Реферат: Екологічні проблеми пов язані з видобутком корисних копалин Ресурсно-екологічна безпека

Концентрація автомобільного транспорту у великих містах, функціонування існуючих і прокладання нових транспортних коридорів та автомагістралей через населені пункти чи поблизу них, поряд з різким розширенням автомобільного парку застарілих та зношених моделей, призводять до підвищення рівнів забрудненості повітря. А відтак - суспільству, природі й виробництву завдається чимала шкода.

Екологічні проблеми нині мають глобальний і зрештою загальнодержавний характер для окремо взятої країни. Проте вирішуватися вони мають на регіональному та локальному рівнях. Успіх у цій важливій і складній справі тепер значною мірою залежить не лише від послідовної державної екологічної політики, а й від того, наскільки дієвими та ефективними є регіональна екологічна політика і механізми її практичної реалізації.

Отже, необхідність цілеспрямованого та ефективного вирішення екологічних проблем в Україні зумовлена, з одного боку, внутрішніми чинниками. До них слід віднести в першу чергу нераціональне природокористування, надмірне забруднення навколишнього природного середовища, особливо водних, земельних ресурсів та атмосферного повітря, деградацію довкілля загалом, що набрала високих темпів. З другого боку - зовнішніми чинниками і міжнародними вимогами. Оскільки стратегічною метою України є розвиток всебічного співробітництва з Західно- та Центральноєвропейськими державами з тим, щоб у перспективі вона могла стати повноправним членом Європейського Союзу, то потрібно, щоб країна відповідала європейським стандартам і вимогам як у політичному, соціально-економічному, так і в екологічному відношеннях. На сучасному етапі екологічний чинник стає дедалі актуальнішим й одним з пріоритетів у міжнародних відносинах, економічному та науково-технічному співробітництві практично всіх держав світу.

Отже, Україна має рухатись по шляху гармонізації національного природоохоронного законодавства, вимог і стандартів екологічної безпеки господарської діяльності та всебічної адаптації їх до західноєвропейського екологічного простору. Поряд з цим екологічний стан навколишнього природного середовища, рівень і характер природокористування та природоохоронних заходів, екологобезпечність застосовуваних технологій тощо також мають максимальною мірою відповідати західноєвропейським стандартам і нормативам.

Цілком зрозуміло, що для ефективного вирішення проблем еколого-ресурсної безпеки потрібно мати необхідні кошти, щоб фінансувати реалізацію природоохоронних заходів та запроваджувати екологобезпечні технології, здійснювати структурну перебудову економіки з урахуванням екологічних чинників, вимог та обмежень. Одним з найважливіших джерел фінансування природоохоронної діяльності тепер справедливо вважаються бюджетні та позабюджетні екологічні фонди, які виникли в країнах з перехідною економікою. Формування цих фондів відбувається переважно за рахунок платежів за забруднення навколишнього природного середовища суб'єктами господарської діяльності. І хоча у формуванні, розподілі та використанні коштів зазначених фондів нині мають місце істотні недоліки, що нерідко підривають до них довіру та ставлять під сумнів доцільність їх подальшого функціонування, необхідно констатувати: в сучасних умовах гострої нестачі бюджетного фінансування природоохоронних заходів їм, по суті, найближчим часом нема реальної альтернативи.

Тому проблема зміцнення екологічних фондів в Україні, ефективного контролю за надходженнями і видатками коштів, цільовим та високоефективним їх використанням, безперечно, і в науковому, і в практичному плані є для України досить важливою та актуальною.

Нарешті, слід окремо сказати про екологічні аспекти міжнародного економічного та науково-технічного співробітництва України. Розширення та зміцнення механізмів зовнішньоекономічних зв'язків у сфері екології, розповсюдження позитивного досвіду зарубіжних країн щодо раціоналізації природокористування й поліпшення природоохорони можуть стати важливим чинником зміцнення як національної, так і міжнародної ресурсо-екологічної безпеки, орієнтації світового співтовариства на пошук ефективних шляхів, методів і техніко-технологічних засобів вирішення нагальних глобальних та регіональних екологічних проблем.

У зв'язку з цим наша держава має радикально змінити стан справ щодо реального забезпечення власних ресурсо-екологічних інтересів у зовнішньоекономічній діяльності на основі застосування ефективних інструментів досягнення міждержавного паритету під час розгляду питань про транскордонне перенесення шкідливих речовин та промислових викидів і скидів, будівництва й функціонування трансконтинентальних комунікацій, нафто- та газопроводів тощо. Крім того, слід розробити і запровадити в практику дієві механізми стимулювання залучення іноземних інвестицій на екологічні цілі, а також всебічно сприяти виконанню своїх зобов'язань по міжнародних угодах з проблем навколишнього середовища і розвитку.

Особливого значення проблема дотримання вимог ресурсо-екологічної безпеки набирає при створенні та функціонуванні трансконтинентальних нафто- і газопроводів, автомагістралей та інших транспортних коридорів, які пролягають (або тих, що проектуються) через територію України. Те ж саме стосується і вільних економічних зон та інтернаціональних портів, які передбачається сформувати в деяких регіонах нашої держави, приватизації підприємств за участю іноземних інвесторів. Головне завдання тут полягає в тому, щоб повною мірою враховувались як національні, так і міжнародні пріоритети й імперативи в сфері екології, ресурсо-екологічної безпеки.

Одним з найважливіших принципів створення та функціонування трансконтинентальних транспортних коридорів, вільних економічних зон, спільних підприємств за участю іноземного капіталу тощо слід вважати всебічне й обов'язкове врахування ресурсо-екологічних чинників, критеріїв, стандартів і обмежень при будь-яких видах спеціалізації їх господарської діяльності.

Беручи до уваги гостроту екологічної ситуації в Україні й особливо той факт, що втрати від цього нині становлять від 12 до 15% її внутрішнього валового продукту, в жодному випадку не можна допустити, щоб у вільних економічних зонах, у прилеглих до трансконтинентальних коридорів місцевостях та в інтерпортах, на приватизованих підприємствах, розміщувалися екологічно шкідливі виробництва і застосовувалися екологонебезпечні технології, застарілі технічні засоби. З метою усунення енвіронментальної загрози, переведення на модель сталого й екологозрівноваженого розвитку національної економіки в таких зонах, транспортних коридорах та інтерпортах, на приватизованих і спільних підприємствах мають передусім застосовуватись екологічно чисті технологічні процеси, економні й ефективні методи та способи ресурсоспоживання в усіх секторах господарської діяльності.

Алгоритм ефективного вирішення гострих проблем ресурсо-екологічної безпеки при проведенні приватизації має грунтуватися, на наш погляд, на таких принципах. По-перше, потрібно виходити з міжнародних, зокрема європейських, екологічних стандартів і вимог та забезпечувати єдиний підхід до всіх інвесторів і власників. По-друге, вся відповідальність за радикальне підвищення рівня цієї безпеки переходить до нового власника чи стратегічного інвестора, але держава виявляє готовність до зменшення їх ризику в зв'язку з раніше завданою екологічною шкодою. По-третє, в системі органів приватизації створюються спеціальні екологічні підрозділи, які здійснюють екологічне обстеження всіх підприємств, і насамперед тих, де висока ймовірність економічних ризиків, зумовлених екологічними чинниками або умовами. По-четверте, проведення екологічними підрозділами через своїх екологічних експертів переговорів з потенційними інвесторами (новими власниками) щодо вирішення наявних екологічних проблем у післяприватизаційний період та можливої участі держави в цій справі за рахунок спрямування певної частки плати за приватизацію на охорону навколишнього природного середовища, модернізацію екологічного обладнання тощо.

Необхідно також відзначити, що практика світогосподарських зв'язків останніх двох-трьох десятиріч дає чимало прикладів, що вказують на намагання розвинутих країн винести за межі своїх метрополій екологічно шкідливі, багатовідходні та ресурсомісткі виробництва і розмістити їх на території інших держав. Ця тенденція зберігається й тепер як своєрідний феномен "екологічного колоніалізму". Основні риси останнього - широкомасштабний імпорт мінерально-сировинних, лісових, біологічних та інших природних ресурсів; перенесення в країни, що розвиваються, "брудних" галузей промисловості й експорт до них застарілих, екологічно небезпечних технологій і видів продуктів; захоронення на їх територіях токсичних та радіоактивних відходів тощо.

Отже, в умовах інтернаціоналізації господарсько-економічних зв'язків слід діяти екологічно грамотно і виважено, щоб Україна не перетворилася на специфічну екологічну колонію. А щоб цього не сталося, при оцінці проектів створення спільних підприємств, вільних економічних зон, трансконтинентальних комунікаційних коридорів, газо- і нафтопроводів, акціонерних компаній за участю іноземних інвесторів має бути забезпечений еколого-економічний підхід та їх всебічна й об'єктивна екологічна експертиза з залученням фахівців-екологів різних галузей знань, у т.ч. зарубіжних.

Охорона, відтворення і покращання якості природних ресурсів, забезпечення чистого та сприятливого для здоров'я людини навколишнього природного середовища є одночасно соціальним, економічним і екологічним завданням. Воно стосується всіх та кожного окремо. Однак нині природа вже неспроможна його успішно вирішувати власними силами. Головне завдання в найбільш загальному розумінні, на нашу думку, полягає в тому, щоб кожне наступне покоління людей мало не гірші (або й кращі) показники якості та екологічної чистоти навколишнього природного середовища, ніж попереднє.

Прогнозування стану довкілля та природних ресурсів повинно грунтуватися на оцінці сучасної екологічної ситуації й існуючих тенденцій у використанні природних ресурсів, рівня та характеру забруднень навколишнього середовища на основі перспектив соціально-економічного розвитку України та окремих галузей її народного господарства. Зважаючи на ці дані, визначають масштаби можливих порушень екологічних систем і природних комплексів, змін у довкіллі та окремих природних ресурсах і рівнів забруднення навколишнього середовища загалом. Передбачувані екологічні зміни є, з одного боку, головною метою екологічного прогнозування, планування, управління та регулювання природокористування, а з іншого - найважливішою передумовою для розроблення заходів щодо напрямів, способів і методів охорони природи та збереження її відтворювального, відновлювального й асиміляційного потенціалів і можливостей на основі комплексної екологізації суспільного виробництва.

Економічний аспект екологічних проблем свідчить про те, що забезпечення розумної рівноваги між інтересами економіки та екології є справою надзвичайно актуальною.

Основною передумовою ефективного розв'язання існуючих гострих суперечностей між екологією та економікою слід вважати розробку і прийняття державної екологічно спрямованої соціально-економічної політики. Така політика має включати відповідну систему законодавчих та нормативних актів, адміністративних, організаційних й економічних інструментів і важелів регулювання екологічних, соціально-економічних та виробничих відносин і впливу на всіх суб'єктів господарської діяльності, які використовують природні ресурси й забруднюють навколишнє середовище, а також на споживачів.

Екологічні цілі, імперативи та пріоритети мають бути "вмонтовані", зокрема в фінансово-економічні механізми, таким чином, щоб вони активно спонукали і відповідно стимулювали переведення національного народногосподарського комплексу на модель сталого й екологобезпечного функціонування та розвитку. За умов, коли в макроекономічних показниках будуть враховуватись усі види втрат природних ресурсів, забруднень і негативного впливу на довкілля, виробничих та побутових відходів і величина шкоди, що ними завдається природі, економіці й суспільству на всіх стадіях виробництва та споживання, а також усі напрями екологічних затрат, економіка й екологія не будуть, як це є тепер, перебувати в антагоністичних взаємовідносинах.

Поки що серед макроекономічних показників і соціально-економічних цілей державної макроекономічної політики відсутній один надто важливий складовий елемент. Йдеться про ресурсо-екологічний потенціал, його відтворення та збереження природних життєвих умов у сприятливому стані, тобто про ресурсо-екологічну безпеку існування людського суспільства. Це може бути відображене в такому узагальнюючому показнику, як валовий суспільний (внутрішній) еколого-економічний продукт. Треба зрештою покінчити з практикою, коли для досягнення певних соціально-економічних цілей, підвищення макроекономічних показників, природа та її ресурси оцінюються й експлуатуються майже за нульовим тарифом, а точніше - безплатно. Імплантацію екологічних цілей в економічні інтереси товаровиробників і суб'єктів господарської діяльності слід розглядати як фундаментальну основу механізму раціоналізації природокористування та охорони довкілля на всіх рівнях державного управління й регулювання.

До основних макроекономічних завдань і важелів, спроможних забезпечити ефективну природоохорону та переведення національного народногосподарського комплексу на модель сталого й екологобезпечного розвитку, на наш погляд, слід віднести такі:

1) запровадження принципово нового економічного механізму природокористування та охорони навколишнього середовища й істотне підвищення на цій основі частки екологічних затрат у ВВП (хоча б до 1,2-1,5%, як у Центральноєвропейських країнах з перехідною економікою, проти нинішніх 0,25-0,3%);

2) екологічно зорієнтована науково-технологічна, інвестиційна та інноваційна політика з чітким визначенням загальнодержавних пріоритетів щодо сталого розвитку економіки і підвищення рівня ресурсо-екологічної безпеки держави;

3) радикальна структурна перебудова економіки та реалізація приватизаційних програм з усебічним урахуванням екологічних чинників, неухильним і жорстким дотриманням вимог ресурсо-екологічної безпеки;

4) комплексне удосконалення цінової, кредитної, податкової та митної політики держави в напрямі її "позеленіння", тобто йдеться про те, що політика в цих сферах має сприяти розв'язанню першочергових екологічних проблем і цілеспрямованому переведенню національної економіки на модель сталого й екологобезпечного розвитку.

Особливо необхідно наголосити на тому, що перехід на зазначену модель вимагає налагодження чіткої системи державного управління та регулювання всіма процесами життєдіяльності суспільства в країні, а також зовнішньоекономічними зв'язками і міжнародним співробітництвом. Державному управлінню й регулюванню підлягають як відносини природокористування, екологічні та зрештою і виробничі відносини в напрямі їх екологізації, так і встановлення стандартів і нормативів природокористування й забруднення довкілля, чітко детермінованих екологічних вимог до всіх природокористувачів та товаровиробників.

Оскільки структура економіки, що сформувалася в Україні упродовж останніх 30-40 років, є вкрай екологонебезпечною, ресурсо- й енергомісткою і до того ж з технологічно застарілою та відсталою матеріально-технічною базою, то її, безперечно, необхідно перебудовувати і модернізувати. Бо саме така структура економіки визначає, по-перше, надмірні загальні обсяги, марнотратні методи та способи природокористування й негативного впливу на навколишнє природне середовище, тобто обсяги видобутку, переробки і споживання природних ресурсів, ефективність їх використання. По-друге, особливості народногосподарського комплексу та економічний механізм природокористування й природоохорони вирішальною мірою впливають також на рівні ресурсоспоживання первинної природної речовини, масштаби та ефективність екологічних заходів, запровадження ресурсо-, енерго- і природозберігаючих технологічних процесів у всіх галузях та сферах виробничої і невиробничої діяльності. Отже з метою подолання екологічної кризи та зміни екологічної ситуації на краще в Україні необхідно, як мінімум, подвоїти обсяги інвестицій у техніко-технологічну реконструкцію економіки та в екологічне оздоровлення довкілля, відтворення й охорону його ресурсів, поліпшення природних життєвих умов.

Перебороти негативні екологічні тенденції і домогтися поступового переходу на модель сталого розвитку, за оцінками аналітиків, можна лише тоді, коли виділяти 2-3% ВВП на охорону та відтворення якості навколишнього середовища. На нашу думку, це середній норматив для країн з великим обсягом ВВП. Для України, що класифікується як територія еко