Реферат: Економічні закономірності та особливості розвитку Японії

Загалом модель розвитку японської економіки можна визначити як експортоорієнтовану. Експорт використовувався спочатку для оплати імпорту Загальновідомою є залежність японської економіки від ввезення мінеральної сировини та палива, за рахунок яких вона забезпечує 90% власних потреб у цих товарах. Але з часом експортна стратегія дала змогу країні зайняти провідні позиції у світовому господарстві. Умовою ж забезпечення таких провідних позицій стала реіндустріалізашя, проведена в Японії у 70-80 ті роки.

Початкова післявоєнна індустріалізація що відбувалася у країні з 50-х до 70-х років, була спрямована на відтворення традиційних галузей і провадилася еволюційним шляхом. Реіндустріалізація промисловості 70-80-х років здійснювалася на основі впровадження мікроелектроніки, робототехніки, біоіндустрії, космічної техніки Економіка Японії була зорієнтована на розвиток новітніх наукових галузей. Можливості для цього були створені завдяки цілеспрямованій політиці уряду в галузі розвитку власних НДДКР і значним закупкам іноземних патентів і ліцензій.

Сьогодні Японія сама стала світовим лідером у розвитку галузей, що пов'язані з електронікою та Інформатикою, з оптикою та оптоелектронікою, лазерною технікою та виробництвом новітніх сучасних матеріалів

Розвиток японської промисловості на новій наукою технічній основі потребував відповідної перебудови способів організації виробництва Починаючи з другої половини 70-х років на зміну традиційному великому серійному виробництву прийшла його диверсифікація та конгломерація, переважання дрібносерійності у технологічних процесах з одночасним впровадженням енерго- та матеріалоощадних технологій. Найпотужніші японські компанії у результаті перетворилися у багатогалузеві комплекси, як наприклад, “Міцубісі”, у підрозділах якої виконуються десятки абсолютно не пов'язаних між собою видів діяльності.

Зазначені економічні успіхи забезпечили Японії наприкінці 80-х років лідерство у світі за конкурентоспроможністю. Перше місце у цьому країна зберігала протягом 6 років — до середини 90-х років (сьогодні лідерство знову повернули собі США).

Оцінка конкурентоспроможності будь-якої країни складається з 378 різноманітних критеріїв. Насамперед це дохід на душу населення, рівень Інфляції, зовнішньоторговельний баланс. До уваги також беруться засоби комунікації, Інфраструктура, корисні копалини та ряд інших чинників. Окрім об'єктивних чинників, класифікація враховує результати опитування 21 тис. керівників відомих у світі підприємств.

З позицій кінця 90-х років є підстави зазначити що довготривале і значне економічне зростання Японії (навіть у несприятливому для економіки країни 1997 р. темпи росту становили 36%), окрім позитивних, мало и негативні наслідки, що призвело до виникнення економічної та фінансової кризи в країні у середині 90-х років

Під час економічного зростання у Японії наприкінці 80-х років значно зросли ціни на нерухоме майно. Цей факт, а також успішна експортна діяльність японських компаній забезпечували останнім часом отримання кредитів у величезних розмірах. Подальше зниження цін на нерухомість відчутно зменшило заставну вартість кредитів японських банків. Світова дефляція кінця 90-х років та послаблення позицій зовнішніх ринків Японії у Південній Азії призвели до зниження доходів від експорту японських компаній і відповідно до погіршення їх фінансової платоспроможності. Це негативно відобразилося на японських банках, складне становище яких погіршувалося ще й тим, що свого часу вони надавали значні позики Південній Кореї та іншим державам південноазіатського регіону, що самі сьогодні переживають важку фінансову скруту. Отож, для японських банків на стали складні часи. За даними японських експертів, сума прострочених кредитів у банках країни дорівнює 550 млрд. дол. США (іноземні економісти називають цифру – 670 млрд. дол.). Ще 500 млрд. дол. недорахують страхові компанії країни.

Додатковими негативними факторами впливу на економіку Японії стали високі податки та значне державне втручання в економічні процеси. Урядова політика була спрямована на підтримку усіх японських банків, зокрема тих з них, що були фінансове неспроможними. За два роки кризи лише один банк був оголошений банкрутом. Очевидно, за конкурентних умов в аналогічній ситуації протриматися змогли б найсильніші та найпотужніші банки з вищими доходами та більшими можливостями для виживання. Для прикладу можна зазначити, що у конкурентнішому американському фінансовому середовищі прибутковість банків у 4,5 раза вища за японську.

Для подолання кризи японський уряд виділив до 1998 р. 214 млрд. дол. США із запланованих 250 млрд. дол. для підтримки банків. З млрд. дол. з них вже витрачені на активізацію злиття банків. Інші кошти призначені для викупу урядом найслабших з банків. Очевидно, цих заходів недостатньо для повного подолання кризи Додаткові проблеми для економіки Японії створює криза у країнах Південно-Східної Азії, куди надходило 40% японського експорту.

Сучасну економічну кризу в Японії за масштабами негативних економічних наслідків порівнюють з кризами, що їх пережила країна у 20-ті pp. та після Другої світової війни. Тоді вихід був знайдений завдяки зниженню курсу єни та збільшенню експорту. Вважають, що аналогічні заходи зможуть забезпечити подолання економічної кризи сьогодні. Очевидною є й потреба змінити економічну політику японського уряду. Подальша лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, відкритість економіки, прозорість діяльності банків – це складові, що зможуть повернути Японії частково втрачені позиції у світовій економіці.

2. ТИПИ ЗОВНІШНЬО ТОРГОВЕЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВ

Для регулювання своєї зовнішньої торгівлі кожна держава законодавчо встановлює певні правила та умови зовнішньоторговельної політики Ними держава намагається забезпечити найсприятливіші умови національним товаровиробникам створити необхідні умови для вивезення національних товарів на ринки – інших країн та обмежити ввезення іноземних товарів у свою країну. Так держава відчутно впливає на загальний стан експортно-імпортних відносин.

Залежно від масштабів втручання держави у міжнародну торгівлі розрізняють два типи зовнішньоторговельної політики

• політика вільної торгівлі,

• політика протекціонізму.

Політика вільної торгівлі — це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Така політика будується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення і вивезення іноземних та вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим підприємцям витримувати конкуренцію.

Протекціонізм – це державна політика захисту внутрішнього ринку від зовнішньої конкуренції з використанням системи обмежень імпорту.

Проводячи політику протекціонізму, держава захищає національних виробників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, своєю чергою, веде до падіння конкурентоспроможності національних товарів. За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів контрабандою. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються

Виділяють декілька форм протекціонізму:

• селективний – скерований проти окремих країн або окремих видів товарів,

• галузевий – скерований на захист окремих галузей, найчастіше сільського господарства,

• колективний – проводиться об'єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці об'єднання,

• прихований – здійснюється методами внутрішньої економічної політики.

Стосовно того, що і для якої країни краще – політика вільної торгівлі чи протекціонізм, єдиної думки немає. Сучасний протекціонізм концентрується, в основному, у відносно вузьких галузях. Політика вільної торгівлі є привабливішою. Тому здебільшого країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, використовуючи як методи протекціонізму, так І політику вільної торгівлі.

Україна у міжнародній торгівлі віддає перевагу політиці вільної торгівлі, але водночас вибірково проводить політику протекціонізму стосовно певних країн групи товарів.

Станом на липень 1997 р Україна уклала угоди про вільну торгівлю з такими країнами [15, с 19], як

а) ратифіковано обома сторонами – Білорусь, Росія

б) ратифіковано Україною – Азербайджан, Вірменія Грузія, Естонія, Латвія, Молдова, Туркменистан, Узбекистан,