Реферат: Екзистенціалізм А. Камю

Так чи інакше, Сізіф шукає й знаходить перемогу в собі самому, у глибинах свого власного духу. Він розуміє, що його доля — справа його власних рук, що все людське має людське походження . Він приймає свою долю, не згинаючись, і тим самим піднімається над нею. Він містить, що зрештою всі добре. Цей всесвіт довкола нього, всесвіт без пана не здається йому марної. Кожний атом цього каменю, кожна крупиця цією покритою ніччю гори утворить цілий мир. «Однієї боротьби за вершину досить, щоб заповнити серце людини. Сізіфа варто уявляти собі щасливим».

До чого ж ми прийшли? До досить специфічного висновку. В остаточному підсумку до того, що джерело радості й щастя - у самій людині і його метафізичній волі.

Що б люди не робили, їхнє життя не здобуває змісту, не одержить його ззовні. Людині залишається сподіватися тільки на самого себе. І вона же сам може додати зміст свого життя.

У всій цій концепції Камю є дві сторони. Камю не очікує нічого гарного від суспільства і його інститутів, від історії, від життя; ніякої скільки-небудь радісної оптимістичної перспективи він не бачить. Ніякого змісту не виявляє. Якщо прийняти цю космічну нісенітницю як вихідна посилка, то треба визнати, що Камю робить максимум того, що можливо в цих умовах.

На відміну від Ніцше, що приймав аналогічну посилку, але пропонував підсилити волю до влади, перебороти людину й досягти стану «надлюдини», Камю наполягає на тому, щоб людина навіть у цій ситуації продовжувала жити, не втрачав свого людського вигляду й достоїнства. І він показує, як це можливо навіть для окремого ізольованого індивіда.

Людина в будь-якій ситуації, як би страшна вона не була, повинен залишатися людиною - такий моральний висновок з «Сізіфа».

Але ми добре знаємо, як важко виконати цей імператив. Коли в екстремальній ситуації, у тих або інших катівнях, у в'язницях, у таборах людина почуває себе самотнім, нерідко ламається, гине в моральному відношенні, іде на угоду із власною совістю.

Вихід, що Камю знайшов для Сізіфа, не годиться для звичайних смертних, що перебувають не в Аїді, а на нашій грішній землі. Долю Сізіфа вже вирішили боги, тепер перед ним відкрилася вічність, хоча й неземна. І те індивідуалістичне рішення, що запропонував було Камю, як він, видимо, сам зрозумів, не представляється задовільним для людини. Людина в житті не може бути один. Він перебуває разом з іншими, які можуть створити для нього пекло (згадаєте «За закритими дверима» Сартра), але без яких він жити не може однаково.

Світогляд Камю роздирається протиріччям. З одного боку, бога ні, мир не має змісту, і ніякого ґрунту моральність і її норми не мають.

З іншого боку, Камю розуміє, що без яких-небудь моральних норм і поза служінням людям людина приречена на духовне спустошення й загибель. Приклад тому - «Сторонній».

Між цими двома суперечливими позиціями розгортається подальша письменницька й філософська діяльність Камю. При цьому позитивна сторона явно бере гору. Про це свідчить самий знаменитий твір Камю «Чуму».

У невеликому місті Оране на березі Середземного моря спершу з'являється безліч пацюків, а за ними спалахує епідемія чуми. Місто оточується військами й ізолюються від усього миру. Навіть вихід до моря заборонений.

Невелика група на чолі з доктором Ріє починає боротьбу із чумою. Правда, вони мало, що можуть зробити, але вони працюють самовіддано. Вони організують збирання трупів, відвідують захворілих, вживають запобіжних заходів, стежать за чистотою.

Далеко не всі розділяють їхнього зусилля. Священик місцевої церкви у своїх проповідях повідомляє чуму карою господньої й призиває до смиренності. Зрештою й він стає її жертвою.

Іншу позицію займає заїжджий журналіст Рамбер, що випадково затримався в місті. Він додає всі сили, щоб вибратися з нього, намагається підкупити те одного, те іншого охоронця, тому що його чекає наречена, і йому нічого не жаль, щоб повернутися до неї. А тим часом він допомагає докторові Ріє робити його важку й небезпечну справу. Коли ж йому остаточно вдається домовитися про вихід з міста, він відмовляється від цієї витівки й залишається разом з Ріє.

Нарешті, епідемія починає стихати, число померлих за день зменшується й доходить до нуля. Чуму відступила. Можна зітхнути спокійно. Життя й героїчні борці із чумою перемогли.

Але Камю зауважує, що це не абсолютна перемога над бацилою чуми. Вона не знищена, а тільки відступила, пішла в підпілля. Коли-небудь вона може виникнути знову.

Іноді історію із чумою в Оране розглядають як алегорію, що має у виді «коричневу чуму». Звичайно, її можна тлумачити й так. У нас один час любили писати з осудом про те, що Камю не вважає, що з фашизмом уже покінчено раз і назавжди, що він залишає можливість його відродження й сіяє песимізм.

Але Камю нагадує про те, що нещастя людського роду не були обмежені одним тільки фашизмом. Позбувшись від одного з них, ми не повинні впадати в благодушність, навпроти, ми повинні бути завжди готові й до інших нових напастей і погроз. Треба завжди бути напоготові проти будь-якого нещастя, тому що воно становить невід'ємну долю людського роду .

Але більше цікаве питання полягає в тому, звідки в героїв «Чуми» узялися почуття довге, прагнення виконати його, допомогти людям будь-що-будь?

Виходячи із суб'єктивістської й індивідуалістичної позиції, розвитий Камю в «Сторонньому» і в «Сізіфі», цього зрозуміти не можна. Тут позначається суперечливість світогляду Камю. Поняття боргу, що відчувають його герої, так, видимо, і він сам, являє собою усвідомлення почуття громадського обов'язку, вихованого, щепленим суспільством, громадським життям; ця свідомість відповідальності людини за все, що відбувається у світі. Це соціальне почуття, що змусило Камю не сидіти осторонь, а взяти участь у русі Опору.

І звичайно, воно суперечить індивідуалізму, як вихідному пункту світогляду Камю.

Можна, щоправда, сказати, що Камю-Письменник, що вірно вловив основні імпульси людської душі, і Камю-Філософ, що намагається логічно осмислити їх, суперечать один одному. Художній твір, що повинне служити засобом вираження філософської ідеї, відмовляється виконувати лише ті допоміжні функції. Воно вносить щось своє від штучної філософської установки, щось, що йде від правди життя, поміченої його талантом художника.

Така точка зору висловлювалася в критичній літературі. З нею важко погодитися. Протиставляти письменника філософові, якщо обоє вони з'єднані в одній особі, неприпустимо. Правда, це один з улюблених прийомів тих літературних критиків, які намагалися аналізувати творчість, скажемо, Достоєвського, Толстого, Гоголя.

Представляється, що немає підстав відокремлювати літературну творчість письменника від його філософії. Спробуйте вилучити філософські, світоглядні, моральні переконання Достоєвського або Толстого з їхньої художньої творчості й подивитеся, що залишиться. Співвідношення між цими елементами творчості письменника набагато більше складні й не слід підводити їх під яку-небудь елементарну схему.

Однак Камю не бачить того, що в суспільства, у людства все-таки є й позитивна перспектива перебудови свого життя на розумних гуманістичних основах. Власне кажучи, у той час він і не міг неї побачити, хоча й старанно шукав. Але отут ми як би непомітно перейшли від метафізики до політики. Цей перехід зробив і сам Камю в переході від «Міфу про Сізіфа» до « людини, що бунтує,».

В «Міфі про Сізіфа» Камю розглядав положення людини у світі в метафізичному плані: людина стояла там перед далекою йому безглуздістю вселеної, а його самого очікувала невідворотна смерть, повне знищення. У цих умовах головним питанням для Камю було питання «чи варто жити?», і на нього Камю дав позитивну відповідь.

Але в дійсності людина встає не безпосередньо перед вселеної, природою. Безпосередньо йому протистоїть соціальний мир, суспільство.

І якщо ми вирішили, що жити треба, що самогубство неправомірно, то далі встає питання, як жити в цьому світі, у тій соціальній реальності, що нам дана.