Реферат: Економіка укр земель в XI-XV ст
Місто давало незрівнянно більший порівняно з селом простір для розвитку ремесла. Міське ремесло відрізнялося від сільського більшою складністю, розгалуженістю, а вироби - більш високою якістю.
Невпинно розвивалась металургійна справа. Важливим зрушенням було те, що ковальська справа у великих містах відокремилась від металургії. Незрівнянно ширшим, ніж у селі, був і асортимент залізних виробів.
Дуже високого рівня досягла ювелірна справа. Було поширене виготовлення прикрас, в тому числі фібул так званої виїмчастої емалі.
Помітні успіх були також і в гончарстві. Посуд міського виробництва відрізнявся від сільського більш старанною обробкою і більшою різноманітністю форм. Виготовлявся він у XI-XIII ст. на ножному гончарному крузі; було поліпшено і гончарний горн.
Окремими ремісничими професіями в містах були теслярство, ткацтво і кравецтво, обробка шкіри, льону і вовни, виробництво скла, обробка кістки і каменю. У великих містах, як припускають дослідники, у цей час існувало до 70 ремісничих фахів.
За соціальним становищем ремісників Київської Русі можна поділити на три групи: 1) сільські ремісники-общинники; 2) ремісники-холопи (раби) в князівському, боярському дворах; 3) вільні міські ремісники. Остання група була найчисельнішою.
Міські ремісники часто працювали на замовника, за договором, або брали у купців, бояр сировину в борг; позики, зокрема грішми, брались і для інших потреб (придбання сировини). Подібні позики часто призводили до неоплатної заборгованості ремісника, і він потрапляв у кабалу до купця чи іншого позикодавця.
Для захисту своїх інтересів міські купці і ремісники як і у Західній Європі об’єднувалися в організації (“дружини”), на чолі яких стояли старшини (старости). У цій дружині можна вбачати зародок цеху, проте в період Київської Русі ще не було економічних умов для перетворення подібних дружин у справжні цехи. Хоч ринок збуту ремісничих виробів і був вузьким (через панування в країні натурального господарства), але разом з тим і втечі сільських ремісників до міста були ще явищем рідкісним, і це не могло викликати помітної конкуренції з боку цих ремісників.
5. Розвиток торгівлі
Розвиток ремесла посилював обмін. У селах ремісники виробляли продукцію головним чином на замовлення, найчастіше в обмін на потрібні ремісникові предмети сільськогосподарського виробництва. Поряд із внутрішнім обміном якась частина селянської продукції вивозилась на міські ринки, де або обмінювалась, або продавалася. Крім того, вироби міського ремесла продавалися в селах дрібними торгівельними посередниками, які з цією метою об’їздили сільські місцевості.
Селянське господарство, отже, дуже повільно втягувалося в товарно-грошові відносини, залишаючись натуральним у своїй основі. Відносно повільно втягувалась у торгівельні зв’язки і вотчина, тому що зодовільняла переважну частину своїх потреб продукцією власного господарства.
Справжнім рушієм прогресу, що розкладав, хоч і дуже повільно, натуральне господарство, було місто, передусім велике. Зростання ремісничого і торгового населення сприяли поступовому розширенню попиту на предмети харчування й вироблювану у селах сировину.
У великих містах торгівля була щоденною. Значна частина товарів продавалася у спеціально побудованих для цього крамницях. Таким чином, крім базарної, розвивалась і постійна торгівля.
Розвиток ремесла і ознаки спеціалізації окремих районів країни на виготовленні певного виду ремісничої продукції разом з територіальним поділом праці приводили до виникнення регіональних торгових зв’язків.
Більш розвинутою була зовнішня торгівля. Уже в другій половині X ст. у сферу зовнішньо-торгівельних зв’язків Древньоруської держави входили Північне Причорномор’я, Волга, Камська Болгарія, Хазарія, Дунайська Болгарія, Візантія, ряд країн Центральної Європи.
Найважливішими руськими товарами на зовнішніх ринках були хутро, мед, віск, раби (челядь), льон, лляні тканини та різні ремісничі вироби. Торгівля невільниками, як припускають дослідники, стояла на першому місці поряд з торгівлею хутром. Продавали рабів найчастіше в сусідню Хазарію, Хорезм, арабські країни, Візантію. Найчастіше невільниками ставали полонені, захоплені князями і боярами під час міжусобних воєн. На другому місці у руському експорті стояли віск і мед, що нагромаджувалися (як і хутро) у феодальних дворах головним чином за рахунок натуральної ренти.
На Русь довозилися шовкові й парчеві тканини, сукно, оксамит, зброя, предмети художнього ремесла, речі художнього вжитку, благородні метали. Таким чином, довозились як предмети розкоші, так і сировина для них, тобто те, що споживала верхівка феодального суспільства Київської Русі. Однак, незважаючи на великий обсяг обороту зовнішньої торгівлі, вона не відігравала важливої ролі в економіці країни, тому що не втягувала в товарно-грошові відносини основного виробника феодального суспільства - селянина.
Наслідком розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі була поява на Русі купецьких корпоративних організацій - гільдій, з метою боротьби з засиллям феодалів у містах, контролю за торгівлею в межах даного міста, взаємодопомоги членам гільдії і захисту їх інтересів.
Природним наслідком розвитку торгівлі було посилення грошового обігу. За доби Київської Русі вже склалася грошова система, в основу якої було покладено срібну гривну, в обігу були й іноземні монети.
6. Основні тенденції розвитку сільського господарства у XI - XII ст.
У XI - XII ст. з появою нових знарядь праці землеробство на Русі зробило певний крок уперед. Набули поширення двопільна і трипільна системи, поліпшився обробіток ґрунту із внесенням іноді добрива - гною. Поява більш досконалих орних знарядь зробила можливою експлуатацію певних ділянок землі протягом тривалішого часу, витрачалося менше часу і для відновлення родючості ґрунту.
Номенклатура вирощуваних культурних рослин у даний час залишилась в основному такою ж, як і за часів Древньоруської держави, але площа під них суттєво збільшилась. Хлібні злаки становили основний продукт населення і основне його багатство. Особливе значення серед інших хлібних культур займало жито. Після нього особливе місце займала пшениця. Озима пшениця була здебільшого поширена у південних районах, кліматичні умови і властивості ґрунту сприяли її вирощуванню, а яра - у північних.
Значну частину полів було зайнято посівами проса. Продукт проса - пшоно було одним з основних у харчуванні населення.
Загалом у розвитку землеробства, городництва і садівництва протягом ХІІ - ХІІІ ст. було досягнуто значних успіхів. Розширення площ орних земель, культурних рослин, поліпшення обробітку ґрунту сприяли збільшенню продукції зернових, а також технічних культур.
Зростання зернової продукції, у свою чергу, мало вплив на розвиток скотарства. Збільшення запасів збіжжя, полови, соломи позитивно впливало на зростання поголів’я великої рогатої худоби, а також коней і свиней.
Зрушення в розвитку сільського господарства були наслідком у першу чергу дальшого суспільного поділу праці, зростання міст, чисельного зростання міського населення тощо.
Прагнення феодалів розширити свої земельні володіння і збільшити чисельність залежних селян призвело до посилення їх наступу на вільні селянські общини. Одночасно відбувалося зміцнення феодального апарату влади, весь побут феодалів дедалі більше набував військового характеру.
Князівська вотчина, як і боярська, була багатогалузевим господарством, провідну роль в якому відігравало землеробство. Вотчини були спадковими, тобто безумовними феодальними володіннями. Разом з тим існували умовні феодальні володіння - "держави", що роздавалися князями та боярами їх васалам за умови відбуття ними служби.
Феодальне господарство обслуговувалося залежним населенням, основу якого становили смерди, що жили поза межами двору феодала, мали свої власні господарства і відбували феодальні повинності на користь своїх панів у формі натуральної данини або відробітків. У самому ж дворі феодалів жили і працювали, як і раніше, інші категорії залежного населення - рядовичі, закупи, холопи. На відміну від холопів, чисельність яких швидко зростала, меншу роль у феодальному господарстві відігравали холопи.