Реферат: Еліза Ожешко

Польська революційна молодь, з якою в 80-х роках був тісно пов'язаний Франко, холодно сприйняла ці твори, що, можливо, й було головною причиною відходу Ожешко від цієї проблематики. В одному з листів до Ожешко в 1886 р. Іван Франко писав: "Ім'я Ваше, як головної репрезентантки поступового і тверезого духу в польській літературі, звісне мені віддавна. З великою розкішшю я читав Ваші оповідання з єврейського життя... Ваші чудові образки "З різних сфер". Читав я дещо і з Ваших теоретичних праць ("Космополітизм ы патріотизм") і хоч далекий від думки, що відповідно пізнав цілість і глибину Вашої поетичної продукції, та все-таки сміло можу сказати, що на горизонті теперішньої польської белетристики Ви являєтесь мені звіздою першої величини". Трохи нижче Франко натякав, що її творів про революційну молодь він не читав, хоч дехто, із знайомих йому поляків відгукувався про них негативно. Ожешко відповідала: "Посилаю Вам також мої "Відьма", про які Ви чули не на їхню користь. Знаю про те, що одна фракція нашої поступової партії була незадоволена з цієї повісті; не знаю, яка буде Ваша думка про неї, але ідею, яка керувала мною, Ви, як син народу, що терпить і бореться за своє існування, зрозумієте напевне". Франко подякував, за книгу, але оцінки їй не дав, Ожешко зрозуміла це багатозначне мовчання і більше про "Примари" не нагадувала.

Письменниця справді помилялася в трактуванні та оцінці діяльності революційної молоді початку 80-х років, але ставилася до нового, соціалістичного вчення з пошаною. У 1906 р. під впливом революційних подій вона писала: "Боротьба з самим існуванням соціалістичної ідеї була б такою ж нісенітницею, як боротьба з самим існуванням вітру, морських хвиль чи вогню".

Вершиною творчості письменниці справедливо вважають селянські романи, опубліковані протягом 1883-1888 років, - "Низини" (1883), "Дзюрдзі" (1885), "Хам" (1888), "Над Німаном" (1887-1888).

Визнання літературного доробку

"Чи подивилися ви коли-небудь униз, у глибину тих суспільних верств, які тяжко працюють у мороці й злиднях, позбавлені будь-якої краси? - писала Ожешко в "Малюнкові з голодних літ". - Чи бачили ви, скільки страждань там, углибині? Які муки потрясають цю каламутну для ваших очей хвилю живих людей?" Повість "Низини" показала оту "каламутну... хвилю живих людей", темноту й важку безнастанну працю, яка калічить найкращі душі, віддає їх під жахливу і деспотичну владу різних пройдисвітів.

У білоруської селянки Християн два позашлюбні сини. Після того як проклятий "вуконом" її покинув, усі свої сподівання вона покладала на них. Але ось старшого мають забрати в солдати. Вбита горем жінка звертається до юриста Копровича, і той брехливими обіцянками поступово видурює у неї всі гроші, зароблені тяжкою працею. Христина умовляє меншого сина - Антона - пожертвувати також і призначеними для нього скромними заощадженнями. Для Антона ці гроші - останній порятунок, і він проклинає матір, спивається. А старшого однаково не минула солдатська муштра. Горе матері безмежне; один син, що спився, буде знущатися над нею, а другий - десь на Далекій Півночі загине від сухот.

Проти того ж таки ворога - злиднів, темноти, забобонів, пиятики - спрямована й повість "Дзюрдзі". Її сюжет був підказаний судовими процесами. В одному з листів 1884 р. Ожешко так підкреслювала виняткову важливість, яку мають для неї життєві факти: "Розраховую трохи тут, у Гродні, на засідання суду в кримінальній справі (в листопаді). Маю надію, що вони дадуть мені матеріал з натури і суспільних глибин. Отож найвірогідніше, що в листопаді місяці знайду для Вас новелу в залі суду".

В основі повісті "Дзюрдзі" незвичайна сільська подія: четверо Дзюрдзів - брати Петро, Степан, Шимон та Петрів сип Клеменс - глухої зимової ночі забивають ні в чому не винну, таку ж, як і вони, солянку Петрусю, впевнені, що творять добро для всіх, знешкоджуючи відьомські чари. Для натураліста самого злочину й кари було б досить, щоб написати твір з карколомним сюжетом. Для Ожешко важливі не самі вчинки й події, а суспільні й психологічні обставини, що їх викликали. Незважаючи на вчинений селянами страшний злочин, незважаючи на те, що правда торжествує (убивці визнали себе винними і були покарані), читач дочитує твір з почуттям болю і співчуття як до злочинців, так і до їхньої жертви. Річ у тім, що в умовах важкої безпросвітної праці, затурканості її темноти, де падаюча зірка означає шлях чорта, який летить до запроданої йому душі; де хворобу, рідної, єдиної дитини пояснюють там, що в неї вселилася нечиста сила; де навіть найвеличніше людське почуття - кохання - пояснюють дією чар; де тих, що приносять користь, лікуючи зіллям хворих, вважають за пропащих, зв'язаних із дияволом людей, - у таких умовах злочин Дзюрдзів - явище закономірне і неминуче.

Селянам не бракує і здорових, реальних уявлень про світ, вони від природи наділені найкращими почуттями і здібностями. Петруся, сирота, яка весь свій вік змарнувала по наймах, увібрала все, що б в поглядах і моралі народу найсвятішого: любов до праці, яка дає задоволення - духовне і фізичне, любов до пісні, в якій виливається радість і горе, любов до людей, яким вона намагається допомагати порадами і лінуванням. Але навіть вона, розумна, розважлива, підпадає під вплив забобонів, довгими зимовими вечорами розпитуючи рідних, чи не було й справді у чорта якоїсь нагоди, щоб заволодіти її душею.

На селі є ще один страшний ворог - злидні. Село тримає у руках купка багатіїв, від волі яких залежить доля селянина. Вихід із цього важкого становища, на думку письменниці, єдиний - безнастанна праця "біля основ", освіта, піднесення культури хлібороба, виведення його з обмеженого видноколу села на широкі шляхи цивілізації. З цього погляду цікава постать сільського коваля, чоловіка Петрусі - Михайла. Перебування в армії, набутий життєвий досвід, певний запас спостережень дають йому нібито змогу тверезо оцінювати події, культурно вести господарство, мати від тяжкої праці радість і задоволення. Проте, як і інші представники критичного реалізму її часу, Ожешко сильна не тоді, коли пропонує свою позитивну програму, а тоді, коли показує болі й рани антагоністичного суспільства. .

Селянські повісті Ожешко були передовим словом у польській літературі, вони збагатили її не тільки тематично, оскільки розкривали громадські й моральні підвалини духовного життя найчисленнішого класу суспільства, а й художньо, естетично. Новизна матеріалу вимагала пошуків його втілення. Так від повісті до повісті змінювалась їхня жанрова структура, спосіб авторської характеристики героїв, роль оповідача тощо. Велика роль у них належить фольклору, що позначилась не лише на чисто зовнішньому його використанні - народна лексика, пісня у мові Героїв, а й у глибинному - з метою осягнути стиль мислення народу, філософсько-етичну сутність його буття.

Чи не, найпоказовішими з цього погляду є повість "Хам" (1888) і оповідання "Зимового вечора" (1887), популярне в українській літературі завдяки драматичній переробці його М. Старицьким. У повісті письменниця в дусі народних уявлень про справжню, ідеальну людину змальовує рибалку Павла Кобицького. Виявляється, що в цього "хама", "мужика", як його називають представники "білої кістки", є. свої високі духовні потреби, своє власне "я", свої моральні засади, якими він керується, скажімо, у ставленні до Франки і її бідолашного сина. Франка - це один із різновидів "сильфід". Вона зіпсована вихованням і передсудами. Незважаючи на те, що Франка весь вік поневіряється в наймах, вона вважає, що належить до "вищого товариства", а Павло, якого вона по-своєму любить, походить із ненависних їй "хамів". І коли Павло вирішує одружитися з Франкою, ним керує не лише почуття кохання, а й самопожертви: він прагне врятувати Франку, її отруєну багатіями душу. Він прощає їй і те, що вона втекла від нього з лакеєм, і те, що привела чужу дитину, і навіть те, що намагалась його отруїти, - бо все це, на його думку, вчинки, за які відповідав не вона, а середовище, в якому вона виросла. Безперечно, що на цьому творі, як і на оповіданні "Зимового вечора", позначився вплив доктрин Л. Толстого про "непротивлення злу".

Вищий тип громадянської свідомості людини з народу зображений в оповіданні "Зимового вечора". Дзига, головний персонаж цього твору, був також, народжений для хороших справ, ріс допитливою і доброю дитиною. Але, потрапивши ще юнаком до тюрми за організацію бунту проти поміщика, він, молодий і недосвідчений, скоро опинився на дні життя, вчинив кримінальний злочин. В серці Дзиги ще жевріє вогник відродження, хоча суспільство й не зацікавлене в цьому: "Соломинки ніхто не подасть, щоб чоловік міг учепитися й вилізти з ями.

А коли чоловік оступиться і впаде, як свиня, у гній, то чи знайдеться хтось, щоб змилосердився над ним і на сухе його вивів?"

Тематично оповідання перегукується з такими творами української літератури, як "На дні" Франка, "Кармелюк" Марна Вовчка, "Микола Джеря" Нечуя-Левицького. До речі, для створення фольклорного та етнографічно-побутового фону оповідання - описи вечорниць, розваг молоді тощо - тут, поряд із білоруськими, використано й українські народні пісні й легенди.1887 року почав друкуватися роман "Над Німаном". .

Наступного року твір вийшов окремим виданням. Він приніс світове визнання письменниці, і вже сучасники прирівнювали його до епопеї А. Міцкевича "Пан Тадеуш".

І справді, цю широку панорамну картину життя різних сфер польського суспільства Білорусії і Литви останньої чверті XIX ст., що з'явилася в один час з "Лялькою" Б. Пруса, "Потопом" і "Паном Володийовським" Г. Сенкевича, можна сміливо, як і ці твори, віднести до найвищих досягнень польської прози в жанрі роману-епопеї.

Аналіз роману "Над Німаном"

Роман "Над Німаном" став певним синтезам довголітніх пошуків письменницею найбільш відповідної художньої форми, яка давала б можливість об'єднати в одному творі не лише набутий досвід, зображення різних сфер суспільства - від графа до наймита, різноманітну проблематику - жіноча емансипація, селянське питання і життя "низів", взаємовідносини інтелігенції та народу тощо,-а й сам досить строкатий характер художнього зображення, з його то виразною публіцистичністю ранніх романів, то чисто науковою ("лабораторною") точністю і стриманістю оповідань "Із різних сфер" і з "єврейського циклу", то з його плідним використанням поетики фольклору і точністю відтворення реалій народного побуту й природи селянського циклу творів.

Перед читачем проходить ціла галерея наділених індивідуальними рисами й характерами людських постатей - із Корчина, Ольшанки, Осовців - із цілого надніманського краю. Тут і власник Корчина Бенедикт Корчинський, постійно зайнятий підупалим господарством і вередами своєї неврастенічної дружини Емілії, і надутий, як індик, аристократ Дажецький зі своїми легковажними доньками та претензійною дружиною, і кволий, з розслабленими від життєвого пересичення волею й нервами морфініст Теофіль Ружиць, і горда та егоїстична у своєму дещо показному горі Ядвіга Корчинська, і її син Зигмунт - втілення моральної розпусти й космополітизму, і огрубіла в праці, хоча й добра душа пані Кірлова зі своїми "омужиченими" працьовитими дітьми і розпусним чоловіком-неробою, і численні нахлібниці й дармоїди, які вдовольняються подачками з панського столу.

Але це лише один полюс. Другий полюс - це численна трудова, строката дрібношляхетська маса села Богатировичів, яка мало чим відрізняється від селянства і мало в чому змінилася від часів "Пана Тадеуша". У змалюванні постатей цих сільських трударів Ожешко дуже часто вдається до засобів поблажливого гумору, який дозволяє з однаковим епічним спокоєм зображувати і палкі патріотичні пориви цієї верстви, і її хоча й важку, виснажливу, але приємну працю, і її пиху та зарозумілість у ставленні до ще упослідженішої селянської бідноти, і, нарешті, не завжди ідилічні сварки за межі й пасовиська. Тут, як і серед вищих сфер, панує і соціальне розшарування, і гризня за землю, щоправда, без шпаг і витончених прийомів, а просто з вилами й косами, але не менш заповзята. "Різниця лише в формі", - як визначить це явище спостережлива, хоча й неосвічена Юстина Ожельська.

Ожешко досить уважно розкриває побут, умови праці, запити цього середовища, яке виступає не як одноманітна й сіра маса, а як рухлива, жива, багатобарвна і своєрідна спільність, серед якої вимальовуються колоритні й неповторні постаті. Хіба можна сплутати з кимось запального Фабіана, який видає себе за заможного, багатого пана, хоча ледве зводить кінці з кінцями, чи Казімежа Ясьмоита, який роз'їжджає одноколкою, запряженою конем за триста карбованців, чи сільську красуню Ядвігу Домунтівну, що, ніби богиня Церера, з'являється перед зачудованими односельчанами, щоправда, начепивши па себе стільки різних мішурних прикрас, що вони аж ніяк не свідчать про її вроджений смак, а тільки про багатство.

Панський двір і селище Богатировичів - це два різні світи як за традиціями, так і за майновим етапом, вихованням, громадськими інтересами. Письменниця-реалістка, Ожешко добре розуміє неможливість ні їхнього примирення, ні їхнього "братання", як це ще й досі уявляється декому з вульгаризаторських критиків. Центральна проблема в романі - не "примирення станів" і не зближення "панського палацу і селянської хати" за допомогою якогось універсального гасла, скажімо, "національної незалежності" чи соціальної взаємодопомоги (деякі постулати позитивізму приваблювали письменницю досить довго), але в іншому: у пошуці тієї соціальної верстви польського суспільства, яка не лише залишилась вірною передовим традиціям 1863 р., а й здатна їх плекати й розвивати, бо,, власне, у їхньому руслі запорука майбутнього нації.

Ось чому центральне місце в романі належить спогадам про атмосферу братання кращих представників Корчила з Богатировичами, об'єднаних спільною боротьбою проти царизму, ось чому так гостро засуджується кастовий, класовий егоїзм і відступництво верхів, ось чому серцю письменниці дорогі не тільки такі учасники подій, як Анзельм Богатирович, а й ті, хто безпосередньо виховувався дід їх впливом, як-от його племінник Ян Богатирович, чий батько разом із колишнім власником помістя - Анджеєм Корчинським - лежить у братській могилі у борі за Німаном.

В умовах царської цензури Ожешко могла тільки натяками писати про повстання, його учасників, про загальний ентузіазм, який охопив усі верстви суспільства. Вона сама брала участь у тих подіях, про них їй розповідали і її знайомі, які почали потроху вертатися до рідного краю після довгих років вигнання. Так, прототипом Анджея Корчинського їй. послужив Ян Каменський, який прибув з Омська. Сучасники запевняли, що донька Каменського Станіслава (Манюся Сибірячка) стала прототипом Юстини Ожельської, хоча Станіслава вирішила одружитися з. "нерівнею" - представником дрібної шляхти, який сам обробляє землю, аж у 1901 році, тобто під впливом образу, створеного письменницею тринадцять років тому.

Центральними героями роману є, безперечно, Юстина Ожельська і Ян Богатирович. Історія їх знайомства і кохання - всі ці такі важливі й необхідні моменти для створення гострого динамічного сюжету - служить для Ожешкю здебільшого приводом для передачі важливих життєвих картин з підтекстом. Часто-густо не герої, а обставини диктують розвиток сюжету "Над Німаном". Символіка речей і подій така інтригуюча, що читач навіть не помічав якихось там деталей із відносин героїв. Юстину і Яна захоплюють, зближують і чар вікопомних образів Яна й Цецилії - цей справжній гімн мужності, витривалості й коханню, і величні у своїй простоті й безпосередності перші Юстинині жнива, і, нарешті, тривожна й урочиста подорож по Німану до братської могили, під час якої сама природа, випромінюючи свою красу і напружуючи слух, причаїлась, щоб почути биття сердець великого кохання, яке вже народилося. Того дня Юстина тричі спостерігає обличчя Німану: в погожу днину, під час бурхливої грози і в обрамленні веселки - після дощу.

Природа виступав самостійним героєм у романі; вона своїм вічним плином об'єднує життя цілих народів і поколінь, від першого й до останнього епізоду служить чи не постійним фоном, па якому живуть і діють мешканці Богатировичів і Корчина. Ось чому такого великого значення в романі набувають зорові образи - живописання словом. Причому все, що змальовує письменниця, передається передусім як побачене, спостережене її оповідачем або героєм і тільки зрідка - як пережите і вистраждане (внутрішні монологи Юстини у другій і третій частинах роману). А взагалі психологічну прозу як Ожешко, так і її видатні сучасники створювали трохи пізніше - у 90-і роки.

Найупевненіше письменниця почуває себе в описах і в діалозі. До опису Ожешко здебільшого вдається, щоб дати характеристику головним героям, до діалогу - другорядним. Причому діалог найефективніше виявляє свою образотворчу функцію в масових епізодах, як-от бенкет у палаці Корчинських в день іменин Емілії, на якому збирається все "вище товариство". Такими є витримані в епічних тонах описи жнив і весілля в Богатировичах, на яких чуємо і бачимо героїв з народу як під час важкої "дисциплінованої" праці, так і під час розваг та розбурханих пристрастей.

Образи Яна і Юстини формуються у відносинах з їх безпосереднім оточенням. У Яна оточення трудове, і він жадібно всотує все пов'язане з чесною працею і чесними громадськими обов'язками. Він безпосередній нащадок моральних якостей Єжи і Анзе?

К-во Просмотров: 257
Бесплатно скачать Реферат: Еліза Ожешко