обґрунтовується необхідність чіткого розмежування таких понять, як "достатні докази" та "достатні підстави". І ті, й інші є вихідними даними для подальшого міжчасового переходу та відновлення повної структури об'єкту. Але "достатні докази" є вихідними даними для переходу від теперішнього до минулого (ретровіщання), а "достатні підстави" – для переходу від теперішнього до майбутнього (передвіщання).
Розділ 3 "Достатність доказів у судовому провадженні" складається з трьох підрозділів. У підрозділі 3.1 "Достатність доказів на стадії попереднього розгляду справи суддею" зазначається, що особливістю оцінки достатності доказів на цій стадії є оцінка доказів суддею тільки за письмовими матеріалами справи, оскільки тут діє заборона проводити слідчі дії. Обґрунтовано неможливість прийняття на цій стадії цілого ряду рішень, які вимагають достовірного встановлення певних обставин, зокрема про закриття справи за відсутністю події злочину, про закриття справи за відсутністю в діянні складу злочину, про закриття справи внаслідок акту амністії, про закриття справи щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку, про закриття справи у випадку, коли внаслідок зміни обстановки вчинене особою діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною, про закриття справи у зв'язку з дійовим каяттям, про закриття справи у зв'язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим, про закриття справи у зв'язку із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, про закриття справи у зв'язку з передачею особи на поруки та про закриття справи у зв'язку із закінченням строків давності.
В підрозділі 3.2 "Достатність доказів в стадії судового розгляду" проаналізовано випадки, коли на даній стадії повинна здійснюватися оцінка достатності доказів: при постановленні судом вироку, при складанні суддею, який залишився в меншості, окремої думки, при винесенні судом постанов про закриття кримінальної справи та про направлення її для проведення додаткового розслідування, а також при вирішенні питань про нове обвинувачення, про притягнення до відповідальності іншої особи та про притягнення до відповідальності за завідомо неправдиві показання, неправильний переклад і неправдивий висновок та прокурором при відмові від обвинувачення і при зміні обвинувачення в суді. Також проаналізовано випадки, коли оцінка достатності доказів на цій стадії може здійснюватися: учасниками судового розгляду в їхніх промовах в судових дебатах, клопотаннях про доповнення наявної у справі сукупності доказів, а також в останньому слові підсудного.
В підрозділі 3.3. "Достатність доказів при перегляді судових рішень у кримінальних справах" аналізуються рішення, які приймаються на підставі достатньої сукупності доказів у стадіях апеляційного, касаційного перегляду та перегляду в порядку виключного провадження, які є або процесуально значущими і впливають на подальшу долю справи, або не мають такого впливу. Процесуально значущою є оцінка достатності доказів, зроблена судом та в передбачених законом випадках і прямо вказаними КПК України суб'єктами. Це оцінка достатності доказів, яка міститься у відмові апелянта від своїх вимог за відсутності апеляцій інших учасників судового розгляду; оцінка достатності доказів особою, яка подала касаційну скаргу або внесла касаційне подання, а потім їх відкликала за відсутності касаційних скарг або подань інших учасників судового розгляду; оцінка достатності доказів при винесенні прокурором постанови про призначення розслідування нововиявлених обставин в порядку ч. 3 ст. 400-8 КПК України; оцінка достатності доказів під час складання прокурором висновку за результатами розслідування нововиявлених обставин в порядку ч. 4 ст. 400-8 КПК України; оцінка достатності доказів під час вирішення прокурорами областей та прирівняними до них прокурорами або Генеральним прокурором України питання про принесення подання про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами до відповідного апеляційного чи касаційного суду в порядку ч. ч. 4, 5 ст. 400-8 КПК України; оцінка достатності доказів під час винесення прокурором мотивованої постанови про відмову в перегляді справи в зв'язку з нововиявленими обставинами в порядку ч. 6 ст. 400-8 КПК України; оцінка достатності доказів під час розгляду суддею клопотання про перегляд судового рішення у зв'язку з неправильним застосування кримінального закону та істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення, відповідно до ч. 4 ст. 400-9 КПК України; а також оцінка достатності доказів під час складання та підписання п'ятьма суддями касаційного суду подання про необхідність судового розгляду клопотання і справи відповідно до ч. 2 ст. 400-7, ч. 5 ст. 400-9 КПК України. Оцінка ж достатності доказів, зроблена іншими учасниками судового розгляду при перегляді судових рішень у кримінальних справах, можливості вирішального впливу на процесуальну долю справи не має.
ВИСНОВКИ
В дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає в розв’язанні низки концептуальних теоретичних і практичних питань, пов'язаних з визначенням достатності доказів у кримінальному процесі України. Автор зробив, зокрема, наступні висновки.
1. Достатність доказів визначається як наявність у кримінальній справі такої сукупності доказів, яка викликає у суб'єкта доказування внутрішню переконаність у достовірному з'ясуванні наявності або відсутності обставин предмету доказування, необхідних для встановлення об'єктивної істини та прийняття правильного рішення у справі.
2. Поняття "межі доказування" і "достатність доказів" співвідносяться наступним чином: вони з різних боків характеризують одне й те саме явище. Межі доказування вказують на нього шляхом окреслення певних рамок, в яких знаходиться позначуване явище, а достатність доказів вказує на це ж явище, характеризуючи його суть, зміст. Межі доказування виділяють, виокремлюють зі всієї гіпотетично можливої сукупності доказів саме достатню їх сукупність, відмежовуючи її, з одного боку, від недостатньої сукупності доказів, а з іншого – від надмірної. Саме між цими двома межами і лежить достатня сукупність доказів, знаходиться достатність доказів.