Реферат: Економічне становище Росії

Економічний ліцей №1

Реферат на тему: Міжнародне становище Росії

ВИКОНАВ: учень 10-а класу

КУПРІЄВИЧ ДМИТРО

МИКОЛАЇВ 2001

ЧОРНА ДІРА

Розпад наприкінці 1991 р. територіально найбільшої у світі держави створив «чорну діру» в самому центрі Євразії. Країна, що перебувала в осередді геополітики, неначе раптово зникла з карти світу.

Для Америки ця нова і поки шо загадкова геополітична ситуація становить неабияку проблему. Зрозумію, що вона повинна передусім знизити до мінімуму ймовірність політичної анархії або виникнення нової ворожої диктатури в державі, що розвалюється, але все ще володіє потужним арсеналом ядерної зброї. Проте на довгий період Америці слід потурбуватися про те, яким чином стимулювати демократичні перетворення та економічне відродження в Росії, водночас уникаючи утворення нової євразійської імперії, яка могла б перешкодити США здійснити своє геостратегічне завдання — сформувати широку євроатлантичну систему, до якої Росія увійшла б як стабільний і безпечний партнер.

НОВЕ ГЕОПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ РОСІЇ

Крах Радянського Союзу став заключним етапом поступового розпаду широкого китайсько-радянського комуністичного блоку, який протягом короткого періоду часу контролював територію, що була не меншою, а то й більшою, ніж та, яку колись підкорив Чингісхан. Але цей сучасний трансконтинентальний євразійський блок проіснував дуже недовго — спочатку від нього відкололася Югославія під проводом Тіта, а потім збунтувався і маоїстський Китай, що вже на ранніх стадіях засвідчило неспроможність комуністичного табору дати раду націоналістичним устремлінням, які виявилися сильнішими, ніж ідеологічні узи. Отже, китайсько-радянський блок проіснував близько десяти років, а Радянський Союз — близько сімдесяти.

Проте ще важливішою подією в геополітичному плані став розпад багатовікової Російської імперії під орудою Москви. Дезінтеграцію цієї імперії прискорив загальний суспільно-економічний та політичний крах радянської системи, хоча більшість її болячок були мало кому відомі майже до самого кінця внаслідок притаманних їй секретності та самоізоляції. Тому світ був приголомшений, що Радянський Союз розвалився так ніби раптово і так швидко. На протязі двох коротких тижнів у грудні 1991 р. керівники Російської, Української та Білоруської республік заявили,що Радянський Союз розпущено, а потім формально замінили його більш розмитим утворенням під назвою Співдружність Незалежних Держав (СНД), куди увійшли всі радянські республіки, крім балтійських; потім радянський президент неохоче оголосив про свою відставку, а
радянський прапор востаннє було спущено з кремлівської вежі, і, нарешті. Російська Федерація — нині це переважно російська національна держава з населенням 150 млн. людей — де-факто стала наступником колишнього Радянського Союзу, а інші республіки, де проживає приблизно ще стільки населення, почали одна за одною проголошувати
свою незалежність — хто більш, а хто менш рішучіше.

Крах Радянського Союзу спричинив неймовірний геополітичний безлад. Не минуло й двох тижнів, як російський народ, який у цілому був ще менше, аніж навколишній світ, готовий до розпаду Радянського Союзу, раптом виявив, що він уже не хазяїн трансконтинентальної імперії і що кордони Росії відсунулися туди, де вони були на Кавказі ще на початку XIX ст., у Середній Азії — в середині XIX ст., а на заході, що сприймалося драматичніше і болючіше — приблизно в 1600 р. (невдовзі після правління Івана Грозного).
Втрата Кавказу відродила стратегічні побоювання про відновлення впливу Туреччини; відокремлення Середньої Азії породило відчуття втрати величезних енергетичних та мінеральних ресурсів цього регіону, а також стурбованість потенційною ісламською небезпекою; а незалежність України кинула виклик самій сутності претензій Росії на те, що
вона — богообраний прапороносець панслов'янської єдності.

Простір, яким кількасот років володіла царська імперія і понад сімдесят років — Радянський Союз, де домінувала Росія, тепер заповнився понад десятком держав, більшість із яких, за винятком Росії, була майже не готова до істинної незалежності і різнилася за своїми розмірами від відносно великої України з її 52 млн. населення до Вірменії, яка мала
лише три з половиною мільйони людей. Їхня життєспроможність викликала сумнів, як і те, чи захоче Москва назавжди пристосуватися до нової реальності. Історичний шок, якого зазнали росіяни, ще посилився внаслідок того, що близько 20 млн. російськомовного населення тепер стали жителями зарубіжних держав, де владу здебільшого контролюють місцеві націоналістичні еліти, сповнені рішучості утвердити свою власну тотожність після десятиліть більш або менш примусової русифікації.

Крах Російської імперії створив вакуум влади в самому серці Євразії. Слабкість і безлад виникли не тільки в нових незалежних державах, а й у самій Росії; сум'яття породило катастрофічну кризу системи, чому сприяв і той факт, що політичні заворушення супроводжувалися одночасними спробами з руйнування колишньої радянської суспільно-економічної моделі. Військове втручання Росії в Таджикистані, спричинене побоюванням, що в цій новій незалежній державі до влади прийдуть ісламісти, сприяло роз'ятренню національних травм, а особливо вони стали кровоточити після трагічних і брутальних подій у Чечні, що дуже дорого обійшлися Росії як у матеріальному плані, так і в плані її престижу. Найболючішим виявилося те, що дуже постраждала міжнародна репутація Росії, і тепер одна із двох світових наддержав розглядається багатьма лише як
регіональна держава третього світу, хоча вона й далі володіє значним ядерним арсеналом, який, щоправда, все більше старіє.

Геополітичний вакуум посилився масштабністю соціальної кризи в Росії. Сімдесят років комуністичного правління завдали російському народові безпрецедентної біологічної шкоди. Мільйони її найталановитіших та найпідприємливіших людей були або вбиті, або загинули в ГУЛАГу. Крім того, в цьому столітті країна дуже потерпіла від першої світової війни, тривалої громадянської війни та нечувано жорстокої і кривавої другої світової війни. Правлячий комуністичний режим накинув своєму народові задушливу доктринальну одноманітність, ізолювавши країну від решти світу. Її економічна політика була абсолютно байдужа до міркувань екологічної безпеки, внаслідок чого дуже погіршилися як навколишнє середовище, так і здоров'я народу. Згідно з офіційною російською статистикою, в середині 90-х років лише близько 40 відсотків новонароджених
приходили в цей світ здоровими, а приблизно одна п'ята російських першокласників у тій або іншій мірі відстають розумово. Тривалість життя чоловіків знизилася до 57,3 року, і нині більше росіян помирає, аніж народжується. Соціальні умови в Росії фактично були типові для середньої країни третього світу.

Годі уявити, скільки жахіть та випробувань випало на долю російського народу в цьо-

му столітті. Навряд чи знайдеться хоч одна російська родина, яка мала змогу жити нормальним цивілізованим життям. Подумаймо, до яких соціальних наслідків могла призвести ось така низка подій:

- російсько-японська війна 1905 р., що закінчилася ганебною поразкою Росії;
- перша «пролетарська» революція 1905 р., яка спричинила широкомасштабну бурю насильства в містах;
- перша світова війна (1914 — 1917 рр.), що обійшлася в мільйони жертв та призвела до загальної економічної розрухи:
- громадянська війна 1918 — 1921 рр. — і знову мільйони жертв і цілковита розруха;
- російсько-польська війна 1919 — 1920 рр., що закінчилася поразкою Росії;
- створення ГУЛАГу на початку 20-х років, винищення дореволюційної еліти та її масова втеча з Росії;
- кампанія індустріалізації та колективізації на початку та в середині 30-х років, що обернулася масовим голодом та мільйонами мерців в Україні та Казахстані;
- великі чистки та терор середини і кінця 30-х років, коли мільйони людей були ув'язнені в трудових таборах, а понад один мільйон розстріляно та декілька мільйонів померли від
знущань;
- друга світова війна 1941 — 1945 рр., в якій поклали голови мільйони не тільки військових, а й цивільних людей, нове економічне спустошення;
- поновлення сталінського терору наприкінці 40-х років, широкомасштабні арешти, які часто закінчувалися стратами;
- сорокарічна гонка озброєнь зі Сполученими Штатами, що тривала з кінця 40-х до кінця 80-х років, наслідком якої стало соціальне зубожіння населення;
-економічно виснажливі спроби поширити радянську владу в регіонах Карибського моря. Близького Сходу та Африки в 70-і та 80-і роки;
- війна в Афганістані, яка завдала країні тяжкої шкоди;
- раптовий розпад Радянського Союзу, за яким виникли громадянські заворушення, глибока економічна криза та кривава і принизлива війна проти Чечні.

Внутрішня криза та втрата міжнародного престижу не тільки спричинили глибоку зневіру, зокрема у колах російської політичної еліти, а й негативно відбилися на гео-політичному становищі Росії. Внаслідок дезінтеграції Радянського Союзу західні кордони Росії відсунулися далеко на схід, а сфера її геополітичного впливу помітно звузилася (див. карту). Держави Балтії контролювалися Росією з XVIII ст., і втрата Риги й Таллінна обмежили доступ Росії до Балтійського моря портами, які замерзають узимку. Хоча Москві вдалося утримати панівні політичні позиції в формально незалежній, проте дуже русифікованій Бєларусі, зовсім не очевидно, чи «націоналістична зараза» у кінцевому підсумку не переможе й там. А за межами колишнього Радянського Союзу відбувся крах Варшавського договору, і недавні держави-сателіти Центральної Європи, і передусім Польща, стали швидо дрейфувати в бік НАТО та Європейського союзу.

Найбільшою втратою для Росії стало відокремлення України. Поява незалежної Української держави не тільки примусила замислитися всіх росіян щодо своєї власної політичної та етнічної тотожності, а й значно погіршила геополітичні позиції Російської держави. Відкинути понад 300 років російської імперської історії означало втратити цілу країну — потенційно багату, промислове й аграрне розвинуту — та її 52 мільйони населення, досить близьких у етнічному та релігійному плані людей, без яких Росія не може бути справді великою та самовпевненою імперіалістичною державою. Незалежність України також позбавила Росію її панівних позицій на Чорному морі, де Одеса була для неї важливими торговельними воротами до країн Середземномор'я та інших країн світу.

Втрата України була ключовою з погляду геополітики, оскільки вона різко обмежила геостратегічний вибір Росії. Якби Москва утримала контроль над Україною, то вона могла б претендувати на лідера на євразійських просторах, заселених неслов'янськими народами, тобто на півдні та південному сході колишнього Радянського Союзу. Проте без
України та її 52 мільйонів побратимів-слов'ян будь-яка спроба Москви відновити євразійську імперію, ймовірно, втягне Росію в затяжні конфлікти з національне та релігійне пробудженими неслов'янами, одним з яких і стала війна в Чечні. Крім того, з огляду на зниження темпів народжуваності серед слов'ян та вибух цих темпів у країнах Центральної Азії, будь-яке нове євразійське об'єднання держав, що утвориться навколо Росії, але без України, з кожним роком неминуче ставатиме менш європейським та більш азіатським.

Втрата України була не тільки ключовою подією в аспекті геополітики, а й сама по собі стала геополітичним каталізатором. Саме дії України — проголошення незалежності в грудні 1991 р., її наполягання на проведенні критично важливих переговорів у Біло-везькій Пущі про заміну Радянського Союзу на більш розмиту Співдружність Незалежних Держав і особливо раптове, схоже на переворот встановлення українського контролю над підрозділами Радянської армії, розташованими на українській землі,— все це перешкодило СНД стати лише новою назвою для більш конфедеративного СРСР. Політичне самовизначення України застало Москву зненацька і показало приклад, за яким потім
пішли інші радянські республіки, хоча спочатку вони діяли менш рішуче.

Втративши свої панівні позиції на Балтійському морі, Росія тепер втратила їх і на Чорному — і то не тільки тому, що Україна стала самостійною, а й тому, що нові незалежні держави Закавказзя — Грузія, Вірменія та Азербайджан — створили нові можливості для Туреччини відновити колись утрачений нею вплив на цей регіон. До 1991 р. Чорне море було відправним пунктом для поширення військово-морської потуги Росії на все Середземномор'я. На середину 90-х років Росія залишилася з невеличким клаптиком Чорноморського узбережжя та нерозв'язаною суперечкою з Україною щодо права базування в Криму залишків радянського Чорноморського флоту і з очевидним роздратуванням спостерігала за розгортанням спільних військово-морських навчань України і НАТО з висадкою десанту. Не до вподоби їй і зростання ролі Туреччини в
Чорноморському регіоні. Росія також підозрює Туреччину в тому, що вона надала дієву допомогу чеченським повстанцям.

Далі на південний схід геополітичні зсуви викликали аналогічну важливу зміну в статусі басейну Каспійського моря та в більш широкому плані — в Середній Азії. Перед розпадом Радянського Союзу Каспійське море було фактично російським озером, і лише його невеликий південний сектор належав Іранові. З появою незалежного та досить націоналістичного Азербайджану (цей процес посилився з напливом західних інвесторів, які бажали вкладати кошти в нафтову промисловість) та незалежних Казахстану й Туркменістану Росія стала лише одним з п'яти претендентів на багатства Каспійського басейну. Вона більше не могла самовпевнено вважати, що може розпоряджатися ними, як їй заманеться.

Поява незалежних середньоазіатських держав означала, що в деяких місцях південно-східний кордон Росії відсунувся на північ більш як на тисячу миль. Тепер нові держави стали контролювати величезні мінеральні та енергетичні ресурси, які неодмінно приваблять іноземних інвесторів. Майже неминуче те, що не тільки еліти, а й народи цих держав ставатимуть усе більш націоналістичними, а може, й схиляться в бік ісламу. В Казахстані, великій за своєю територією країні, яка володіє величезними природними ресурсами,але чиї 20 мільйонів населення майже порівну поділені між казахами та слов'янами, мовні та міжнаціональні тертя можуть посилитися. Узбекистан, чиє 25-мільйонне населення набагато однорідніше в етнічному плані і чиї керівники наголошують на славних історичних традиціях країни, все активніше стверджує новий пост-колоніальний статус регіону.
Туркменістан, прикритий територією Казахстану від прямого контакту з Росією, активно розвиває нові зв'язки з Іраном, з метою поменшити свою колишню залежність від російських магістралей у плані доступу до світових ринків.

Дістаючи зовнішню підтримку від Туреччини, Ірану, Пакистану та Саудівської Аравії, середньоазіатські держави не схильні обмінювати свій новий політичний суверенітет навіть на вигідну економічну інтеграцію з Росією, як на це і досі сподіваються чимало росіян. Щонайменше, неможливо буде уникнути деякої напруженості та ворожості у їхніх відносинах із Росією, а болючі прецеденти Чечні й Таджикистану свідчать за те, що не можна зовсім виключати й гірших варіантів. Привид потенційного конфлікту з ісламськими державами на всьому південному фланзі Росії (де в Туреччині, Ірані та Пакистані живуть загалом понад 300 млн. людей) має бути джерелом серйозного занепокоєння для росіян.

І нарешті, на момент розпаду своєї імперії Росія зіткнулася також із загрозливою новою геополітичною ситуацією на Далекому Сході, хоча там не сталося якихось територіальних або політичних змін. Протягом кількох століть Китай був слабшим і відсталішим, ніж Росія, принаймні у військово-політичній сфері. Жоден росіянин, якого турбує майбутнє його країни і який збентежений драматичними змінами, що сталися протягом останнього десятиліття, не може ігнорувати той факт, що Китай прямує до того, щоб стати розвинутішою, динамічнішою та успішнішою державою, ніж Росія. Економічна могутність Китаю в поєднанні з динамічною енергією її понадмільярдного населення фундаментальне змінює у зворотному напрямі знак історичної нерівності у відносинах між двома країнами, а незаселені простори Сибіру майже плачуть за китайською колонізацією.

Ця приголомшлива нова реальність неминуче мала вплинути на почуття безпеки росіян у Далекосхідному регіоні, а також на інтереси Росії в Середній Азії. Вже найближчим часом такий розвиток подій може навіть затьмарити геополітичне значення втрати Росією України. Про його стратегічні наслідки досить точно висловився Володимир Лукін, перший посткомуністичний посол Росії до Сполучених Штатів, а пізніше — голова думського комітету в міжнародних справах: «У минулому Росія вважала, що вона йде попереду Азії, хоча відстає від Європи. Проте відтоді Азія розвивалася набагато швидше... Ми опинилися не так між «сучасною Європою» та «відсталою Азією», як у досить дивному становищі між двома «Європами».

Одне слово, Росія, яка донедавна була осереддям великої територіальної імперії та лідером ідеологічного блоку держав-сателітів, що сягав до самого серця Європи, а в один час і до Південно-китайського моря, перетворилася на державу, яка має безліч проблем — вона втратила легкий географічний доступ до зовнішнього світу і їй потенційно
загрожують небезпечні конфлікти із сусідами на західному, південному та східному флангах. Лише північні території, незаселені й недоступні, сховані під шаром вічної мерзлоти, видаються в геополітичному плані безпечними.

ГЕОСТРАТЕГІЧНА ФАНТАСМАГОРІЯ

Таким чином, період історичного та стратегічного сум'яття в постімперській Росії був неминучим. Раптовий крах Радянського Союзу та ще несподіваніший для всіх розпад великої Російської імперії сприяли виникненню в Росії тенденцій до самопізнання душі, до широких дискусій про те, якою має бути історична роль Росії на сучасному етапі, підсилили громадські та приватні суперечки з приводу питань, що їх більшість великих націй навіть не ставлять: «Що таке Росія?», «Де вона — Росія?», «Що означає бути росіянином?»

Це не просто теоретичні питання: будь-яка відповідь на них має глибокий геопо-літичний зміст. Чи є Росія національною державою, побудованою на чисто російському етносі, чи Росія, за самим своїм визначенням,— це щось більше (як Великобританія більша за Англію), а отже, вона приречена бути імперією? Де пролягають — у історичному,
стратегічному та етнічному планах — кордони власне Росії? Чи розглядати незалежність України як тимчасове відхилення, оцінюючи його з такого історичного, стратегічного та етнічного погляду? (Багато росіян схильні так думати.) Чи «бути росіянином» ховає в собі етнічний зміст («быть русским»), чи можна бути росіянином у політичному, але не в
етнічному плані (тобто «быть россиянином» — еквівалентом британця, а не англійця)? Наприклад, Єльцин та деякі росіяни твердили (і це призвело до трагічних наслідків), що чеченці можуть — більше того, повинні — вважатися росіянами.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--